0
Про те, чому не боялася смерти, вимушені мандри п’ятьма країнами, стереотипи іноземців та допомогу військовим через творчість.
«Коли потрапили на адмінкордон із Кримом, я бачила, як звідти летять винищувачі. І розуміла – куди. Проте нам казали: “Не хвилюйтеся. Вас бомбить Україна”», – пригадує Індіра Урусова, студентка Школи журналістики та комунікацій УКУ, соціальна активістка та дизайнерка.
Інді виросла не в класичній родині металургів – вечорами вона з мамою, вітчимом і молодшим братом їздили пити каву «на Драмі», а ще – багато подорожувала.
Родина Індіри в Чорногорії до війни / фото надала Індіра
Водночас Інді завжди мріяла покинути рідне місто, бо не бачила перспектив. До повномасштабної війни вона була поза політикою та не мала чіткої громадянської позиції.
Коли дівчина вступила до Києва вчитися на івент-менеджерку – нікому й не розповідала, що буквально за 100 кілометрів від її дому триває справжня війна. Проте все змінилося через декілька років, коли Інді рятувалася від авіабомб та холоду й вимушено мандрувала за кордоном.
Про дорогу через Крим та росію, пошук притулку в чотирьох країнах, становлення ідентичности та проєкт «Крилаті», який розповідає про Донеччину і Приазов’я, – в інтерв’ю.
Коли ми лягали спати, я казала: «Нехай нас усіх уб’є уві сні»
Я жила на виїзді з міста, і за вісім років усі звикли до «Градів» у полі та військових дій. Проте за тиждень до повномасштабної я прокинулася від вібрацій – лінія фронту змістилася. Батьки казали: «Все нормально». А за два-три дні до 24 лютого ми бачили, як під’їжджають БТРи й танки наших військових на околиці міста, буквально до наших дворів.
До 1 березня я ще спокійно їздила по Маріуполю та пила каву. Нам казали, що бомбувань не буде. Також тісно спілкувалася з військовими «Азова» та була переконана в тому, що захищена. Проте потім я щодня бачила літаки, які кидають бомби абикуди. І коли ми лягали спати, я казала: «Нехай нас усіх уб’є уві сні».
Військові не давали гарантії, що ті, хто хоче виїхати, виживуть. «Зелені коридори» постійно обстрілювали. 3 березня нам вимкнули світло, зник інтернет та зв’язок, а згодом – вода й газ. У якийсь момент ми почали готувати на вогнищі. Через холод я ходила у двох спортивних костюмах, халатах, балаклавах – тоді в кімнаті було чотири градуси.
Через холод родина куталася в усі теплі речі / фото надала Індіра
Через деякий час ми переїхали до мами вітчима, яка жила біля військового госпіталю. Одного дня авіабомба прилетіла в нього – впав балкон, вилетіли вікна. Ми з братом встигли зайти до ванної, а мама була біля вікна. Слава Богу, воно було відчинене, тому обійшлося без уламків.
Евакуація довжиною 15 блокпостів
Березень виявився холодним. Вітер задував у квартиру, де вже не було вікон та гарячої води. Тож ми вирішили виїжджати на свій страх і ризик. Я взяла лише одну валізку з теплими речами. Думала, що ми прямуємо в укриття. Як виявилося потім – я їздила з нею по всій Європі.
Пам’ятаю: ми прямували по єдиному вцілілому мосту, який міг бути замінованим. Через напруження я дивилася на дорогу широко розплющеними очима, не могла кліпати. Все лобове скло машини було в малих тріщинах. Проте ми довіряли вітчиму як досвідченому водію. Так минали будинки, які палали, та зруйнований драмтеатр, який маріупольці називали серцем міста. Мовляв: «Якщо драмтеатр є, то і Маріуполь є»…
Проїхали 15 блокпостів. Поки потрапили до Бердянська – зупинялися фактично через кожен кілометр, де нас запитували: «Звідки ви? Хто ви? Куди їдете і навіщо? Ми ж вас рятувати прийшли, все буде добре».
Єдине, за що я хвилювалася, – телефони. У мене було листування з другом-військовим, і я розуміла: якщо цей телефон потрапить до бойовиків – вони побачать інформацію про його розташування та походження. Також розуміла, що йдеться про безпеку мене і родини.
Врешті ми приїхали в окупований Бердянськ, де планували пересидіти місяць. Навіть винайняли дім за шалені гроші. У перші дні люди виходили на вулицю співати гімн, але росіяни брали їх в оточення, стежили за ними. В останні дні перед нашим від’їздом уже було чутно постріли.
100 доларів за одну ніч та проблеми з документами
Ні в Маріуполі, ні в Бердянську в нас не було зв’язку з українськими медіа, ми не знали, що відбувається. Тож вирішили їхати на підконтрольні Україні території через Запоріжжя. Але що таке окупація? Якщо ти кудись хочеш – не факт, що доїдеш. Нам просто сказали розвертатися і їхати через Крим у росію.
На нашому півострові до повномасштабного вторгнення я не була ні разу. Коли потрапили на адмінкордон, то бачила, як звідти летять винищувачі. І розуміла – куди. Проте нам казали: «Не хвилюйтеся. Вас бомбить Україна». Там була жорстка перевірка – ми простояли 12 годин. Я думала, що перевірятимуть усіх, але оглядали лише чоловіків. У них була база абсолютно на всіх військових, працівників поліції, тому щось приховати не міг ніхто. На всяк випадок у Бердянську ще встигла почистити телефон абсолютно від усього. Нас пропустили.
У росії я маю родичів, але сказала батькам, що ми не будемо зупинятися і якомога швидше потрібно проїхати цю країну. Ми давали українські паспорти, вдавали, що не маємо закордонних. Залишилися переночувати й наступного дня рушили до Грузії. Нас довго не хотіли пускати без закордонних, хоча розуміли, звідки ми їдемо. Зупинилися в Батумі, де відпочили та поремонтували машину.
Далі – Туреччина. Там переночували в маленькому поселенні біля моря й відправилися до Стамбула. Як ми їздили цими країнами – бачили, що всюди було дуже багато світла. Коли в Маріуполі звикаєш жити у темряві та зі свічками, а за кордоном стільки світла, думаєш: «Нащо стільки ліхтариків? Може, будемо економити?»
У Стамбулі / фото надала Індіра
У Грузії й Туреччині не було особливої допомоги українцям – там потрібно було оформити багато документів і заплатити чималі кошти. У Болгарії українцям давали безплатне житло, тому ми вирішили знову переїхати. З’ясувалося, що в наших батьків були старі закордонні паспорти, без чипа. І нам сказали, що поїхати можемо тільки ми з братом. Тож довелося їхати до Греції – це найдорожча країна, з яких ми були. Одна ніч коштувала сто доларів. Там батьки оформили візи, щоб нас пропустили в Болгарію.
Сюди їздили багато іноземців, які боялися, що ми будемо красти
У Болгарії нас заселили в готель у курортному районі. Вся сім’я влаштувалася на роботу – малий навчався у київській школі (маріупольські повинні були отримати акредитацію від МОН – авт.), я працювала в кафе, мама – в готелі, вітчим – механіком. У мене було два вихідні за майже 5 місяців. Там у тебе немає права голосу.
До Болгарії їздили багато іноземців, які боялися потрапити до нас – думали, що ми будемо щось красти. У багатьох взагалі не було інтересу до того, що відбувається, згадували про нацистів і «Азов». Так, я зрозуміла, що російська пропаганда працює на дуже високому рівні.
Водночас я знайшла класних людей, які щодня приходили до мене на роботу, і я готувала їм десерти. Вони постійно хвилювалися за Україну, запитували за мого друга, який перебував у полоні… До того ж ми вже настільки познайомилися з власниками, що вони пропонували їхати працювати на зимовий курорт. Але я так хотіла в Україну: у мене там університет та розвивався проєкт. А вітчим казав, що хоче на фронт. Тож спільно вирішили їхати додому.
Дорога додому
Ми виїхали в останній день вересня. На кордоні в Чернівцях вітчим розігнався, і нас одразу зупинила поліція. Він завжди з нею сварився, але тоді: «Я все заплачу. Скільки треба? Це все піде на армію?» – був такий щасливий, що його оштрафували наші.
Перше, що відчула в Україні, – спокій. З думкою: «Нарешті без росіян». Коли ми проїжджали Бориспіль – я побачила зруйновані будинки. І попри розуміння, що відбувається в країні, – це дивне видовище. Особливо біля столиці.
Найперше почали шукати житло: це був дешевий хостел, потім – квартира. І потроху влаштувалися. Я продовжила навчання в університеті, для мене це була радість.
«Сонце стає над вільним Азовом»: про ідею проєкту для допомоги військовим
Аби допомогти хлопцям на Азовсталі, я зробила листівку. Там був дизайн будинку, який горів, коли ми виїжджали. І намальоване жовто-блакитне сонечко з ідеєю, що ми все одно вистоїмо, бо «сонце стає над вільним Азовом». Це стосувалося і бригади, й Азовського моря та регіону.
Я виставила це в соцмережі як те, що болить. А мені подруга пише: «Дуже класний дизайн, можна на шпалери поставити?» Потім запропонувала продавати ці листівки та віддавати кошти хлопцям на фронті. Так склався тандем: вона писала тексти, а я малювала візуал.
Фото з інстаграм-сторінки проєкту «Крилаті»
Це були листівки, постери, шопери… За пів року проєкт «Крилаті» збільшив свій асортимент патріотичних речей. Ми наголошували, що всі зараз воюють за нашу свободу – і схід, і захід. Так, почали робити івенти, де досі розвіюємо стереотипи про наш дім, наприклад, про створення регіону Донеччини та Луганщини.
Мрія побачити дім
Зараз найбільше мрію повернутися додому. Проте не впевнена, чи хочу там жити постійно. Я хочу, щоб мене висадили на в’їзді до Маріуполя. І тихо пройтися пішки.
Фото Поліни Ковальської
