0
Історію про відрядження волонтерів до військових, про те, які часом стаються непередбачувані ситуації, та те, що після зборів коштів для військових потреб – далі в авторській колонці.
Чергова поїздка цієї компанії з Чернівців починається о 7 ранку у Міжнародний день вишиванки. Замість вишитої сорочки – зручний одяг, бо попереду майже 3000 кілометрів, 5 областей та стільки ж автівок. До речі, остання з них – уже 225-та, яку повезли військовим.
Це не перша моя подорож із ними, проте перша за таких обставин.
Як і зазвичай, до виїзду заправляємо повний бак. Та беремо пальне у каністри, щоб дорога була безперервною. Перш ніж вирушити з Чернівців, волонтерам передають додаткову допомогу для бійців. Це смаколики від місцевих благодійників, енергетичні напої, медикаменти, теплий одяг, шини, «старлінки» тощо.
«Якщо вже й везти автівки, то не порожніми».
Цю фразу від волонтерів доводиться чути під час кожної поїздки. І це дійсно так, бо і пасажирські місця, і багажники заповнені додатковою допомогою. У таких поїздках більше часу займає дорога. Часом це по декілька днів. Тому доволі часто ці чоловіки, як, наприклад, Андрій, відпрошуються з основного місця роботи. Він розповідає, що почув від Саші, що треба відвезти автівки хлопцям. Тому бере чергову відпустку, аби доставити допомогу.
Фото Василя Салиги. На фото Андрій
Дорога займає понад 14 годин. Одна з автівок, у якій волонтер, ветеран російсько-української війни Микола Гуцкал, їде іншим шляхом – на Миколаївщину. А ми продовжуємо шлях. Здавалося б, нічого не віщувало біди, та все ж десь на половині дороги ламається бус, яким, власне, разом із компанією волонтерів мали повертатися додому. Тому жартують: «Що тільки не ламали, а свій бус — уперше».
Насправді мене дивує, з яким позитивом та легкістю сприймають це всі учасники поїздки, зокрема і власник буса Вітя. Хоч спроби завести автівку були безуспішними та подекуди кумедними, ми все ж продовжили свій шлях. Оскільки головна мета — довезти автівки військовим. А як повертатися — будемо думати потім. Залишаємо зламану машину на заправці та їдемо далі.
Фото Василя Салиги. На фото власник буса Вітя
Дорогою чую схожі історії з поїздок. Бувало різне: по дорозі ламалися автівки, доводилося доставляти їх не за найкращої погоди. Потім хворіли.
Бувало й таке, що привозили автівку, а через пів години вона вже згоріла або потрапила під обстріл. Автомобілі дуже часто стають розхідним матеріалом на війні. Але це не головне. Головне — збережене життя військових. А волонтери намагатимуться знову забезпечити їх усім необхідним. От і в цій поїздці — лише віддали автівку військовим, а наступного дня вони втратили пікап. Саме той, на якому нас і зустрічали бійці. На щастя, під час обстрілу їх не було в машині — всі цілі та здорові. Волонтери ж знову починають пошук нової автівки та оголошують збір.
Читайте також: У кожної автівки своя історія: як чернівецькі волонтери доставляють автомобілі військовим
Фото Максима Козменка
Отож, поїздка. Дорогою заїжджаємо до земляка — відомого лікаря з Чернівців Андрія Аносова. Він із початком повномасштабної війни служить у медичному підрозділі, який надає першу допомогу важким пораненим та доправляє їх до шпиталю. Аносов на війні вже вдруге: у 2015-2016 роках лікар Чернівецької обласної клінічної лікарні служив у зоні АТО. Передаємо засоби гігієни та медичне спорядження. Аносов запрошує нас на сніданок. А потім, як і зазвичай, показує своє робоче місце.
Фото Максима Козменка
Потім — у гості до «вісімдесятки» (80 окрема десантно-штурмова бригада — ред.). Куди ж без розмов про становище на лінії фронту, історій, які пережили військові на фронті, та про забезпечення! Можна багато цікавого почути, дізнатися та побачити одним оком. Саме тому такі поїздки мені до вподоби. Віддаємо автівку, а нас пригощають смаколиками. Взагалі ця поїздка була схожою на гастротур, бо всі військові хотіли нас нагодувати. І це було смачно!
Насамкінець віддали автівку в Краматорську. І саме час думати, як повертатися додому. Ба більше — зворотною дорогою необхідно забрати автівку у військового на ремонт.
Фото Максима Козменка
Варіанти були різними: потяг із Дніпра чи Краматорська, пошук знайомих чи їхати на зламаній автівці військового до Чернівців. Останній варіант здався найбільш реальним, оскільки квитків на потяг не було.
Тоді виникло питання, як їхати на зламаній автівці. Але, на щастя, вона була на ходу. Тому на ній цілком реально було дістатися до Чернівців. Проте одна проблема: нас шість, а місць в автівці п’ять. Але і це вдалося вирішити, оскільки власник буса Вітя знайшов місце, де може зупинитися на деякий час, а потім із колегами по цеху — волонтерами — довезе буса додому.
Дорога була не з найкращих, але повірте, далеко не з найгірших. Насправді в цій автівці було мало місця, особливо ззаду. Три людини з величезними рюкзаками всю дорогу не можуть нормально поворухнутися. Важко уявити, як військові їздять такими в бронежилетах та зі зброєю.
Такою була чергова поїздка волонтерів із Чернівців. Щоразу вона інша, з новими емоціями та з єдиною метою — забезпечити військових необхідним. А автівки, красиві фото чи селфі з військовими, передана допомога — лише незначна частка того, що ми бачимо, долучаючись до зборів.
Основна частина таких поїздок — це дорога. Дорога, що змушує замислитися про красу нашої країни. На заході — вкриті цвітом поля. На сході — степи, що заворожують териконами.
А посеред цієї краси — зруйновані будинки, школи, підприємства. І там — ті, що втомлені, але не здаються, оберігаючи наші сни та життя. Ті, що тішаться таким візитам, — наші військові.
Фото Максима Козменка
