0
За рішенням радянського НКВС 86 років тому, 3 листопада 1937-го в урочищі Сандармох розстріляли 265 в’язнів, зокрема представників української національної інтелігенції: Леся Курбаса, Миколу Зерова та безліч інших вчених і діячів мистецтв. Про вплив покоління «розстріляного відродження», перегук із теперішніми подіями, та «тридцятилітню війну» на території України – у матеріалі «Шпальти».
До 1937 року Сандармох був маловідомим лісовим урочищем у російській Республіці Карелія. Але 27 жовтня та з 1 по 4 листопада того року органи НКВС розстріляли тут 1111 в’язнів, серед яких були митці, вчені, освітяни та культурні діячі, які відбували покарання у таборах за власну творчість та погляди.
Значну частину розстрільних списків складали українці, розповідає Світлана Вардеванян, кандидатка філологічних наук та викладачка кафедри української літератури Чернівецького національного університету. Так радянська влада близько 90 років тому знищила одне з найамбітніших творчих поколінь в українській історії.
Їм не дали дожити до своїх Нобелівських премій
Із закінченням Першої світової війни на мапі світової культури з’явилися молоді митці, які повернулися з фронту та шукали своє місце у мирному житті. Згодом американська письменниця Гертруда Стайн назве їх «втраченим поколінням».
В Україні також сформувався подібний пласт митців. Та Світлана Вардеванян розповідає, що він дещо відрізнявся від світового, а пік діяльности українських митців припав на часи сталінських репресій.
«Це дуже недовгий період. Починаючи від Першої світової війни та закінчуючи “Великим терором” 1937 року. Тобто йдеться всього-на-всього про 20 років. Але за цей короткий час у культуру, літературу, політику, економіку та науку прийшло покоління страшенно здібних і талановитих людей», – розповідає фахівчиня.
Одним із каталізаторів появи цього покоління філологиня називає курс на коренізацію, запроваджений СРСР 1923 року.
«Більшовикам потрібен був український хліб. Але вони розуміли – щоб отримувати такі значні ресурси, потрібно хоча б щось дати. Це, звісно, була угода з дияволом. Українізація виявилася пасткою. З її допомогою більшовики виявили найпасіонарніших особистостей».
Літературне об’єднання «Ланка»
Такі митці, як Олександр Довжено, Лесь Курбас, Микола Куліш та інші у той час викликають зацікавлення навіть на міжнародній арені, додає Світлана Вардеванян. До прикладу, першу поетичну збірку Павла Тичини «Сонячні кларнети» хвалили чеські, польські та англійські критики, а українську кіностудію ВУФКУ називали «Голлівудом на березі Чорного моря».
Але вже 1928 року радянська влада почала згортати політику коренізації та переслідувати українських митців і науковців. Безліч діячів заслали до ГУЛАГу, змусили емігрувати, довели до божевілля та самозгуби.
«Багато представників світового “втраченого покоління”, доживши здебільшого до зрілого віку, отримавши Нобелівську премію, спивалися, впадали в депресію чи покінчили життя самогубством. Це були добре освічені юнаки, яких сильно травмували окопи Першої світової. Ми не знаємо, що сталося би з нашим поколінням, бо їм не дали дожити, не дали отримати свої Нобелівські премії. Це теж втрачене покоління, але з іншої причини. Вони не самі себе знищили, заповнюючи внутрішню порожнечу після того всього, що вони бачили на фронтах. Це було втручання ззовні».
Літературне об’єднання ВАПЛІТЕ
Кожному українцю треба вивчити цей період
Для означення покоління української інтелігенції 1920-х існує декілька термінів: «розстріляне відродження», «червоний ренесанс» та «наші двадцяті».
«Розстріляне відродження» – назва, яку запропонував аж наприкінці 1950-х польський публіцист Єжи Ґедройць.
«Червоний ренесанс» – самоназва. Один із лідерів цього покоління – Микола Хвильовий – заснував студію «Урбіно» (в місті Урбіно народився Рафаель). Тобто, Хвильовий і його оточення чудово усвідомлювали свої сили та завдання.
Світлана Вардеванян каже, що найбільше їй подобається назва «наші 20-ті». По-перше, не весь той ренесанс був розстріляним і «червоним». По-друге, оптимістична і точна назва «наші 20-ті» зараз асоціюється з видавничим і просвітницьким проєктом дослідниці Ярини Цимбал.
Про «розстріляне відродження» почали розповідати школярам та студентам лиш із відновленням незалежности. До цього тема репресій була табуйованою та не виходила за межі літературознавчих спільнот. Світлана Вардеванян переконана, що цей пласт літератури покоління, яке виросло ще в радянській Україні, могло просто пропустити.
«Я не думаю, що є люди, особливо з покоління “міленіалів” чи “зумерів”, які не знають про цей період, адже 20-ті роки минулого століття зараз дуже популярні. Ми бачимо багато чудових культурних проєктів, які пропагують книги письменників із 20-х, творять контент, який пояснює сенси наших 20-х: есеїстика, публічні лекції, круглі столи, музичні перформанси… Інший бік – покоління народжених у сімдесяті й вісімдесяті, особливо українці, які перебували поза філологічними контекстами. От вони могли так і не прочитати ні Йогансена, ні Підмогильного, ні Шкурупія», – каже викладачка.
Безліч тем та художніх аспектів сучасна українська література бере саме з творчости покоління «червоного ренесансу», додає філологиня. До прикладу, Сергій Жадан захистив кандидатську дисертацію на тему творчости Михайля Семенка, а письменниця Софія Андрухович у своєму романі «Амадока» апелює саме до цього періоду.
Але досвід «розстріляного відродження» сьогодні може використати кожен українець.
«Те, що відбувається в Україні зараз, дуже сильно апелює до подій 20-30-х. Що не змогли вони, мусимо закінчити ми. Якщо ми подивимося на ці кульові отвори в потилицях розстріляних у Сандармосі – почерк у сучасних Бучі, Гостомелі, Ізюмі такий самий. Ми вже маємо своє “розстріляне відродження”, тому що загинули стільки поетів, прозаїків, журналістів, науковців, митців. Ми маємо скрупульозно й уважно вивчати цей період, щонайменше з міркувань самозбереження, як своєрідні підказки, бо ми зіштовхнулися з тим самим ворогом, із тим самим способом дій і ставленням до українства як до явища», – переконана філологиня.
З остаточним приходом до влади Сталіна СРСР змусив митців творити лише у пропагандистському жанрі соціалістичного реалізму. Знищення низки культурних діячів двадцятих також відкинуло нашу культуру назад у розвитку, додає Світлана Вардеванян.
Україна і не припиняла воювати
«Великий терор» у тридцятих роках вплинув на все населення тодішньої України. За останніми даними, лише впродовж 1937-1938 років репресій зазнали понад 260 тисяч українців.
За словами історика Ярослава Грицака, у міжвоєнний період кількість загиблих настільки колосальна, що можна сказати «Україна наче й не припиняла воювати».
«Тобто, йдеться про таку собі тридцятилітню війну. Якщо судити за демографічними втратами, то з 1914 по 1945 рік ми втратили величезну кількість людей: кожен другий чоловік, кожна четверта жінка», – доповнює Світлана Вардеванян.
Якщо тиран хоче досягти влади, він зрізає найвищі колоски
Світлана Вардеванян додає, що розстріли у Сандармосі стали кульмінацією «великого терору» 1930-х. Тиск на населення доходив до найжахливіших рівнів, коли «совєти» вербували родичів та найближчих друзів для стеження і написання доносів. Це створило відчуття тотальної недовіри, адже кожен міг виявитися агентом.
Одним із перших, хто передбачив масові репресії, був поет, перекладач і вчений Микола Зеров. У одному зі своїх творів він пише: «Усе заснуло, все прилягло в чеканні Трасібула». Світлана Вардеванян так пояснює ці рядки:
«У Геродота є така історія. Трасібул – це тиран, який хотів абсолютної влади. Він попросив одного зі своїх слуг піти запитати мудреця, як йому цього досягти. Слуга приходить до мудреця, який нічого йому не говорить, проте веде його в поле і зрізає найвищі колоски. Якщо тиран хоче досягти влади, він зрізає найпотужніших, найбільших. Зеров бачить, до чого все йде. І при тому він не тікає з країни».
Миколу Зерова розстріляли 3 листопада 1937 року. Йому було 47. Стратив письменника чекіст Михайло Матвєєв, який закінчив два класи сільської школи. Він дожив до 79 років та помер 1971-го.
