0
У селі Замогилі розташований єдиний у Чернівецькій області навчальний заклад, куди неможливо дістатися транспортом. Учителі дістаються туди в гумових чоботах, а діти ходять гуртом.
Щоби потрапити до школи, діти з села Замогили Чернівецької области та його довколишніх хуторів щодня проходять близько чотирьох кілометрів і ще стільки ж, повертаючись додому після уроків. Місцеві звикли долати кілометри вершинами, пробиратися крізь замети, коли дме холодний вітер. Вони змалечку навчаються не боятися труднощів і відстаней.
П’ятикласниця Тая Мороз із хутора Плоски, щоб не запізнитися на навчання, з дому виходить до опів на восьму ранку. До дев’ятої саме встигає дістатися. Дівчинка запевняє, що добре знає дорогу гірськими стежками, й ходити так щодня їй зовсім не складно.
«Ми збираємося з однокласниками. Також разом із нами ходять двоє четвертокласників. Іноді нас супроводжує собака моєї подруги. Взимку ми також дістаємося пішки: одягаємо чоботи та куртки – і йдемо», – каже учениця.
Її школа розташована у селі Замогилі Путильської селищної ради. Вона стоїть серед гір. Це єдина школа на території области, куди немає автомобільної дороги та й узагалі будь-якого під’їзду.
Тая Мороз могла б залишитися на ніч у школі, бо тут є інтернат для учнів, котрі живуть далеко. Проте дівчинка ходить додому, бо там мама, тато і маленька сестричка, з якими вона не хоче надовго розлучатися.
Вчителі, які тут працюють, живуть переважно у довколишніх селах і на роботу ходять у гумових чоботах. Адже, щоб дістатися до школи, потрібно пройти близько двох кілометрів потоком, переступаючи з каменя на камінь, а потім ще підійматися вгору стежками. Місцеві кажуть, що вода тут не замерзає навіть узимку.
Усього у закладі навчаються 37 дітей. Але тут ніколи не було багато учнів, розповідає Василь Терен, який понад 30 років пропрацював директором цього навчального закладу. Нині він викладає там хімію та біологію, бо школа стала філією, а директорську посаду скоротили.
Однак сам освітній заклад має столітню історію. Корпус, де нині навчаються середні класи, збудований у 1924-1926 роках. Його звели на ділянці, яку під будівництво віддав місцевий житель Михайло Тонієвич. Він і сам працював на будові. З приходом у гори «совєтів» чоловіка виселили в Хабаровський край.
Потім тут працювала школа з румунською мовою навчання, а з 1945 року – з українською. Спершу чотирирічна, згодом восьмирічна. 1968 року поруч звели другий корпус, де зараз навчаються молодші дітки.
1987-го збудували ще один корпус. На першому поверсі тут кухня та їдальня, а на другому – інтернат з окремими кімнатами для хлопчиків та дівчаток, а також бібліотека і клас інформатики. На території школи є спортивний майданчик, де діти охоче грають у рухливі ігри.
2008 року у закладі провели ремонтні роботи: оновили вікна, двері, замінили дах над найстарішим корпусом.
У школі є як укомплектовані класи, так і зведені. Педагоги кажуть, що роблять усе можливе, щоб учні отримали якісні знання. Адже в Україні кожна дитина має право на освіту, незалежно від того, де вона мешкає – у великому місті чи на віддаленому гірському хуторі.
За словами вчителів, їм пощастило, що ця школа працює, адже поблизу навчального закладу розташовано 70 будинків, третина з яких уже порожня. А якби не школа, то люди звідси просто виїхали б. Адже ходити до найближчого села – Дихтинця – дітям удвічі довше, ніж у Замогилу. Крім того, шлях пролягає через потік, який непрохідним можуть зробити повінь або ж значні опади.
Є інша дорога, та вона веде через вершини гір, де взимку шалені хуртовини. Місцева жителька Лариса Лукан розповідає, бувало, що дитина проходила частину шляху зі школи сама, а потім батькові доводилося нести її на плечах, бо відстань була надто довгою для малечі. А якби довелося ходити до Дихтинця, діти дороги не витримали б.
Нині школа у селі Замогилі діє як філія – Замогильна гімназія ОЗ «Дихтинецький ліцей» Путильської селищної ради. Наразі питання її подальшого існування є відкритим. Батьки ж раді, що заклад працює, і вболівають, аби так залишалося й надалі.
Фото Максима Козменка
