0
Парамедикиня Олександра Шкварчук розповіла «Шпальті» про набутий за 17 місяців війни досвід, сексизм і гендерні стереотипи в армії та повернення до цивільного життя.
фото надала Олександра Шкварчук
Олександра Шкварчук отримала дипломи юристки та бакалавра філології, перебуваючи на бойових позиціях на Донеччині.
«Поєднувати навчання і службу було дуже важко. Коли я складала державні іспити, ми були у Донецькій області. Я відповідала викладачам просто перед тим, як іти у бій», – пригадує дівчина.
До війська Олександра долучилася, як була на четвертому курсі навчання у Чернівецькому національному університеті. Торік у квітні дівчина добровільно вступила до батальйону «Госпітальєри». Навчала тактичної медицини та надавала першу медичну допомогу на полі бою. Згодом її мобілізували до лав Збройних сил. За час служби вона з побратимами побували на Харківському, Сумському, Бахмутському та Запорізькому напрямках.
фото надала Олександра Шкварчук
У ТЦК відмовляли
А спочатку студентка разом із друзями планували долучитися до лав тероборони. Дівчина згадує – після 24 лютого не могла сидіти склавши руки.
«Життя ніби зупинилося. Тому потрібно було підлаштовуватися під нові реалії. Насправді зараз я відчуваю, що носила тоді рожеві окуляри, і це рішення було трошки необдуманим. Двадцять четвертого (лютого – авт.) хотіла піти у військкомат, але через деякі сімейні обставини змогла туди потрапити лиш двадцять шостого. Прийшла о восьмій ранку, і там уже були великі черги. Мені одразу відмовили. Сказали: “Якщо сильно хочеш, то проходь медкомісію”. Вона тривала до 20 хвилин. Але потім вони дізналися, що я ще навчаюся в університеті, тому сказали, що повідомлять, коли буде потреба в мені. Потім я поїхала до Сторожинецького ТЦК (Територіального центру комплектування – авт.). Там мене відправили на навчання для медиків, яке організовував Буковинський державний медичний університет. Воно тривало близько місяця. Після закінчення курсу у ТЦК сказали почекати, поки мені знайдуть угрупування, де потрібні медики».
Можливість застосувати на практиці отримані навички все ж з’явилася. Олександра долучилася доброволицею до медичного батальйону «Госпітальєри».
«Два тижні я проходила злагодження на базі у Києві. Згодом нас відправили на Донбас: у Краматорськ, Костянтинівку, Волноваху та інші населені пункти. Там уже підписала контракт як парамедикиня. У “Госпітальєрах” прослужила близько 3 місяців. Після закінчення ротації повернулася додому і мала вирішити: продовжити контракт чи шукати роботу вже в цивільному житті. Але коли їхала додому з Києва, мені зателефонували зі Сторожинецького ТЦК і сказали прийти до них. Наступного дня мене мобілізували до лав Збройних сил», – згадує Олександра.
Складала іспити перед тим, як іти в бій
Паралельно Олександра Шкварчук продовжувала навчання в Чернівецькому національному університеті. До практичних занять доводилося готуватися по дві години посеред ночі, а складати іспити – в посадках та окопах.
«Поєднувати навчання і службу було дуже важко. Коли я складала державні іспити, ми були у Донецькій області. Я відповідала викладачам просто перед тим, як іти у бій. Командир казав у ті моменти: “Та закінчуй уже той іспит!” Щоправда, викладачі поділилися на дві групи: ті, хто проявляв лояльність, тобто давали радше письмові роботи, довші терміни складання… А інші викладачі ставили ультиматум – або служба, або навчання», – каже військова.
Тактичну медицину та військову справу доводилося вчити з нуля, розповідає парамедикиня. У лавах Збройних сил Олександра Шкварчук викладала бійцям тактичну медицину та надавала першу допомогу на позиціях.
«Спершу ти дуже боїшся зробити гірше. І зовнішні звуки, вибухи та крики поранених теж, очевидно, не допомагають. У перші рази велику роль відіграють отримані раніше знання. А згодом вчишся розпізнавати, яку допомогу маєш надати окремо кожному бійцю, розумієш, де декомпресія, де гемоторакс, і все доходить до автоматизму».
За 17 місяців роботи у війську Олександра Шкварчук разом із побратимами були на різних ділянках фронту у складі різних бригад та батальйонів. Дівчина каже, що кожен напрямок сильно відрізняється від інших.
«На Харківському напрямку ми були переважно на другій лінії, тобто були підтримкою. Потім нас перевели на Сумщину. Там був дещо інший клімат, який не дозволяв просто сидіти тихо в посадках, у лісі. І, звичайно, ми вже були на першій лінії. Стояли в Білопіллі, Краснопіллі, Охтирці, а потім підтримували лінію кордону. У грудні наш 22 окремий стрілецький батальйон розформували. Впродовж 5 місяців я служила у 116 окремій механізованій бригаді, а потім перевелася у 3-тю окрему штурмову. Це був уже Донецький напрямок: Бахмутський район, Костянтинівка, Соледар. Потім повернулася до 116 бригади, цього разу вже на Запорізький напрямок», – розповідає парамедикиня.
фото надала Олександра Шкварчук
Доводилося бачити жінок, які були варті десяти бійців
Під час служби у Третій окремій штурмовій бригаді серед побратимів були переважно чоловіки. У складі угруповання в приблизно 700 людей було всього три жінки.
«Люди є різні, тому ставлення було різне. Деякі чоловіки часто казали: “Ти молода, недосвідчена. У тебе нема життєвого досвіду. Нащо ти взагалі припхалася в армію? Ти ж дівчина!” Були ситуації, коли прекрасно розумієш свою роботу, рвешся у бій, а тебе просто не пускають лише тому, що ти жінка. Але потім зарекомендовуєш себе як професіоналку, яка прекрасно знає свою роботу. У мене самої думка про жінок в армії радикально змінилася. Я бачила жінок, які були варті десяти бійців, які були вимогливішими та професійнішими. У них дійсно були “сталеві яйця”», – переконана бійчиня.
Батьки не здогадувалися, що донька служить
Від початку служби у війську додому Олександра поверталася лише тричі. Щоразу на день чи два. Військова розповідає, що батьки не здогадувалися, що вона служить, доки сама не зізналася.
«Спочатку знали тільки друзі. Батькам я сказала лише тоді, коли мене мобілізували. А поки була у “Госпітальєрах”, намагалася не розповідати. Якщо десь, наприклад, не було зв’язку, то доводилося брехати, щось вигадувати. Спочатку готувала морально, а через місяць після мобілізації вже довелося розповісти».
фото надала Олександра Шкварчук
«Дуже важкий період адаптації, коли приїжджаєш додому. Ти бачиш зовсім інше життя, інше суспільство. Це дуже деморалізує. Бо розумієш, що твоє цивільне життя стоїть на павзі, а тут воно вирує. Інколи думаєш, що краще вже нести далі службу і не мучити себе цими поїздками».
«Цивільним не зрозуміти, доки не опиняться на війні»
На переконання Олександри, розмежування цивільного життя і військового потрібне – це неможливо порівнювати. В армії є обов’язки та відповідальність, особливо у медиків. Бо йдеться про життя солдатів, а тому права на помилку немає.
«Цивільним багато чого не зрозуміти, поки вони не побудуть у цій “кухні”», – переконана Олександра Шкварчук.
Військовій часто доводиться вислуховувати критику від цивільних. Дівчина згадує, як за час служби їй ставили безліч відверто безглуздих запитань.
«Є низка таких запитань. Серед них – коли закінчиться війна? Люди чомусь думають, що якщо є якісь просування, то це означає, що вже скоро закінчаться бойові дії. Це не так. Нам іще відвойовувати величезну територію. Але вони не усвідомлюють цих масштабів. От ми зараз були на Запорізькому напрямку, і тут велика територія просто замінована, тому рухаємося ми повільно. І подібні нюанси є всюди. Багато хто впевнений – якщо одне-два села взяли, то все, ми скоро переможемо. Але звільняючи якесь село ми зазнаємо втрат, і кожен сантиметр дається надзвичайно великою ціною. А люди цього не бачать. Так, вони живуть надією, але треба усвідомлювати реальну картину».
фото надала Олександра Шкварчук
«Ще люди думають, що ми там отримуємо сто тисяч, і нам нормально. Але тільки-но нам надходить зарплата, половину ми віддаємо на ремонт машини, доукомплектування, медикаменти тощо. Волонтери допомагають, але є дуже багато питань, які треба вирішувати самостійно», – зізнається Олександра.
До початку служби дівчина разом з однодумцями створили громадську організацію з-поміж активного студентства, яке займалося організацією культурно-мистецьких заходів та різноманітних творчих проєктів. Зараз Олександра мріє відродити цей осередок.
«Цим проєктом ми хотіли довести, що молодь чогось варта, тим, хто так не вважав. Були різні проєкти, ми подавалися на гранти, але з початком вторгнення все заморозилося. Коли я пішла до війська, то написала команді, що ми призупиняємо роботу, допоки не повернуся. Але хочу закінчити те, що ми почали», – каже військова.
Невдовзі Олександра разом із побратимами вирушать на Харківщину для виконання нового бойового завдання.
фото надала Олександра Шкварчук
