0
Про свою роль в історичній стрічці, доцільність проведення фестивалів, а також українське кіно.
Дарія Плахтій – українська акторка, зіграла у понад дванадцятьох фільмах. Має декілька кінонагород, зокрема статуетку «Золотої дзиґи» у номінації «Найкраща акторка у головній ролі» за фільм «Стрімголов».
В українському історичному фільмі «Довбуш», який відкрив 14-й Одеський міжнародний кінофестиваль, Дарія зіграла головну роль – кохану опришка Олекси Марічку.
Яким був кастинг, як вживалася у роль, чи «зігралася» з головним актором, чи потрібно в Україні зараз проводити такі заходи та чого бракує українському кінематографу – читайте в ексклюзивному інтерв’ю «Шпальти».
«Не можу сказати, що проходження кастингу було легким»
Знаю, що Лесь (режисер фільму Олесь Санін – авт.) якийсь час думав про мою кандидатуру. Чула це від інших людей, але він мене не запрошував. Акторку на роль шукали довго. Я бачила у фейсбуку, як по різних групах продовжують шукати дівчину на роль Марічки. І вже коли обрали п’ять акторок – покликали й мене.
Не можу сказати, що проходження кастингу було легким. Це доволі тривалий процес. Пізніше нас залишилося двоє. Тоді ми вже в костюмах брали участь у кастингу. Це було схоже на зйомки фільму: одяг, декорації, світло. Ми дивилися, як лягає грим, перуки, чи гармонійними були у парі з Сергієм (Довбушем). Після цього згодом мене затвердили на роль.
«Якщо мене туди запрошують – значить, треба йти»
Як я могла не погодитися?! У мене не було навіть такої думки – відмовитися від цієї ролі. Це справжня українська історія. Для мене велика честь узяти участь у такому проєкті. Тим паче, я знаю Олеся. За який фільм він би не взявся – стрічка вийде крутою. Якщо мене туди запрошують – значить, треба йти.
Про втілення у роль Марічки
Доводилося дізнаватися багато чого нового. Шкільної програми просто було недостатньо. Та попри всі статті у вікіпедії, книги, які мені траплялися, Лесь – найкраще джерело інформації.
Адже, наскільки я знаю, він ледь не десятиліття виношував ідею цього фільму. Він знав про Довбуша все, будь-які деталі. Лесь читав листування Івана Франка з іншими письменниками, де той писав, що взяв прототип стосунків Олекси, Марічки та її чоловіка для своєї п’єси «Украдене щастя». У цьому творі теж є «любовний трикутник».
Лесь стільки всього розповідав! Щоразу, коли приходиш на знімальний майданчик, він просто окутує тебе цією інформацією.
«Діалект постійно змінюється»
Щодо діалектів, то у нас була спеціальна людина, яка стежила за наголосами, тим, як ми говоримо. Проте не було мети зробити це ідентично. Діалект постійно змінюється. Триста років тому він був інакшим. І якщо наближатися до того періоду, то велика частина авдиторії може не зрозуміти.
Тому ми спрощували цей діалект. Для мене так було простіше, бо, зізнаюся, це не дуже легко опанувати.
«У якийсь момент закохалася у самого персонажа»
Чи одразу «зігралася» з головним актором Сергієм Стрельніковим?
Так, було досить комфортно. Як на диво. Бо не завжди так відбувається з партнерами. Все добре склалося ще з першого кастингу. Тоді мені здалося, що я не знаю іншого актора, який би так підійшов на цю роль.
Сергій Стрельніков і Дарія Плахтій за кадром «Довбуша»/сайт Державного агентства України з питань кіно
У нас були класні та дружні стосунки за кадром. Я навіть у якийсь момент спіймала себе на думці, що закохалася у персонажа, в самого Довбуша. Коли Сергій знімав перуку, то в мене все як рукою знімало. А коли ми грали, то відбувалася певна магія. Хотілося уявляти та вірити в цю історію. Грати у неї було дуже цікаво.
«Для куль та снарядів взагалі немає значення, яка ти людина»
Грати – це одне, а скільки дівчат зараз це переживають в Україні (їхні кохані на війні). На зйомках це лишень гра, робота. Яка тут може бути складність? Ти виконуєш якісь певні настанови режисера. А коли твій хлопець чи чоловік справді у небезпеці – це набагато складніше.
Буквально вчора я дізналася новину про те, що в моєї подруги на війні загинув чоловік. Він теж був актором. Я досі не можу в це повірити. Таке відчуття болю і несправедливости. Ось вона живе в очікуванні його відпустки, бо її чоловік на війні. І тут все. Коли у них була остання спільна відпустка, я дивилася на них і думала: він такий класний, у них усе добре, він точно не загине.
Це настільки наївна думка, коли в країні війна. Для куль та снарядів взагалі немає значення, яка ти людина. Це наше спільне горе. І проживати це, на жаль, у сто разів важче, ніж просто грати у кіно.
Природа допомагає вжитися в образ
Карпати, Закарпаття – це любов, що тут казати. Там усі місця, куди нас возили, просто неймовірні. Насолода для очей. І, до речі, природа дуже допомагає вжитися в образ. Довкола немає людей, тільки знімальна група. Десь будують декорацію, всі в сценічних костюмах, ти повністю в думках про сцену.
Ти просто всіма органами чуття – і візуально, і фізично – відчуваєш атмосферу того часу.
«Данина Марічці, яка справді колись була»
Для мене персонаж Марічки – це про безумовне кохання, про повне прийняття своєї другої половинки. Її кохання настільки сильне, що вона готова прийняти всі його вподобання, виклики, життєвий шлях.
Напевне, не кожна жінка могла би так зробити. Лише коли це справжнє кохання – ти можеш так вчинити.
Дарія Плахтій в образі Марічки/сайт Державного агентства України з питань кіно
Це акторський досвід. Данина Марічці, яка справді колись була. Тому більше думок спрямовувала на те, як не викривити історію, показати це глядачеві у правильному світлі.
«Сподіваюся, що “Довбуш” надихатиме людей боротися далі»
Цей фільм про боротьбу українців за їхню свободу. Стрічка нагадає людям, як давно ми її виборюємо. І якщо ми не будемо боротися, то дуже швидко можемо зникнути як нація.
Сподіваюся, що «Довбуш» надихатиме людей боротися далі, цікавитися українською історією, розмовляти українською мовою, продовжувати процес самоусвідомлення та самоідентифікації.
Чи на часі зараз фестивалі та чого бракує українському кінематографу
Вважаю, що будь-які події, де дбають про безпеку людей і влаштовують «розрядку» від того стресу, в якому ми живемо, – зараз потрібні.
Такі заходи, як Одеський кінофестиваль, – це ніби ковток свіжого повітря, «нормального життя». Аби не з’їхати з глузду, нам це все потрібно.
Нам треба почати знімати не лише патріотичне кіно. Просто якісні, хороші фільми, які йтимуть від серця.
Але перш за все потрібно звернути увагу на освіту. Вважаю, у нас недостатньо хороша освіта для сценаристів, режисерів, акторів. Скажімо, актори. Їхня професія, називається: «Актор театру та кіно», а вони про кіно нічого не чують. Їх часто навіть на зйомки не пускають.
Усе треба змінювати докорінно, бо це безпосередньо впливає на якість кіно. У нас останнім часом є чимало хороших стрічок, але багато з режисерів – самоучки. І це класно, що ми маємо таких самородків. Проте, якби в нас була крута система освіти, то таких людей було би набагато більше.
Або ті люди, які зараз знімають круте кіно, робили б геніальне кіно. І такі фільми вигравали б усі призи, а в людей текли сльози радості після перегляду.
Фото Ігоря Константинюка
