0
Про особисту сімейну трагедію, умови у концентраційних таборах на Вінниччині та життя родини після Голокосту зі спогадів матері розповів чернівчанин та благодійник Ілля Хочь.
Рівно 80 років тому, під час Другої світової війни, визволили в’язнів найбільшого нацистського табору смерти «Аушвіц» в Освенцимі. 2005 року 27 січня офіційно затвердили Міжнародним днем пам’яті жертв Голокосту.
У Чернівцях пам’ять убитих нацистами людей під час Голокосту щороку вшановують біля меморіалу на вулиці Сагайдачного. «Шпальта» поспілкувалася з одним з ініціаторів його створення — Іллею Хочем, сім’я якого пережила гоніння та концтабори у Вінницькій області. Детальніше — в інтерв’ю.
Їсти не давали, а жили під деревом
Моя сім’я 1941 року проживала в Могилеві-Подільському, у Вінницькій області. Недалеко проходив кордон між Румунією та Радянським Союзом, тому з перших днів вторгнення Німеччини та Румунії постійно було чути літаки, техніку, постріли.
Могилів-Подільський німецькі та румунські війська окупували у липні 1941 року. Місто невдовзі стало транзитним табором для євреїв, яких вивозили з Бессарабії та Буковини. З вересня 1941 року до лютого 1942 через місто пройшло понад 55 тисяч депортованих.
Після окупації Могилева-Подільського багатьох євреїв загнали у концентраційний табір біля села Печера. Серед них були моя бабуся, мама, її брат, а також сестра бабусі разом зі своїми двома дітьми. Мамі було тринадцять років, братику – вісім.
Це був ліс, їсти не давали. Умов не було. Влітку вони жили під деревом. Навіть бараків не було. У Трансністрії* не було нічого облаштовано, це була просто ділянка, огороджена колючим дротом.
* Трансністрія — адміністративне формування, яке нацистська Німеччина створила під час Другої світової війни на південному заході сучасної України та лівому березі Дністра сучасної Молдови.
Мій дідусь же вийшов разом із ними, але він забув одягнути калоші. В нього була важка хвороба, тож він повернувся по взуття. Та опісля сім’я його більше не бачила. Тільки потім дізналися, що він загинув у концтаборі села Ананьєв.
На фото Юдко Турчинський, дідусь Іллі Хоча
До війни моя бабуся працювала у кондитерській, де робила цукерки. Вона встигла з собою взяти есенції (харчові ароматизатори) і цукор. Із них робила льодяники на вогнищі. Потім ішла до колючого дроту й обмінювала їх у місцевих жителів на картоплю, сало, хліб.
За тиждень діти сестри бабусі почали пухнути від голоду, бо вона не мала що обміняти на їжу. Бабуся відвела її вбік і сказала, що зможе врятувати одну дитину, але сестрі треба обрати, хто має жити.
Врятувала молодшого, якому було лише три рочки. Бабуся брала його за руку, відводила вбік і годувала з руки, як горобчика. Її сестра з дочкою померли від голоду, а малого вдалося врятувати.
До концтабору у Печорі з листопада 1941 привозили євреїв із навколишніх сіл, а пізніше туди відправляли й жителів Могилева-Подільського. Також до Печори відправляли румунських євреїв та жителів Бессарабії й Буковини.
У таборі в’язнів не вбивали шляхом газового удушення чи розстрілу. Натомість їх морили голодом та тривалим перебуванням на сонці, що часто призводило до тифу та інших хвороб.
Згідно з дослідженнями українських науковців, у концтаборі села Печора перебувало понад 11 тисяч людей, із яких приблизно 9,5 тисяч загинули.
Через певний час цей концтабір розформували через велику кількість загиблих, і моя сім’я повернулася назад у Могилів-Подільський, де вже сформували гетто.
Мама знову опинилася у концтаборі
Через рік у гетто була облава, в якій мою маму знову спіймали. Їй уже було десь чотирнадцять років. Тоді її забрали в концтабір Вороновиця. Там уже була сама, без мами та братиків. Бабуся з молодшими дітьми залишилися в гетто до 1944 року.
На фото Ріва Хочь (Турчинська), мати Іллі Хоча
Вона була дуже гарною дівчиною — певно, тому німець, який охороняв концтабір, наказав:
«Тікай вночі, бо завтра весь ваш табір розстріляють і ліквідують».
Вона разом зі ще однією дівчиною тікали у лютневу ніч, наполовину роздягнені. Згодом постукали в якусь хату, де їх прихистила жінка, українка. Нагодувала, зігріла, але не дозволила залишитися, бо їх постійно перевіряли.
Вдвох вони майже дійшли до Могилева-Подільського. Але коли підходили до міста, друга дівчина захотіла відійти у туалет. Коли верталася, то снайпер поцілив просто у неї. Мама єдина вижила з того концтабору. Повернулася і до деокупації жила у гетто.
Про Голокост у Польщі євреї у СРСР не знали
Великим шоком початок гонінь був для тих, хто жив до війни на території Румунії, як-от мій батько. Так, вони були національними меншинами, але вони могли вільно вчитися, займатися бізнесом тощо.
Про Голокост, який відбувався з 1939 у Польщі, ніхто в СРСР не знав. Перш за все, тому, що загалом у Радянському Союзі були такі репресії, що всі боялися своєї тіні. Тим паче, що для багатьох тоді це було закритою інформацією.
Натомість була дуже сильна антибандерівська пропаганда. З цим тоді росли, як-то кажуть, як із молоком матері.
Після Голокосту сім’ю спіткав голод
Одразу після війни, 1947 року, був страшний голод. Бабуся працювала у пекарні вантажницею. Інколи звідти брала додому буханку хліба. Вона розповідала, що щоразу, як ішла з цим буханцем додому через міст, то боялася, що це помітять, заберуть хліб, а її викинуть із мосту.
Тоді мою сім’ю спіткала ще одна трагедія. Молодший брат мами пішов працювати на відновлювальних роботах на мості, що вів у Атаки. Під час роботи він упав у Дністер та втонув.
Відчутно, що трагічні події сьогодення, війна з росією перекривають трагедії минулого. Але великий приклад для мене — це німці. Наприклад, те, що молоде покоління щиро кається і відчуває провину. Вважаю, що кожна держава, яка робила подібні злочини, спершу мусить пройти через каяття. Без цього нічого не буде.
Фото Ігоря Константинюка
