0
66-річна майстриня з Путили Вікторія Шибалова вишиває більшу частину свого життя. Вона — колишня бібліотекарка, а зараз, на пенсії, створила в себе вдома невеликий музей власних робіт.
Вікторія народилася в багатодітній родині, має 11 братів і сестер. Вишивати навчила майстриню її мама, яка залишилася сиротою в 11 років. Дідуся майстрині розстріляли за те, що він допомагав партизанам. Після школи Вікторія пішла працювати в бібліотеку, де пропрацювала все життя і познайомилася з майбутнім чоловіком — етнічним росіянином, із Волгоградської области.
У репортажі Шпальти читайте про життя майстрині, її любов до вишивки, власний музей на схилах Путили та як вони з чоловіком усе життя розмовляють різними мовами.
Фото Діани Данилюк
Вікторія Шибалова (Лукан) — 66-річна майстриня вишивки з Путили. Вона народилася в багатодітній родині, де мала 11 братів і сестер. Усе життя майстриня пропрацювала в Путильській районній бібліотеці. Починала з прибиральниці, а потім була завідувачкою відділу аж до 2018 року.
За все життя Вікторія вишила стільки рушників, килимів та сорочок, що створила маленький музей вишивки в своїй хаті на схилах Путили. У гості до неї приходять її подруги-бібліотекарки, і вони часом разом вишивають.
∗∗∗
Ми прибули в Путилу вранці першим автобусом. До бібліотеки недалеко — вона в центрі містечка, і всі про неї знають. Тут бібліотекарки нас мають провести до будинку Вікторії.
На табличці за вікном трикутної будівлі пише «Обід з 12:00 по 13:00», тож ми встигли, щоб не відволікти їх від роботи. Всередині нас вітають троє жінок, і коли чують, до кого ми йдемо, швиденько збираються, щоб провести в гості до легендарної бібліотекарки.
До хати Вікторії йти далеко — вона живе на схилах, за річкою Путилкою. Вітає нас вишивальниця в традиційному гуцульському одязі та хустині. Вона проводить у кімнатку, де зробила власний музей. Тут не тільки зберігаються її роботи 40-річної давности, а й вишивані сорочки мами, яким понад 70 років.
Вікторія ще не давала інтерв’ю ніколи, тому вона соромиться та не знає, що казати. Решта бібліотекарок зібралася під дверима, аби послухати.
Навчила вишивати Вікторію її мама. Вона залишилася сиротою із шістьма братами й сестрами, коли їй було 11. Бабуся померла, коли була вагітною восьмою дитиною, а діда — розстріляла радянська влада.
«У діда хата була під лісом, і до нього приходили партизани, він їх годував. Та й якось на нього поскаржилися. Потім хтось прийшов, забрав його. Розстріляли десь у Чернівцях. Ніхто не знає, де його могила», — розповідає майстриня.
Маму Вікторії з братиками й сестричками забрала мамина тітка. Вона не мала дітей, але й до них не ставилася, як до племінників — змушувала працювати та не пускала до школи.
«Вона сказала їй: “Я тебе взяла для того, щоб ти мені робила, а не для того, щоб у школу ходила, шкірилася між парубками. Так і не пустила її. Вона плакала, мені розповідала. Мама вишивала щось собі на весілля, а баба йшла то продавала. І казала, що най собі ще вишиє. Так щозими було», — згадує Вікторія зі сльозами.
Її мама померла ще 20 років тому.
Вікторія також народилася у багатодітній родині. Вона була десятою, а всього їх було дванадцять. Удома вона була нечасто, адже ходила до школи-інтернату. До неї було довго діставатися, а автобусів тоді не було, тож Вікторія мусила залишатися на ночівлю там. Із мамою бачилася лише вихідними.
Після школи деякі брати й сестри Вікторії поїхали вчитися в Чернівці, але мама не мала коштів, щоб вивчити всіх дітей. Тому Вікторія залишилася у Путилі. 1984 року вона пішла працювати до бібліотеки. Спершу — на пів ставки прибиральницею.
«Було тяжко вчитися. Особливо через те, що все в бібліотеці було російською мовою. Усе, крім української літератури. Я вчилася на кожну книжку ліпити «сроки возврата», як вони називалися тоді. В школі ми вчили російську, але вона була чужою. Коли треба було щось швидко перекласти, то було важко», — каже бібліотекарка.
У бібліотеці ж Вікторія і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Михайлом. Він росіянин, із Волгоградської области. На Путильщину він приїхав у 1980-х роках до сестри, яка жила в Селятині. Він заходив у бібліотеку брати книги, там і побачив Вікторію.
Уже коли вийшла заміж і завагітніла, вона почала вишивати для себе. Спершу вишила вручну два килими, а далі взялася за щось простіше. Зараз вона вишиває рушники, сорочки, подушки та картини.
«Йой, я би нічого не робила — лиш вишивала би. Я страшно це люблю», — каже Вікторія, коли запитуємо у неї, звідки бере натхнення.
Вона ніколи не продає вишивку, але їздить на виставки народного мистецтва, бере участь у конкурсах та співає, складає коломийки. За свій доробок вишивальницю номінував «Кращою народною майстринею» Буковинський центр культури й мистецтва.
Після невеликої екскурсії музеєм вишивальниця запрошує нас і своїх подруг-бібліотекарок до столу. З нами сідає і чоловік Вікторії, тож ми потроху розпитуємо, як вони живуть.
Усе життя Михайло пропрацював інженером у лісокомбінаті. Зараз він, як і Вікторія, на пенсії. Втім, дуже любить поговорити про хімію та фізику, цілими днями розповідає наукові факти, які пам’ятає ще з молодости. Вони живуть так усе життя: він розмовляє російською, вона — українською. Часом сваряться, але досі люблять одне одного.
Вікторія разом із чоловіком Михайлом
Вікторія розповідає, що двічі була в росії, однак говорила там по-гуцульськи. Її чоловіка просили, щоб той переклав, а він дивувався, чому вони її не розуміють. Він багато дивиться новини та запевняє, що Україна завжди була і буде Україною, що б там не було.
Після обіду просимо Вікторію показати, як вона вишиває. У неї є для цього окрема кімната, де вона має купу незакінчених робіт, до прикладу — картина з камінців та вишитий рушник.
Під кінець вона грає нам на своїй старій дримбі. Спершу перевіряє, чи пам’ятає, як на ній грати, а потім виконує традиційну гуцульську мелодію та співає коломийку.
*Це четвертий матеріал в циклі репортажів “Обереги Буковини”, про ремісників та майстрів Буковини, які зберігають культуру та традиції регіону.
