0
На фестивалі глядацького кіно українська режисерка Ірина Цілик презентувала свою першу ігрову повнометражну стрічку «Я і Фелікс». Про роботу над створенням фільму, паралелі між дев’яностими роками минулого століття й сьогоденням очима режисерки — в інтерв’ю Шпальти.
У Центрі Миколайчука триває фестиваль глядацького кіно. Цьогоріч тут дебютував ігровий повнометражний фільм української режисерки Ірини Цілик. Це стрічка «Я і Фелікс». Його зняли за мотивами книги чоловіка Ірини — Артема Чеха «Хто ти такий?». В основі як книги, так і фільму лежить історія про дорослішання хлопця Тимофія протягом дев’яностих років минулого століття.
У 2020 році Ірина отримала нагороду американського кінофестивалю Sundance Film Festival за найкращу режисерську роботу в категорії документального кіно за стрічку «Земля блакитна, ніби апельсин».
Фільм та книга «Хто ти такий?»
В основі фільму лежить Історія Тимофія, що дорослішає у 1990-ті. Ірина зняла фільм за мотивами книги її чоловіка Артема Чеха «Хто ти такий?». Як розповідає режисерка, за цією книгою можна було зняти безліч інших фільмів.
«Сама книжка значно більш жорстка й похмура, аніж фільм. Але мені здається, я не вмію знімати такі фільми. Навіть якби захотіла — я б не змогла зняти дуже жорстку історію»
Ірина каже, що фільм «Я і Фелікс» був спробою озирнутися назад, «приміряти взуття» наших батьків, дідусів та бабусь. У цьому фільмі авторка хотіла поговорити з поколінням її батьків. Режисерка ділиться, що вдалося зняти далеко не все. Вона з тих, хто не завжди задоволені своєю роботою.
«Зазвичай у мене є якась велика прірва між тим, що думалося, та тим, що вийшло. Але фільм склався, знятий і пішов у люди. Тому нехай живе своїм життям. Якщо говорити про книжку Чеха, то він вперше написав про свого друга з минулого, який є прототипом Фелікса. Він написав, що в точні 0 у нього така книжка, як спроба осмислити свій перший досвід перебування у війську. І це досить щира, на мій погляд, рефлексія щодо того, як такий собі київський хіпстерочок стає солдатом».
Як каже Ірина, історія в книзі закінчується спогадами про Фелікса і про те, що Чех можливо вперше усвідомив деякі речі з іншої точки зору. Коли він був дитиною, то ненавидів все, що повʼязано з військовим досвідом і військовими. Ірина говорить, що Чех ніколи б не міг подумати, що певним чином приміряє на себе образ військового.
«Це була його спроба за щось вибачити та подякувати Феліксу», — каже Ірина.
Образ ветерана з посттравматичним синдромом
Один із головних героїв — Фелікс — колишній контррозвідник, який пережив війну. Ірина розповіла, які аналогії бачить між цим персонажем і людьми, які зараз отримують психологічні та фізичні травми внаслідок бойових дій. Каже, що коли вона була дитиною, то поруч час від часу були ветерани, що воювали в Афганістані.
«Я теж часом перетиналася з такими людьми, але ніколи про це не замислювалася. Просто знала, що він травмований. Та й говорили про це якось так, напівпошепки. Мовляв: “Та він контужений. Краще не провокувати його”. А ось Чехові це все дуже близько було, бо таким був коханий чоловік його бабусі, який багато років з ними жив. В ті часи про образ ветерана з посттравматичним синдромом не говорилося. Було ясно, що з цими людьми щось не те, але ніхто ніяк не намагався допомогти їм», — каже Ірина.
Тоді вони не працювали з психологами та не мали повноцінної підтримки. Як каже режисерка, ці люди, як носії травматичного досвіду, й самі не знають, як дати собі раду. Каже, що ця тема актуальна й сьогодні.
«Для мене важливо, як вони вчаться заново співіснувати з людьми, які були в мирному, цивільному та тиловому житті. Як вони вчаться заново склеювати родини, складати непоєднувані світи. Це насправді велика трагедія, я знаю це досить добре з досвідів знайомих. У нашому менталітеті є така думка, що звертатися за допомогою — це бути слабаком. Ми чудово розуміємо, як часто люди неготові отримувати цю допомогу, йти на зустріч».
Акторський склад
Акторський ансамбль склався таким чином, що лише половина акторів у ньому — професійні. За словами Ірини, це був ризик, бо такі комбінації нерідко погано працюють — на екрані видно, що люди звикли по-різному працювати. Але як каже режисерка, здається у фільмі «Я і Фелікс» такий задум спрацював.
«Тут треба довіряти режисерській інтуїції. Цей вибір завжди є дуже ризикованим і страшним. Від нього потім залежить “клімат” людей в кадрі й на майданчику. Проте, мені здається, що все склалося і я загалом задоволена тим, як цей склад працював. Він існує, як родина», — каже Цілик.
Для авторки фільму важливо, аби актори виглядали й поводилися органічно в кадрі та не були схильні до театралізованої манери гри. Під час вибору акторів Ірина звертала увагу на мову, якою розмовляють актори.
«Я не ділю людей за мовною ознакою, але як режисерка, мушу думати, що мені полегшить життя. Україномовним людям легше в кадрі звучати природно. Особливо це стосується дітей. Дітям давала можливість імпровізувати. Якби вони говорили не своєю мовою — це було б чутно. А коли це рідна мова, людина може нею гратися, сваритися і все це буде звучати так, що ти віриш у те, що бачиш», — зауважує режисерка.
До прикладу, як розповідає Ірина, у сцені першої вечері, коли Фелікса привела в гості бабуся — є імпровізація.
«У мене було щось там написано, але коли на дачі у нас були репетиція, дозволяла акторам говорити так, як їм говориться, не тримаючись за написане, а просто вести певну свою лінію. Саме завдяки цим імпровізаціям, були знайдені рішення. Класний момент, коли малий Андрій під час репетиції зімпровізував і раптом ляпнув: “А ви колись вбивали людей?”. Це було так круто, бо саме так безпосередньо можуть й спитати діти. Це те, про що всі дорослі подумали, але ніхто не спитав би. Тоді Іздрик це підхопив і теж зімпровізував, запитавши: “А ти?”. Як що я бачу, що такі рішення працюють — я обов’язково використаю їх. Це знахідки, які тільки збагачують сценарій».
Одну із головних ролей, Фелікса, зіграв український письменник Юрій Іздрик. Ірина розповіла, що не пошкодувала, про те, що Іздрик грає в фільмі.
«Він мене здивував. Я приятелювала з ним, але не так близько. Не знала, який він у повсякденному житті. Єдине, ми разом їхали в тур двадцятьма українськими містами. Тоді в нас одночасно вийшли книги. І от уявіть досвід, коли ви разом провели півтора місяця, жили у зйомних квартирах — ясно, що люди або зближуються, або ненавидять один одного. У нашому випадку нам пощастило», — згадує авторка фільму.
Як уже казала режисерка, вона не знала, який Іздрик у роботі, але чула, що він може бути з характером. Тоді вона боялася і не знала, як він буде поводитися на знімальному майданчику. Але, як виявилося, каже Ірина, більш відповідальної людини в роботі годі було собі й уявити.
«Він вкладався і це проти його природи загалом. Він такий самітник, інтроверт. Іноді розкривається, але потім йому потрібні ці хвилини, дні, тижні коли він сам із собою. А тут довелося багато днів у важкому режимі працювати. Але до останнього дня він викладався на повну. Було видно, що це йому теж потрібно, що це не просто забавка. Мабуть, йому було цікаво щось нове про себе дізнатися. З моєї точки зору, Іздрик класно зіграв цю роль. Тому, хто зна, може Іздрик ще буде в якихось фільмах зніматися».
Ірина Цілик також розповіла про ідею фільму, який створила. Каже, що нам важливо чути одне одного, попри непрості часи.
«Дуже важливо навчитися чути одне одного, говорячи про часи змін, хиткі темні часи, які були в 90-х, і є зараз. Просто зараз інше випробування. Очевидно, що ми травмовані, кожен по-різному. Ми всі маємо незіставний досвід, нам іноді важко пробачати одне одному помилки, але дуже цінним є те, коли ти можеш хоч трохи приміряти на себе досвід іншої людини. Для мене цей фільм — спроба поговорити водночас і з попереднім поколінням моїх батьків, але й також із поколінням наших дітей. Адже ми всі різними очима бачимо те, що звалилося нам на плечі сьогодні або ж у ті часи. Але, мабуть, нам треба бути добрішими одне до одного, і зрештою вчитися вибачати одне одного», — резюмує режисерка фільму.
