0
Про проблеми незрячих людей у Чернівцях, блогерство, волонтерські застосунки та необхідність доступного транспорту.
Галина Гродецька — громадська активістка, блогерка та юристка обласної організації «Українське товариство сліпих» у Чернівцях. Вона має свій ютуб-канал «Інклюзивний простір», на якому опублікувала понад 250 відео для незрячих людей та їхніх близьких. Там є інтерв’ю як із відомими особистостями, так і активістами у сфері прав людини, огляди на мобільні застосунки для незрячих та розмови про проблеми людей з інвалідністю в Чернівцях.
Пані Галина розповіла «Шпальті» про те, як вирішила займатися ютуб-каналом, відмову у працевлаштуванні та проблеми, з якими зіштовхуються незрячі люди з порушенням зору у побуті.
Як знімає відео і чому займається блогерством
Ідея виникла, коли я перестала працювати цілий день і зʼявилося більше вільного часу. Актуальної інформації для незрячих, сконцентрованої в одному місці, є небагато.
На моєму каналі вона різна — кому що потрібно: життєвий досвід; професійні поради, наприклад, із харчування; про те, як незряча людина може себе реалізувати; застосунки – до прикладу, для розпізнавання грошей тощо.
Багато незрячих людей не володіють усією цією інформацією та не знають, де її шукати. Є люди, які живуть у селах або яких батьки не навчили користуватися інтернетом. Тепер усе це я збираю в себе на каналі. В мене є помічниця, яка допомагає з монтажем та зйомкою відео.
Волонтери з усього світу можуть допомогти незрячій людині
Загалом для незрячих людей є служба супроводу, яка допомагає з побутовими питаннями. Але якщо потрібно піти, наприклад, у магазин самим, незрячі можуть лише просити консультанта, щоб він допоміг. Не факт, що останній підійде чи зможе доступно пояснити. Підібрати фарбу для волосся або ж перевірити, чи продукти не прострочені.
Для цього є така міжнародна безкоштовна волонтерська програма «Be my eyes». За її допомогою можна зв’язатися з волонтером через відеозв’язок. Телефонуєте, зареєстровані волонтери беруть слухавку і можуть допомогти: сказати ціну чи меню почитати, допомогти з навігацією, якщо ви заблукали, або ж оцінити, чи все гаразд із вашим одягом.
Застосунок “Be my eyes”
У мене є десь п’ять таких програм. Не всі з них коректно працюють, але коли нема вибору, то користуюся. Взагалі більшість програм, як правило, безкоштовна лише певний термін. Та про деякі корисні застосунки я розповідаю на своєму каналі.
Роботодавці бояться брати незрячих людей
Через недофінансування я зараз працюю юристкою в УТОСі лише на волонтерських засадах. Але у зв’язку з перенесеною операцією вже не можу на підприємстві УТОСу вставляти тасьму в папки. Там постійно був запах клею в повітрі – ми цим дихали, адже витяжки не працювали. Вікна ж відчтняти всі боялися, бо взимку в УТОСі економили на опаленні. Через це багато жінок там мають проблеми зі здоров’ям.
Тому, коли я припинила отримувати допомогу з безробіття, то почала шукати її на різних сайтах, на кшталт «Work.ua». Але коли роботодавці бачать, що я незряча, то не хочуть брати. Попри те, що в мене є вища юридична освіта.
Якось знайшла хорошу вакансію із зарплатою в 16 тисяч гривень. Звісно, це краще, ніж 2 тисячі, які я отримувала на УТОСі. Але коли прийшла на співбесіду, то запитала, чи їм нормально, що я незряча. Вони відповіли, що начальство проти – боїться. Бо це робота з інформацією. Попри те, що всі озвучені вимоги там були комп’ютеризовані, мені навіть не дали спробувати.
Незрячі люди вчаться і в садочках, і в школах, і в університетах. А потім не можуть знайти роботу. Хоча зараз є різноманітні комп’ютерні технології, що спрощують нам роботу. Але всіх відправляють працювати сюди, в УТОС. Так було за Союзу, так і зараз.
Про те, які зміни потрібні в місті
Є різні категорії незрячих. Людям із незначним порушенням зору набагато простіше вчитися. Тих, у кого повністю відсутній зір, небагато: народжується всього 1 людина на 100 тисяч. Також є люди які за життя повністю втрачають зір. Та їм набагато важче. Так, до прикладу, повністю незряча людина не може користуватися громадським транспортом без супроводу. Якщо всередині транспорту іноді озвучують зупинки, то зовнішньої озвучки немає ніде.
Людина зряча стоїть на зупинці та бачить, який тролейбус прийшов. А я не бачу. Поруч часто буває нікого запитати або ж люди не відповідають.
Я вже роками намагаюся порушувати це питання, пишу петиції та проєкти, розмовляю з керівництвом ЧТУ. Це питання навіть прописано в законодавстві [ЗУ «Про основи соціальної захищеності людей з інвалідністю в Україні» ст. 28 – авт.] Втім, ніяких зрушень за цей час не відбулося.
Позитивні приклади є в інших містах. Так, до прикладу, озвучування зупинок намагаються впроваджувати в Луцьку, Вінниці, Івано-Франківську. Але кажуть, що воно час від часу виходить з ладу: хтось скручує звук, щоб їм не заважало.
Втім, щось робити треба. Як варіант – створити додаток, щоб незрячій людині надходило повідомлення про прибуття того чи іншого транспорту.
Зараз у ЧТУ зробили безготівкову оплату, і людям з інвалідністю видали транспортні пільгові картки. Втім, навіть на них немає жодного напису шрифтом Брайля, що вони транспортні – щоб я якось могла відрізнити цю картку від інших, знати, яким боком прикласти.
Також це аудіогіди в музеях. Я останнім часом обійшла декілька чернівецьких музеїв і знаю, що аудіогідів або немає, або їх не пропонують. Музей просто неба колись виграв грант на аудіогід, та коли ми прийшли й попросили його, працівники не змогли його знайти.
Якщо трапився хороший екскурсовод – він ще, може, щось розповість. Без нього до музею немає сенсу йти. Тому вважаю, що це потрібно прописати в законодавстві. Я повинна мати можливість ознайомитися з усім.
Супровідники для незрячих можуть працювати лише 6 місяців
Супроводження працює як громадські роботи. Це означає, що щороку до міської ради звертаються організації з відповідною заявою про внесення цієї посади до переліку громадських робіт і передбачення на це коштів у бюджеті. 50% платить міська рада, 50% – центр зайнятости. Ми як обласна організація УТОС наймаємо цих людей до себе. Вони нам надають тих, хто стоїть у них на обліку. Відповідно до положення про громадські роботи, така людина може не більш як пів року працювати. Далі можна взяти когось іншого.
Але є міста, наприклад, Луцьк, де роботу дає міська рада. Там центр зайнятости дає людей, котрі стоять на обліку як безробітні. Міська рада це фінансує, і ви шукаєте собі тих, хто відповідає вашим критеріям.
Супроводом для незрячих не кожна людина може займатися. Її спершу треба навчити. Шість місяців вона вчиться, а потім уже потрібно брати іншу людину. Це не дуже зручно. З іншого боку, бувають такі випадки – і в нас теж був, – що людина зловживала цією посадою. Вона брехала, мовляв, їй телефонують, щоб вона когось повела, а згодом з’ясовується, що вона нікуди не вийшла. Тому тут є два боки проблеми.
Через війну незрячих буде більше
Людей з інвалідністю, зокрема й незрячих, зʼявиться ще більше найближчим часом. По-перше, багато військових втратять на фронті зір.
Їх треба буде реабілітувати, соціалізувати. А ця реабілітація не працює зараз у нас належним чином. Тому проблеми з реабілітацією необхідно вирішувати вже.
По-друге, зараз навчилися народжувати недоношених дітей, навіть п’ятимісячних. Тобто, зір у них нерозвинутий, і є дуже великі ризики, що вони будуть незрячими. Кудись їх треба буде дівати. Коли людина сидить удома – вона нереалізована. Це страшно і неправильно.
Незряча людина повинна бути соціалізованою, чимось зайнятою, приносити користь. Вона мала б працювати в школі, садочку, соцзахисті, центрі зайнятости, бо такі люди розуміють, із якими проблемами зіштовхуються незрячі, тож можуть допомогти. Їх потрібно залучати в таких установах.
Фото Ігоря Константинюка
