0
Чим шкідливі радянські святкові фільми, чому в «Іронії долі» всі п’ють та як показували українців – читайте в інтерв’ю «Шпальти» з програмним директором Миколайчук OPEN Алексом Малишенком.
Ще декілька років тому на провідних українських телеканалах під час зимових свят можна було натрапити на так звану радянську новорічну класику. «Іронію долі» та інші фільми без проблем транслювали у прайм-тайм російською мовою з ледь видимими українськими субтитрами.
Але впродовж останніх років велика частина українців стала вдумливішою та відмовилася від російського контенту, зокрема і новорічного кіно. Але чим саме воно шкідливе, які наративи просуває та як СРСР за допомогою нього знищувала Різдво? На цю тему «Шпальта» поспілкувалася з кіножурналістом та програмним директором фестивалю глядацького кіно «Миколайчук OPEN» Алексом Малишенком. Детальніше — далі у матеріалі.
Фото: Артем Гвоздков
«Іронія долі» — про «правильне» святкування та випивання
Певно, першим фільмом, про який згадують у контексті радянського новорічного кіно, є «Іронія долі». Його сюжет хоча б частково, та все ж залишається у пам’яті навіть тих українців, які народилися вже після розпаду СРСР. Але у, здавалося б, простому романтичному фільмі заховано одразу декілька небезпечних радянських наративів.
«Якщо спрощувати, то фільм просуває думку про те, “як добре, що в Радянському Союзі все однакове”. У першій сцені саме йдеться, що в усіх радянських містах вулиці названі однаково, будинки теж ідентичні і нібито це дуже класно, бо будь-де ви почуваєтеся як вдома», – пояснює Малишенко.
Крім міст, однаковими у Радянському Союзі мали бути й люди. Алекс Малишенко зауважує, що радянські фільми або стереотипізували, або уникали розділення на національності, а кожен персонаж був насамперед радянською людиною, а не українцем, картвелом чи навіть росіянином.
кадр із фільму «Іронія долі»
Радянський чоловік же, згідно з «Іронією долі», має бути тираном та зловживати алкоголем. За словами кіножурналіста, в більшості радянських фільмів про святкування герої завжди мали сідати за спільний стіл та «бухать».
«”Іронія долі” в цьому плані виходить на якийсь новий рівень, тому що там п’ють усі та постійно. А те, як себе поводить головний герой, сьогодні називають аб’юзом. Тобто, насильно нав’язує героїні свою поведінку, змушує робити те, чого вона не хоче, наприклад, цілуватися з ним. Така поведінка чоловіків теж є маркером радянського кіно, попри те, що в теорії комуністична ідеологія мала б навпаки бути за рівноправ’я», – зауважує Малишенко.
Новорічне кіно знімають тільки у росії
Саме Новий рік вважався головним зимовим святом у радянському кінематографі. Алекс Малишенко розповідає, що таку ідею закріплювали цілеспрямовано, на противагу Різдва чи Дню Святого Миколая, аби дистанціюватися від релігійних свят.
«Більшість святкових фільмів є новорічною, а не різдвяною. Різдвяного радянського кіно практично не існує як класу».
Також спотворювали й казкових персонажів, аби позбутися будь-яких натяків на християнський слід. Зокрема, автором Діда Мороза та Снігуроньки заведено вважати Павла Постишева, який був одним із виконавців Голодомору в Україні у 1930-х роках.
«Будь-який фільм, де є Дід Мороз, можна вважати ідеологічним. Стрічки «Морозко», «12 місяців», «Снігуроньку викликали?» тощо певним чином нав’язували, що Новий рік має бути пов’язаний саме з цими персонажами», –додає Малишенко.
Можна припускати, що новорічні фільми були вкрай важливим інструментом пропаганди СРСР, адже святкове кіно рідко знімали за межами росії. Алекс Малишенко розповідає, що лишень декілька телестрічок зняли в інших радянських республіках.
кадр із фільму «Морозко»
Місце дії цих фільмів теж обирали не випадково. За словами Малишенка, особливу роль у новорічному кіно виконувала москва.
«москву завжди показують як місто, куди всі хочуть приїхати, де відбуваються всі дива та неймовірні події».
Крім цього, у новорічному кіно також часто можна зустріти ідею, що найкраще святкувати у трудовому колективі, а ще краще – за робочим місцем. Подібний наратив присутній, зокрема, у фільмі «Карнавальна ніч».
Українців показували лише «телепнями у шароварах»
Більшість культурних елементів та образів радянські фільми використовували лише з російських традицій та казок.
А от українську культуру зображували лише для насмішки та створення стереотипу про «потішних селян», розповідає кінокритик. Для цього, зокрема, використовували творчість Миколи Гоголя, який настільки сподобався росіянам, що його остаточно апропріювали та дали йому звання «російського класика».
Так, часто екранізували твір «Ніч перед Різдвом», але позбуваючись будь-яких згадок про релігійність та українську ідентичність. Навіть назву змінили на «Вечори на хуторі біля Диканьки».
«У всіх екранізаціях Гоголя росіяни зображають українців як “телепнів у шароварах”. Взагалі коли доходило до національної репрезентації, то будь-які народи, крім російського, завжди висміювалися і були гіперболізовані», – каже Малишенко.
Образи, які нав’язували у фільмах, згодом радянська машина пропаганди переносила у літературу, анекдоти та КВК.
кадр з фільму Вечори на хуторі біля Диканьки»
Потрібно вміти розділяти художнє та ідеологічне
Алекс Малишенко також наголошує, що не варто ігнорувати пласт українського радянського кіно. Попри спроби апропріації чи знищення, приклади радянських українських фільмів з елементами традиційних зимових свят усе ж існують. Так, святкування Водохреща зображено у фільмі «Вавилон XX» буковинця Івана Миколайчука.
Кіножурналіст не відкидає можливости, що у майбутньому дослідникам українського кіно вдасться знайти донині невідомі українські святкові стрічки.
«Наступний крок – знайти радянське українське і навчитися правильно його сприймати. Ми на фестивалі намагаємося цим займатися, тобто звертати увагу на якісь важливі моменти: де художнє превалює над ідеологічним, а де воно розходиться», –переконаний Малишенко.
За його словами, не навчившись цього, ми ризикуємо опинитися у реальності, де українського кіно ніби не існувало роками.
команда фестивалю Миколайчук OPEN
Що може стати сучасною українською різдвяною класикою
На думку програмного директора Миколайчук OPEN, в Україні лишень формується культура святкового кіно. На противагу, в США щороку у прокат виходять десятки фільмів не лише до зимових свят, а й на День Подяки, Великдень чи Геловін.
«У нас це поки поодинокі випадки, але щось уже починає формуватися. Звісно, можуть бути питання щодо якости чи наповнення. Зараз треба дати шанс, щоби згодом ці спроби вилилися у здорові гарні стрічки», –прогнозує програмний директор.
Якщо ж кортить подивитися українське святкове кіно вже, то зараз є навіть можливість сходити на такий фільм у кінотеатрі. Алекс Малишенко рекомендує переглянути «Потяг у 31 грудня», якщо хочеться відчути легку добру атмосферу з елементами дива.
«Я думаю, що його потім не один рік будуть крутити по телевізору, тому що наразі це – найякісніше, що зроблено на новорічну тему».
Для любителів українських традицій та казкових світів кінокритик радить подивитися фільм «Пекельна хоругва, або Різдво Козацьке».
«Там є певні проблеми з гримом та візуальними ефектами, але стрічка написана добре, з повагою до традицій. І при тому, що вона має такий козацький стиль, вона не є шароварною».
Більш серйозними та вдумливими варіантами можуть бути фільми «Щедрик» Олесі Моргунець-Ісаєнко чи «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука.
«”Щедрик” непогано працює як різдвяне кіно. Він сподобається більше тим, хто хоче тримати зв’язок з нинішньою реальністю, з тими злочинами, якими займалася радянська система. “Памфір” особисто я не сприймаю як різдвяне кіно, але тематично воно відповідає цій добірці та показує святкування Маланки».
кадр із фільму «Памфір»
Величезний пул святкового зимового кіно також пропонує і світова індустрія. Тим паче, що цей список регулярно поповнюється, тому замінити пропагандистський продукт можна без особливих зусиль.
«Щоб мати якісне українське різдвяне кіно, насправді нам треба просто трошки почекати», – підсумовує Алекс Малишенко.
