0
Місто Чернівці на заході України не постраждало від хаосу, який спричинило російське вторгнення. Але, як і інші міста в регіоні, воно виконує свою роль і стало фактично тилом воєнних дій.
Фото: Finbarr O’Reilly
Оригінальний матеріал «The New York Times»
Щоранку о дев’ятій годині вся міська площа у Чернівцях завмирає на хвилину мовчання, аби вшанувати пам’ять загиблих на війні.
Поліція перекриває вулиці. Люди тримають руку на серці. З динаміка, який встановили на кованому балконі з видом на бруковану площу, лунає томлива оперна музика. На декілька хвилин, поки сонце світить і прапори тріпочуть на вітрі, все зупиняється.
Як кажуть керівники міста, це особливий ритуал, який потрібно ретельно виконувати. Адже, стоячи тут, посеред прекрасного міста, де немає ні мішка з піском, ні розбитого вікна, ні солдата, можна майже забути, що країна перебуває у стані війни.
Чернівці розташовані на південному заході України, за сотні кілометрів від фронту. Місто за час повномасштабного вторгенння не обстрілювали ракетами, хоча воно немале – з населенням 300 000 людей. Тут небагато блокпостів, військової техніки чи купки молодих хлопців у камуфляжі біля кавового апарату в супермаркеті – як зазвичай в українських містах на сході, в центрі та на півдні.
«Мир тут винятковий, – каже заступник міського голови Василь Зазуляк, – і ми повинні памʼятати, кому завдячуємо цим».
На фото дитина в прихистку в Чернівцях для людей з інших областей України, які були змушені покинути свої домівки через війну.
Місто не стоїть на місці, а намагається зробити свій внесок. За фасадами XIX століття та розкішними проспектами, де гуляє занурена у власні думки молодь і насолоджується довгими літніми ночами, тихо розгортають заходи воєнного часу.
Люди в місті та в сусідніх селах будують багі на фронт, надають житло тисячам внутрішньо переміщеним українцям та доставляють вантажі на Схід. Зокрема використовують наближеність до Польщі та Румунії, щоб привезти ще більше допомоги.
«У нас військові не марширують вулицями. Над нашими головами не літають ракети, – каже Лілія Бортич, очільниця благодійної організації та депутатка Чернівецької обласної ради, – тому ми розуміємо відповідальність допомогти»
Її благодійна організація імпортує ліки, розподіляє мільйони кілограмів гуманітарної допомоги, навчає сотні консультантів із питань надзвичайних ситуацій, надає насіння овочів жінкам на нещодавно звільнених територіях, аби ті знову могли вирощувати власні продукти.
Механік зварює бойовий багі в
майстерні, аби допомогти військовим.
«Війну виграють не тільки люди на передовій, – пояснює вона, – але й люди в тилу».
За декілька сотень кілометрів на захід від Києва є невидима лінія, де все набуває іншого вигляду й відчувається по-іншому. Ця територія має свою історію. До Першої світової війни вона перебувала під владою Австро-Угорської імперії. Її будівлі та міське планування менше нагадують радянську епоху, а більше – континентальну Європу – барвисту, оздоблену та делікатну.
З початком війни захід України вирізнявся ще в одному – як прихисток для мільйонів українців з інших регіонів, які тікали від кровопролиття. Став тим місцем, де люди можуть почуватися в безпеці й водночас залишатися в Україні.
«Я взагалі не відчуваю війни», – каже Володимир Тоцький, електромеханік, який виїхав з окупованої території в Запоріжжі з дружиною та дитиною.
Не весь захід залишився незачепленим. Львів – найбільше місто, де розташовані важливі заводи та військові установи – зазнав декількох атак. Зокрема у липні під час ракетного обстрілу загинуло 10 осіб.
Чернівці посідають останнє місце у списку міст, де оголошують повітряну тривогу. Тут спокійно. Найкрасивіше місце для прогулянок у місті – вулиця Ольги Кобилянської, яку назвали на честь письменниці-феміністки. Щовечора вулицю заповнюють сім’ї, пари та групи підлітків. Вони гуляють тут, як і в містах по всьому світу.
«Нам пощастило, що ми тут живемо», — каже прокурор Юрій Іванчук.
Тоді як в інших містах України вздовж головних вулиць розташовані магазини з воєнними надлишками, у Чернівцях – це магазини з шоколадом та кондитерські, одну з яких пан Іванчук відвідав разом із дружиною та сином.
«Наша маленька область нічого не виготовляє для військових, – каже він, коли син занурив руку в пакет з цукерками. – Мабуть, росіяни не зацікавлені в нас».
Розташовані менш ніж за 48 кілометрів від Румунії, Чернівці століттями були торговим центром, що приваблював багатомовне населення і велику єврейську громаду. Більшість євреїв була знищена під час Другої світової війни. Проте їхні предки залишилися тут, поховані на, здавалося б, нескінченному та зарослому бур’янами кладовищі. Воно заповнене кривими надгробками, де помітні три мови: російська, німецька та іврит. Водночас вони, здається, ось-ось заваляться.
Однак більша частина міста на вигляд жвава та доглянута. Чудові будівлі, спроєктовані з вікнами у вигляді арок і таємничими куполами, вишикувалися вздовж проспектів. Чернівецький університет із золотистої цегли у ЮНЕСКО визнали об’єктом Всесвітньої спадщини. Його назвали «видатним прикладом історичної архітектури XIX століття». Водночас місцеві жителі називають його «українським Хоґвортсом».
Увечері вулиця Ольги Кобилянської заповнюється сім’ями, парами та групами підлітків. Салон проводить збір коштів для військових. Пропонують стрижки людям, які сидять у кріслах посеред вулиці.
Університет приваблює студентів, які живуть за тисячі кілометрів, як-от Лабіля Шайха – студента-медика з Індії.
«Мої батьки постійно телефонують мені й запитують, чи все гаразд, чи я в безпеці. Тож я виходжу на пішохідну вулицю, знімаю відео – і вони заспокоюються. Це дратує», – зазначає він.
Дивлячись на хитромудрі ковані балкони або на блискучу бруківку вулиць, можна на мить подумати, що ви перебуваєте у Відні чи Парижі.
Але багато українців кажуть, що навіть найбезпечніші частини їхньої країни не залишаються недоторканими. Також зауважують, що війна, як павутина, пов’язує кожного українця. У нещодавньому опитуванні, де взяли участь декілька тисяч українців, 78% сказали, що їхні близькі родичі та друзі були поранені чи загинули на війні.
Чернівці теж втратили багато людей. Іноді тут ховають двох молодих солдатів на день.
Торік пан Зеленський підписав указ, який зобов’язує державні установи щодня о 9 ранку вшановувати загиблих у війні хвилиною мовчання. Чернівці пішли трохи далі.
Спочатку міська влада почала грати гімн XIX століття «Молитва за Україну» на міській площі. Але коли деякі люди продовжували займатися своїми справами, місто доручило поліції оточити вулиці на три хвилини, поки триватиме церемонія.
«Так, я трохи поспішаю», – сказав Сергій Ковальчук, водій таксі.
Він застряг за барикадою поліціянтів, дивлячись на зелене світло, та заглушив двигун.
«Щойно отримав інше замовлення, – сказав він, глянувши на свій телефон. – Але вони можуть зачекати».
Волонтери в Чернівцях розвозять їжу літнім людям, переміщеним внаслідок війни.
Коли заграла музика, одна пара у віці близько 30 років стояла особливо непорушно. По щоці жінки скотилася сльоза.
Ірину Качинську, яка приїхала з містечка за понад 480 кілометрів звідси, запитали, про що вона думає. І вона відповіла:
«Про брата. Він загинув на Сході».
Ірина з родиною подорожували заходом України. Вона прочитала про чернівецький ритуал у фейсбуку й вирішила, що важливо це побачити.
«Прекрасне місто, — зауважила вона. – Міні-Париж».
Перед від’їздом вона востаннє оглянула площу.
«Я рада, що ми приїхали», – сказала Ірина.
Марія Вільховецька відвідує могилу свого чоловіка, який загинув під час бойових дій поблизу міста Бахмута. Багато українців кажуть, що навіть найбезпечніші частини їхньої країни не залишаються недоторканими.
