0
Ольга Золотарьова майже два роки чекає чоловіка з російського полону. Влітку 2023 року росіяни через Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердили, що Сергій у них. Ольга надсилала листи чоловіку, але каже, що туди вони не доходять. Разом із нею на свого тата чекає і 4-річний Михайло. Жінка розповідає, що син пам’ятає тата. Аби не забув – показує його фото. На підтримку військовополонених організовує мирні акції у Чернівцях.
Ольга Золотарьова вже другий рік чекає чоловіка з російського полону. Родом жінка з Маріуполя, а нині разом із сім’єю живе у Чернівецькій області. Вона організовує мирні мітинги у Чернівцях, якими хоче нагадати про полонених з Азовсталі.
ЇЇ чоловік, Сергій Золотарьов, потрапив до російського полону під час евакуації із заводу. Служив у загоні морської охорони прикордонної служби. До повномасштабного вторгнення працював переважно при штабі. Ще 2014 року постраждав від російської армії. Росіяни обстріляли катер, коли Сергій патрулював море. Тоді чоловік отримав 40% опіків тіла.
Ольга знає, що її чоловік у полоні. Коли відбувалася евакуація з Азовсталі, побачила його на відео. Крім того, росіяни підтвердили це через Міжнародний комітет Червоного Хреста.
«Шпальта» поспілкувалася з дружиною полоненого. Про свою останню розмову з чоловіком, те, як виїжджала з Маріуполя, виховання сина та організацію мітингів у Чернівцях читайте далі.
Не прийшов, бо знає, що вже не піде від нас
Востаннє Ольга бачила Сергія уночі 24 лютого. Каже, що тоді їхнє щасливе життя завершилося. Сергій ще мав змогу приїхати до сім’ї, перебуваючи в Маріуполі, але вирішив не робити цього.
«Деякі чоловіки приїжджали до своїх дружин, але Сергій ні. Ще у Маріуполі, коли це було можливо, до мене приходили його побратими. Казали, що Сергій не прийшов, бо знає, що вже не піде від нас», – згадує Ольга.
Поки у Маріуполі ще був зв’язок, Сергій просив її мало не щодня виїхати. Проте жінка казала, що буде чекати його до останнього. Коли окупанти оточили Маріуполь, Сергій із побратимами проривалися з порту до Азовсталі. Як розповідає жінка, там було найбезпечніше місце.
«У середині квітня я дізналася, що чоловік перебуває на Азовсталі разом із побратимами. Тоді мені вдалося скинути йому фото сина. Сергій писав, що все добре. Проте в деяких повідомленнях я розуміла, що це зовсім не так. Він завжди намагався захищати мене від усяких поганих новин, від усього, що могло б мене розхвилювати», – каже Ольга Золотарьова.
Остання розмова з Сергієм
Ольга побачила відео, коли військові виходили з Азовсталі. На ньому був Сергій. Востаннє розмовляла з чоловіком 18 травня, у день евакуації.
«Він зателефонував із невідомого номера. Я вже знала, що декілька днів триває евакуація. Спитала: “Ти туди, куди й усі?”. Він відповів ствердно. Тоді намагалася стримати сльози, але все одно заплакала. Сергій просив, щоб я не хвилювалася, і казав, що все буде добре. Просив виховати сина якомога краще», – згадує жінка полоненого.
Сергій запевняв Ольгу, що це триватиме максимум 2-3 місяці. Проте відтоді минуло майже два роки. Як розповідає жінка, після Азовсталі військових повезли до Оленівки. Там було доволі невелике приміщення, чоловіки спали сидячи або стоячи. Полонених розвозили по інших колоніях у так званих ЛНР та ДНР. Робили це через брак місця.
«Я надсилала листи чоловіку, в яких писала, як кохаю його та як ми сумуємо разом із сином. Але ці листи туди не доходили. Знаю це зі слів звільнених українських бійців», – зазначає жінка.
Влітку 2023 року росіяни через Червоний Хрест підтвердили, що Сергій у полоні. Ольга вдома зберігає великі папки паперів. Серед них – лист та звернення.
Рятувала життя сина
Перш ніж виїхати з Маріуполя, Ольга з маленьким сином Михайлом, мамою та бабусею прожили в підвалі свого будинку до 20 березня. Каже, що чекала на Сергія. Проте щодня ставало страшніше. Тому вирішила рятувати сина і їхати з міста.
«Обрали найбезпечнішу область, оскільки після Маріуполя ми дуже боїмося всього. На щастя, наш автомобіль був цілим. Спочатку доїхали до села Мангуш, що під Маріуполем. Там планували зупинитися на три дні, проте затрималися на три тижні. Спочатку не було бензину, а потім дитина захворіла», – пригадує ті дні Ольга.
Під час їхнього виїзду росіяни влаштували фільтрацію. Перевіряли кожного, брали відбитки пальців, фотографували у профіль та анфас. Запитували, чи є родичі в ЗСУ. Тоді Ольга нічого не розповіла про Сергія.
«Так ось там були величезні черги на фільтрацію. Щойно ми її пройшли та хотіли виїжджати, росіяни закрили виїзд. Не випускали нікого з села. Проте нам пощастило, бо до сусідів приїхав волонтер. Я поїхала з ними просто слідом», – розповідає Ольга.
До Запоріжжя діставалися вісім годин. Зазвичай ця дорога займала до двох годин, зазначає жінка полоненого. Вже із Запоріжжя поїхали до батьків чоловіка, у Сумську область. Там прожили 9 місяців. Коли вже й там почалися сильні прильоти, то переїхали на захід України. Спочатку жили у Закарпатській області, а з квітня минулого року – на Буковині.
Нині Ольга виховує чотирирічного сина Михайла. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, йому не було й двох. Про те, де тато, розповідає Михайликові правду.
«Кажу Мишку, де чоловік зараз насправді. Він пам’ятає Сергія, згадує, як гралися разом. Він дуже сумує за татом, цілує його фото. Важко на це все дивитися і дуже шкода дитину».
Організовує мирні мітинги у Чернівцях
У Чернівцях Ольга Золотарьова організовує мирні мітинги та долучається до акцій на підтримку військовополонених.
«По всій країні тривають мітинги. Чомусь у Чернівецькій області та Чернівцях їх не було. Не знаю чому. Тому вирішила, що ми – голоси полонених. Тож будемо говорити ми, поки вони не можуть», – зауважує Ольга.
У Чернівцях мітингів на підтримку військовополонених було вже три. Як каже жінка, серед самих чернівчан дуже мало таких, кому небайдуже. Приходять люди, проте здебільшого це родини полонених або зниклих безвісти.
Читайте також: «Полон – вбиває»: у Чернівцях відбулася акція підтримки військовополонених та зниклих безвісти захисників
21 вересня всі чекали дива та стежили за новинами щодо обміну. В багатьох ЗМІ писали, що «всі герої вдома». Проте Ольга наголошує, що це зовсім не так, бо із заводу було евакуйовано 2500 людей. Каже, що росіяни досі визначають, кого нам віддати.
Тож такими акціями активісти та активістки хочуть нагадати суспільству про полонених, а також владі – про обіцяні обміни. Вважає, що нашій владі необхідно домовлятися з третьою країною, а ООН має бути не лише «стурбованою».
«Мій чоловік підтверджений обома сторонами, але досі не поруч. Я так само, як і інші жінки побратимів мого чоловіка, буду боротися до останнього за своїх рідних. Закликаю тих, хто може допомогти повернути наших рідних, усю світову спільноту. Я не зупинюся й буду боротися за свого коханого чоловіка до останнього подиху», – резюмує жінка.
Фото «Шпальти»
