0
Історію обласного центру соцпідтримки дітей та сімей «Гармонія», що знайшли прихисток на Буковині, читайте в матеріалі.
Не можу їх залишити, відчуваю, що ще потрібна їм. Не можу без них. Можливо, вони теж не можуть без мене. Мені здається, якщо не буду турбуватися про цих дітей і жити разом із ними – моє життя закінчиться. Дуже цього боюся.
Це місце називають домом. На Буковині знайшли прихисток дітки з Харківщини — з Харківського обласного центру соцпідтримки дітей та сімей «Гармонія».
Його директорка Алла Трохименко на початку повномасштабного вторгнення разом із чоловіком та ще двома працівниками центру вивезли 53 дитини із Салтівки — району Харкова, де все й почалася вранці, 24 лютого 2022 року.
Вона пригадує, що мало хто з волонтерів хотів їхати туди. Алла ж у той момент думала лише про цих діток, бо, як каже, вони — її сім’я. Спочатку вони знайшли прихисток у Полтаві, а потім певний час жили у монастирі на Івано-Франківщині. Нині проживають на Буковині.
Пані Алла розповіла «Шпальті» про те, як рятувалася з дітьми, залишила власну сім’ю та облаштувала комунальний заклад у Чернівецькій області. Про те, за яких умов виїжджали з Харкова, яким був шлях до Чернівців, як мало не загубили дитину та як працює сиротинець сьогодні – далі у матеріалі «Шпальти».
«Загинемо разом із дітьми в цьому підвалі»
Як переповідає Алла Трохименко, ще 24 лютого вони перебували у Харкові та поки не мали намірів виїжджати.
«Не знала, куди й що робити. В ті хвилини ніхто не міг дати чітке пояснення, куди подітися й що робити з дітьми. Тому було дуже страшно», — каже пані Алла.
Фото надала Алла Трохименко
Пригадує, що в Центрі не було підвалу. Лише облаштоване приміщення з тепловою рамкою, де були труби з гарячою водою, а з іншого боку — електрощитова. За розмірами приміщення було маленьким. Спочатку боялися туди спускатися, бо не було чим дихати.
«Згодом ми туди часто спускалися. Й одного разу мені чоловік сказав: “Ти знаєш, дорогенька, можемо загинути всі. Не дай Боже, кинуть бомбу на наш будинок — залишимося всі там: поллється кип’яток і буде струм 220 вольтів».
Фото надала Алла Трохименко
Тоді Алла почала обдзвонювати всіх, аби хтось таки допоміг виїхати їй разом із дітьми. Пригадує, що тоді на Салтівку ніхто не хотів їхати. Коли ж дали оголошення у соцмережах, добровольці допомогти знайшлися аж у Полтаві.
«Два водії приїхали шкільним автобусом із самої Полтави. Було страшно виїхати з дітьми. Дуже боялася переїжджати через Харків, особливо Київську трасу. Я всю ніч стояла на колінах, просила Господа Бога, щоби мені дав можливість вивезти дітей. З іншого боку, боялася, що в дорозі щось трапиться. Своєму чоловіку говорила: “Краще, якщо ми загинемо разом із дітьми. Бо якщо вони загинуть, а ми виживемо — я цього не переживу», — зі сльозами на очах розповідає директорка Центру.
Гріли пляшки з водою, прикладаючи їх до тіла
Алла з чоловіком, не вагаючись, залишили сім’ю: своїх дітей, онуків і батьків та рятували дітей Центру. Розуміли, що діти є сиротами. І якщо вона з чоловіком не подбають про них — цього не зробить ніхто.
Далі їхній шлях пролягав до Полтави. Це було 3 березня. Пані Алла пригадує, що тоді всі промерзли, особливо діти віком до року. У Полтаві їх помістили в інтернаті, нагодували. Тоді у харків’ян із собою навіть їжі не було.
Довго там не затримувалися — одразу ж почали шукати прихисток у Львові. Тоді Трохименко набрала знайомого, аби той допоміг прихистити 53 дитини. Водночас із власного досвіду Алла каже, що важко доїхати з Полтави до Львова, ще й з 53 дітьми на руках.
«Спочатку до нас прислали автобус. Думали, що будемо їхати ним. Хвилювалася, якою ж буде ця дорога. Водночас непокоїли думки про рідних. Боялася, щоб мої діти не загинули. Думаючи, що ми будемо їхати автобусом, теж дуже боялася. Потім нам сказали, що їхатимемо потягом. Це було щось страшне».
Їхали у вагоні загального використання, де не було ні опалення, ні подушок чи покривала. З їжею та водою вдалося розв’язати проблему — волонтери привезли. Проте таку їжу немовлята та діти віком до 1 року споживати не могли. Аби хоч якось нагодувати дітей — гріли воду. Спеціального нагрівача не мали, тому прикладали пляшки до тіла, щоб хоч трохи зігріти воду та замісити порошок суміші для найменших.
«Коли проїжджали Київ, було дуже страшно. Там чули вибухи, і нам сказали вимкнути все, аби жодного світла чи телефона. Але діти сильно плакали — їм було дуже холодно. Вони падали з полиць у потязі, бо маленькі ще».
Мало не загубили дитину на вокзалі
У Львові делегацію з Харкова зустріла ціла команда волонтерів. Крізь натовп неможливо було пройти. Діти здебільшого трималися разом, але через хаос на вокзалі загубилася одна дівчинка.
«Поки ми шукали цю дівчинку, я думала, що посивію. Потім нас прихистили у львівському інтернаті. Було холодно, але ми були дуже раді, що не залишилися на вулиці. Вранці нам сказали, що ми повинні залишити цих дітей та можемо бути вільними, а малечу зараховують до цього інтернату».
Алла Трохименко відмовилася. Каже, що потім не змогла б подивитися в очі дорослим дітям, котрі вірили в те, що їх врятують. Після такої пропозиції почали шукати наступний прихисток. Водночас знайома Алли дала їй контакти людини, що була готова допомогти.
Тоді в директорки харківського центру з’явилася надія. Але ненадовго. Вона швидко щезла, коли на іншому кінці телефонного дзвінка Алла почула російську мову. Це був ексміністр фінансів Грузії.
«Я думаю: “Божечко, це якийсь розіграш! Ви уявляєте, де ваша Грузія, а де Львів і ми?” Але це виявилося правдою. Я розповіла йому все. Він пообіцяв подумати, як розв’язати це питання. Я йому не вірила і думала, що це якісь казки, й нічого він не зможе».
Наступні два місяці Алла з дітьми провела у монастирі в Івано-Франківську. А згодом дізналися, що у Чернівецькій області є небайдужі люди, які хочуть допомогти. Тоді Трохименко зустрілася з буковинцем на ім’я Павло.
«Побачила його обличчя й просто заплакала. Він мені сказав, щоб я не хвилювалася, що він ніколи нас не кине. А навпаки зробить усе, що в його силах».
Не думала про власну родину, а рятувала дітей
У пані Алли не спрацював інстинкт самозбереження та порятунку власної сім’ї. Її думки були лише про те, як врятувати дітей Центру.
«Ви розумієте, це моя друга сім’я. Я їх просто обожнюю. Мабуть, це воля Господа, що я обрала життя з цими дітьми. Не можу їх залишити, відчуваю, що ще потрібна їм. Не можу без них. Можливо, вони теж не можуть без мене. Мені здається, якщо не буду турбуватися про цих дітей і жити разом із ними – моє життя закінчиться. Дуже цього боюся. Страшно боюся. Якщо я перестану працювати з дітьми — в мене скінчиться життя».
Нині у Центрі живе 35 дітей віком від 1 до 17 років. Серед них ті, що вимушені були покинути територію Харківської области у зв’язку з воєнним станом. Також є покинуті своїми батьками або батьки яких не виконують свої обов’язки.
У Центрі діти розвиваються: малюють, співають, танцюють, навчаються, дивляться разом кіно, грають у спортивні ігри.
Також наразі заклад прийняв 56 дітей із Харківщини на реабілітацію. Діти ж у Центрі називають його своєю домівкою.
