0
Микола Кучер із позивним Пожарнік розповів «Шпальті» свою історію. Зокрема зізнався: аби повернутися на фронт, збрехав військово-лікарській комісії. Микола брав участь у визволенні Київщини, нищив ворога на території Чорнобильської зони, брав участь у боях на Луганщині, поряд із нині окупованим Лисичанськом. Понад рік бере участь в обороні Бахмутського району та навчає військової справи інших.
Нині «вигрібають» ті, хто залишився з перших днів. Таких зараз мало, а коли ми закінчимося – буде біда. Тоді ворог може бути й тут. Повірте, рано чи пізно ми таки закінчимося. Мені важко про це говорити чи це усвідомлювати, але це так. А замінити нас немає ким.
Військовий із Буковини Микола Кучер із позивним Пожарнік у складі зведеного розрахунку протитанкового ракетного комплексу «СТУГНА-П» менш ніж за місяць знищив 12 одиниць ворожої бронетехніки. Це 6 танків, 3 БМП, 2 МТЛБ та 1 БТР. Таким чином, разом із побратимами вони відправили на той світ близько двох сотень окупантів.
Влітку 2022 року військовий отримав поранення, через яке не мав би повертатися на фронт. Проте військовий відверто зізнається, що брехав на ВЛК про своє здоров’я. Хотів повернутися до своїх побратимів та активних бойових дій. Каже, що це те, що він уміє робити найкраще.
Восени минулого року Миколу Кучера нагородили орденом «За мужність» III ступеня. На війні він іще з часів АТО та ООС. Мав тимчасову павзу, коли працював за спеціальністю рятувальником. А 2018 року повернувся до війська та відтоді безперервно служить у ЗСУ.
Свою історію військовий розповів «Шпальті». Про мотивацію служити у війську, визволення Київщини, оточення росіянами, повернення після важкого поранення, майбутнє армії та про готовність деяких чернівчан зустрічати окупанта у місті – читайте в інтерв’ю.
Був добровольцем: початок служби в українській армії
Микола Кучер – уродженець села Рукшина. З військовою справою він знайомий ще зі шкільних років. Після 8 класу пішов вчитися до Кам’янець-Подільського ліцею з посиленою військовою та фізичною підготовкою. Хоча в сім’ї хотіли, аби син займався лісовим господарством, як батько та дід.
Згодом колеги батька з Київщини допомагатимуть Миколі з харчами та проживанням під час боїв там.
«Коли після ліцею не вдалося вступити до військового навчального закладу, то пішов учитися до Вінницького вищого професійного училища служби порятунку», – пригадує Микола.
Під час Революції гідности Микола Кучер разом з іншими студентами їздив на Майдан. 2015 року за власним бажанням призвався до лав Збройних сил України. Спершу воював під Маріуполем, а згодом на Луганщині. Пригадує, що тоді не було таких сильних «заруб», як нині.
2017-го він повернувся до свого фаху – працював у Службі порятунку. Саме через професію пожежника Микола отримав від побратимів позивний Пожарнік.
«Пожарнік – це той, хто любить палити. Мені подобається, як горить русня», – каже військовий.
Пригадуючи ситуацію на фронті перед повномасштабним вторгненням росіян, Микола каже, що активні дії пішли на спад ще 2017 року. А загострюватися почали 2021-го.
«Те, що буде “заруба”, знав давно, але ніколи не думав, що у таких масштабах. 2019-го я це розумів, але думав, що бої будуть лише на лінії АТО/ООС. Думав, що, можливо, ще Харківщина. Але не настільки масштабно», – каже Кучер.
Бригаду Миколи ще до 24 лютого готували до великої війни. Микола Кучер пригадує, що 11 лютого надійшов наказ від командування. Військових зібрали за три доби. А вже на День святого Валентина, 14 лютого, о 5 ранку наш герой вів свою колону з технікою та бійцями підрозділу на визначений верхніми штабами військовий полігон.
«На початку ми були готові до боротьби. Було достатньо озброєння й техніки. Чи був морально готовим підрозділ? Мені здається, що ми тоді і без озброєння – лише силою духу – пережували б усіх».
Кінь украв улюблену панаму
У складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» захисник виганяв окупантів із Київщини. Українці зустрічали військових із теплом, траплялися на шляху й знайомі лісники його батька та його особисті товариші, з якими був знайомим ще до війни.
«Люди знаходили нас і допомагали нам. У мого батька тут було багато знайомих. Свого місця розташування я точно ніколи не казав, але батькові знайомі навіть у лісі мене знайшли. Переказали вітання, а наступного дня нам із хлопцями принесли багато їжі».
Проблем із їжею військові не мали, проте на початку березня 2022 року було холодно, тому доводилося часом ночувати в конюшні.
«Кінь тоді мою улюблену панаму в мене вкрав. Як сьогодні пам’ятаю це», – з усмішкою пригадує Микола.
Надалі підрозділ нашого героя просунувся до Чорнобильської зони – українські військові тоді добивали окупантів, наздоганяючи їх. Нашим бійцям доводилося пересуватися лісами, оскільки багато мостів знищили.
Мало не наступив на розтяжку
Під час одного з розвідувальних виходів група Миколи Кучера випадково натрапила на базовий табір ворога поблизу зони відчуження.
Боєць пригадує, що під час того виходу мало не наступив на розтяжку. Його вчасно зупинив побратим, додавши при цьому: якщо є розтяжка – неподалік є той, хто її встановив.
Зрештою так і було – росіяни розгорнули табір просто посеред лісу. Микола припускає, що звідти, напевно, планували продовжувати наступальні дії в напрямку Києва.
«У нас там не було конкретних даних про противника. Якось командування сказало нам: “Ідіть туди, лісом, кілометрів 10, до іншого його краю – нікого немає”. Але, напевно, мали на увазі, що там нікого з наших немає. Тоді ми з командиром та товаришем проводили дорозвідку місцевости, щоб попередньо визначити місця вогневих засідок для кожного з розрахунків нашого підрозділу. В результаті цього натрапили на тиловий табір ворога, де вже були вкопані десятки танків, БМП, інша військова техніка і зброя», – каже військовий.
Вибиратися звідти довелося дуже обережно – Микола вважає, що йому з побратимами того разу пощастило. Коли повернулися до своїх, то негайно доповіли про цю ситуацію старшому командиру, передали координати розташування ворожого табору, а ввечері по тій місцевості відпрацювала українська артилерія.
«Там залишилося одне лише згарище. Вважаю, що після того, як ми навідалися туди, Чорнобиль “одужав”», – жартує військовий.
На початку війни мали проблеми з оперативною комунікацією
Він зізнається, що траплялися ситуації, коли не розуміли, де противник, а де союзник. Бувало й таке, що йшли свої на своїх, бо не було оперативної комунікації.
«На Донеччині два наші, українські, танки йшли один на одного. Одна бригада з того села відступала й мала покинути населений пункт ввечері. А зранку вже інша мала зайти. Проте у тієї, що відступила, танк зламався, і військові затрималися».
Микола Кучер пригадує, що на виїзді з села два танки з різних бригад зустрілися та влаштували між собою зустрічний бій, який тривав хвилин 20.
Вибиралися з оточення росіян
У червні 2022 року підрозділ Миколи Кучера потрапив у оточення росіян. Бійці тоді цього не знали. Було це в селі Врубівка, що на Луганщині.
«Заїхали ми туди всім розрахунком на невизначений термін. Чому невизначений? Бо напередодні бачили мегапотужний ворожий обстріл села, перебуваючи на відстані близько 7 кілометрів від нього. Хвилин п’ять безперестанку в село прилітали ворожі “Гради”, а на “десерт” русня випустила в бік села цілий пакет «ТОС-1 «Сонцепьок» (важка вогнеметна система, різновид реактивної системи залпового вогню, що вистрілює термобаричні набої – ред.). Після побаченого кожен розумів, чому термін, на який заїжджаємо, – невизначений. Адже шанси повернутися звідти були мізерними».
Вогнева позиція Миколи в цьому селі була на цвинтарі, серед могил. Він жартома називав це місце гуртожитком.
«Ця точка розташовувалася на окраїні села і була однією з високих точок крайнього рубежу. Звідти було зручно вести спостереження та завдавати прицільного вогню на ураження», – каже Микола.
Зрештою росіяни прорвалися великою кількістю техніки та особового складу з іншого боку села. Коли українські військові почали відступати, їх обстрілювали з «Градів» касетними боєприпасами.
«Щось потрапило у двигун – і авто зупинилося на відкритій місцевості. Там я свою автівку й залишив. Ми ховалися у кюветі, а зовсім поруч були росіяни. Я чув, як вони говорили. Тоді й зрозумів, що вони поруч. Насправді не знаю, як вони нас не помітили. Проте ми всіх обманули й протрималися три доби. Виходили останніми з того села, яке тоді вже було оточене ворогом».
Брехав на ВЛК, аби продовжити служити
«Мені повернули “кешбек”», – таким Микола пригадує поранення, що отримав влітку 2022 року.
Ранок 26 червня 2022 року був спокійним, без обстрілів. Боєць отримав поранення, прикриваючи наші підрозділи під час відходу з Лисичанська. Переходив до іншого укриття, яке було в трьох метрах від нього. Саме в той момент поруч поцілив танковий снаряд.
«Згідно з правилами, я не мав би більше служити. Але лікарям сказав, що в мене нічого не болить. Хоч і отримав групу інвалідности, але за ВЛК я придатний».
Через чотири місяці Микола вже повернувся у стрій до своїх побратимів. На запитання про мотивацію жартує, що хоче «дамбіть Бамбас». Каже, що треба всю погань, яка прийшла, звідти виганяти.
«Бо хто, як не ми, це робитиме? Я відчував, що маю силу та енергію. Хотілося до хлопців, аби продовжувати нищити ворога».
Про нинішню армію й мобілізацію
Військовий вважає, що мотивація у війську на початку великої війни була сильною. Нині дещо змінилося, оскільки через відчутні втрати багатьох мотивованих хлопців уже немає серед живих.
«У нормальній армії завжди було так: краще якість, а не кількість. Знаєте, я останні декілька місяців думав над тим, які “організми” потрапляють до підрозділу. Що мені з них зліпити, якщо вони не мають бажання боронити країну та стояти на захисті своїх сімей? Я побачив, що майбутнім нашої армії є дві категорії людей – таких, на кого можна буде покластися. З них буде пуття. Перша – це ті, хто 22 лютого 2022 року зламав ногу чи з іншої причини за станом здоров’я були непридатними до військової служби, але згодом домоглися права захищати країну», – каже військовий.
Другою категорією він вважає тих, кому лишень виповнилося 18, а вони прагнули воювати ще з 16 років. Кучер має двох таких товаришів, що чекали свого повноліття, аби вступити до армії.
Натомість ті, кого примусово мобілізували, певною мірою можна сприймати як тягар. Однак це його особисті спостереження, які можуть не відповідати загальним тенденціям.
«Нині ж “вигрібають” ті, хто залишився з перших днів. Таких зараз мало. А коли ми закінчимося – буде біда. Тоді ворог може бути й тут. Повірте, рано чи пізно ми таки закінчимося. Мені важко про це говорити чи усвідомлювати подібне, але так і є. А замінити нас немає ким».
Через брак людей його бригаду досі не замінили на передовій. Вона понад два роки вже воює без нормального відпочинку. Микола каже, що ще не приїжджали всією бригадою у пункт постійної дислокації. Не збиралися разом, аби просто відпочити.
Для нас перемоги не буде
Микола запевняє, що розмови про швидку перемогу – брехня.
«Для нас не буде перемоги. Наша перемога не поверне жінці чоловіка, якого вона втратила. Не поверне дітям батьків. Чому сьогодні одна дружина йде пити лате на кокосовому молоці, а інша не зможе більше побачити та обійняти коханого? Це велика різниця: два світи в одному місті…»
Як каже військовий, ворог може бути й тут. Зауважує, що десь в Україні є відносно мирне життя, але десь його немає. Як немає і поваги між людьми з цих двох різних світів. Натомість Микола вважає, що нині варто прислухатися до тих, хто поряд, і не бути байдужими. Бо байдужість вбиває нас.
«Впевнений, що тут, у Чернівцях, достатньо тих, хто тримає під подушкою триколор. Про всяк. Вони не покажуть його нікому, але якщо москаль прийде сюди – першими вивісять той прапор», – каже військовий.
Нині Микола служить у 8 окремому гірсько-штурмовому батальйоні, тримає оборону на Бахмутському напрямку. Проте каже, що країну захищати можна не лише зі зброєю у руках, але й навчаючи військової справи. Цим займається нині й планує надалі.
«Військові, що отримали поранення або не можуть повернутися до активних бойових дій, можуть продовжувати допомагати країні, навчаючи інших. Країну можна захищати не лише зі зброєю у руках».
Фото Ігоря Константинюка
