Інтерв'ю, Перша шпальта

«Стала волонтеркою для свого чоловіка»: історія українського подружжя під час війни

Дружина військового Олександра не має фонду та не є відомою волонтеркою. Вона має лише соцмережі. Їх вона й використовує, аби збирати на допомогу своєму чоловікові.

Фото надала Олександра Сплавська

Дмитро Бобров та Олександра Сплавська – українське подружжя, що під час війни повністю змінило свою діяльність та пріоритети. Дмитро долучився до сил територіальної оборони, а Олександра стала волонтеркою для нього. «Шпальта» поспілкувалася з родиною про те, як живе українське подружжя під час війни, які емоції переживає дружина, чекаючи воїна-чоловіка з фронту.

Перший досвід волонтерства Олександра отримала ще 2014 року. Тоді вона долучилася до Волонтерського руху Буковини. Вони приймали біженців із Донеччини та Криму: реєстрували їх, забезпечували продуктами та одягом. Найперший збір, до речі, спільний із Дмитром, був ще в червні 2021 року для Сергія – брата, учасника АТО, багатодітного батька, який потребував термінової операції на серце. Збір підтримали всі місцеві медіа.

Під час повномасштабної війни Олександра почала волонтерити для свого чоловіка. Каже, що надійшов наказ — отже, треба його виконувати. Одним із перших був оптичний приціл, згодом — снайперська гвинтівка.

Фото надала Олександра Сплавська

«Я сказала Дмитрові, що не впораюся. А він: «Зможеш. Ти просто собі візуалізуй, що вже це зробила, згадай нашу практику “На зустріч подіям”».

Олександра пригадує, що збір на гвинтівку проходив доволі важко. Довелося вкладати чималу суму з особистих коштів. А також вдячна друзям із Канади, з допомогою яких вдалося закрити збір на гвинтівку. Приціл до неї допоміг придбати родич побратима.

Коли збір закрили, Олександра подумала, що на цьому крапка, й вона більше не організовуватиме подібне, адже це дуже відповідально. Але відтак надійшов запит від родича військового — Володимира — на антену для дронів (пташки). 

Згодом отримала інший запит — на комплектувальні БПЛА від племінника, теж військового. 

Олександра не має фонду та не є відомою волонтеркою. Вона має лише соцмережі. Проте наголошує, що будь-яка активність у дописах зі зборами є необхідною.

«Можеш зробити репост — зроби. Можеш відкрити банку на тисячу гривень — відкрий! Можеш написати листа військовому — напиши! Можеш передати посилку — передай! Треба бачити ці очі, коли я передаю посилки. Все це допомагає тим, хто на фронті».

Дружина військового каже, що хоче подякувати чоловіку за відчуття впевнености, за жагу до знань української мови та за її самостійне вдосконалення.

«Розмовляючи з Дмитром, щоразу відповідаю: “Люблю твою українську”».

«Медитація допомагає залишатися спокійним і ухвалювати правильні рішення»

25 лютого 2022 року Дмитро Бобров розпочав свій день зі здачі крови, після чого одразу пішов до територіальної оборони. Так і потрапив до війська. Дмитро з позивним Хаттаб служив у 107 окремій бригаді ТрО. Брав участь у бойових діях під час звільнення Харківщини. Потім Донеччина — Бахмут, де й отримав поранення. Зараз він уже ветеран.

Фото надала Олександра Сплавська

Уже понад 30 років Дмитро займається медитацією. Саме це йому найбільше допомагало у гарячих точках залишатися спокійним і ухвалювати правильні рішення.

«Якось у нас був штурм посадки. Ми мали зайти нашою групою і закріпитися. У перший день ми почали вкопуватися, а наступного був потужний обстріл. Нас було сім бійців усього на два окопи. У якийсь момент я подивився на хлопців і побачив, що вони вже на межі. Я подумав, що треба якось допомагати. Запитав, чи знають вони якісь молитви та сказав просто читати їх. За 5 хвилин я знову подивився на їхні обличчя — хлопці вже були спокійнішими», — розповідає Дмитро.

У момент, коли паралізує страх та паніка, військові можуть робити неконтрольовані дії. Наприклад, вилізти з окопу та побігти в інше місце. Але цього не можна було допустити через щільний обстріл.

Дмитро також медитував у схожих ситуаціях. Пригадує, що у свідомості виникав образ купола, що зосередився над ними та не пропускав жодних снарядів. Досі не розуміє, як так сталося, що жодної міни не прилетіло саме в їхні окопи. Хоча за два метри все було обстріляно.

Фото надала Олександра Сплавська

У них із  побратимами було прийнято перед виходом на нуль казати «з Богом». 

«Того дня, коли мене поранили, якийсь незнайомий військовий сказав мені «удачі». Це насторожило мене. Я і подумав, що щось має трапитися».

Так і сталося. Під час виходу з позиції Дмитро зачепив одну з мін, якими обстрілювали їхні окопи. Згадує побратима, який надавав першу допомогу.

«Ми йдемо: прильоти тут, прильоти там, постійно щось вибухає. Я дивлюся на Сєдого, а він іде собі спокійно, ніби вулицею Кобилянської прогулюється. Значить, усе добре, все нормально. Я теж спокійно йду», — пригадує Дмитро.

«Дружини перебувають у стресі навіть більше, ніж їхні чоловіки-військові»

Після повернення з фронту Дмитро проводив майстер-класи з плетіння браслетів-шамбала, на яких збирав гроші для бійця відомого бійця з позивним Конан. Також зараз організовує заходи з медитацій для військових, їхніх дружин та всіх охочих.

Фото надала Олександра Сплавська

«Дружини перебувають у стресі навіть більше, ніж самі солдати. Бійці в стресі переважно лише під час обстрілу. Стріляти припинили — стрес минув. А у дружин це постійно — допоки чоловік не вийде на зв’язок. Матері та дружини військових — це окремий статус! Це про смирення, витримку, про віру, про щоденні молитви», — зауважує Дмитро.

Військовий вдячний своїй дружині Олександрі за молитовний захист, підтримку та любляче серце і закликає українців вірити в себе, адже саме віра, за його словами, є рушійною силою в боротьбі.

«Вірте в себе. Що б не сталося, хто б що не казав. У нас є як зовнішній, так і, на жаль, внутрішній ворог, який впливає на нашу свідомість та вибір. Та, якщо ми всі будемо дійсно вірити в себе, то ми все зможемо подолати. Збережемо своє суспільство і нашу українську ідентичність. Для нашої нації найцінніше — зберегти свою культуру та мову».

Інтерв’ю підготувала студентка 2 курсу кафедри журналістики ЧНУ ім. Ю. Федьковича Юлія Яськова

Коментарі