0
Про побут розвідників, військове життя та полтавський борщ із салом.
У прифронтовому місті на Донеччині звуки приходів та виходів артилерії стали такими же звичними, як цвірінькання птахів чи гавкіт безпритульних собак. Місцеві жителі не звертають уваги на чергову пофарбовану в піксель машину, яка грюкає дірявою дорогою.
Попри те, що прилітає сюди щодня, надворі люди вигулюють маленьких собачок, а підлітки проходять повз із банкою пива в руці. Невідомо, чи вони справді ігнорують усе навколо, чи просто вдають, що їм байдуже.
Проте місто наповнили військові. Відділення Нової пошти заповнені чергами хлопців і дівчат у зеленій формі, які чекають посилок від рідних. Шибки вікон на багатьох будинках прикриті чорними пакетами чи зовсім забиті. Назустріч їдуть здебільшого машини військових, часто з білими хрестами, які символізують звільнення Харківщини.
Тут, на околиці міста, живуть розвідники з Буковини. Біля їхнього будинку бігають коти, яких хлопці постійно підгодовують. За обрієм безперервно чути гул, що доноситься з Часового Яру. Вночі він гудить ще сильніше, а затихає лише о 5 ранку. Ненадовго. Лише коли обом сторонам потрібно підвезти боєприпаси.
Хлопці радісно нас зустрічають — у них рідко бувають гості. Кремезний чоловік, якого звати Євген, саме готує свій фірмовий полтавський борщ. Він жив деякий час у Чернівцях, звідки родом більшість розвідників, котрі нас прийняли.
Побратим Євгена наливає нам каву в металеві філіжанки, доки полтавець нарізає овочі для борщу. На малесенькій кухні їм не тісно: тут навіть примостили розкладне ліжко. Тут у військових є всі умови: і холодильник, і душ, і навіть «Старлінк». У двокімнатному будинку вони тісняться увісьмох. Проте кажуть, що це значно краще, ніж було раніше. Інші військові на Донеччині живуть взагалі без умов або винаймають квартири і їздять помитися раз на тиждень у більші міста.
Ми обережно сідаємо на крихке ліжечко і дивимося, як полтавець готує. Борщ вариться на газовій плиті у чавунному казані, який хлопці всюди з собою возять.
«На вогнищі ще смачніше, але тут із дровами проблема», — визнає військовий.
Готують хлопці всі, по черзі. Є ті, хто не дуже вміє — для них знаходять іншу роботу. Але допомагати повинні всі, адже вони — команда.
Євген розповідає нам свою історію, поки готує. Він із дитинства мріяв бути військовим або служити в міліції. У 2014-му, коли почалася війна, він пішов добровольцем. Тоді 8 місяців воював неоформленим в одному з добробатів.
«Але коли змусили строєм ходити і честь віддавати, я сказав: «До побачення». Згодом зрозумів, що з автоматами «бігальщиків» вистачає. Тоді я пішов до своїх друзів. Кажу, що є такий варіант — безпілотний літальний апарат, називається “Валькірія”. Роблять наші в Києві. Можемо якось вирішити це питання. Люди допомогли зібрати на них, ми навчилися користуватися. Як-не-як — за безпілотниками майбутнє».
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Євген із другом знову пішли воювати. Спершу вибивали росіян із-під Києва, потім поїхали під Харків. Тут познайомилися з іншими хлопцями і згодом перевелися до них.
«Зібрали правильних пацанів. Є коптери, на яких вони літають, допомагають, прикривають. Так зібралася група з восьми цих прекрасних хлопців – молодих, зелених, неодружених», — жартує Євген.
Цією командою розвідники воюють ще з літа.
На стінах у хлопців звисає військова форма, зброя та шоломи. А також дитячі малюнки, які передають волонтери з дому.
Цікавимося, як часто їм узагалі вдається потрапляти додому. Євген каже, що час від часу навідуються.
«У мене ще з 2014 року таке правило: повинен бути вдома хоча б декілька разів на місяць. І тоді командир знав — я казав: “Хочете-не-хочете, але я на 2-3 дні в місяць додому потрапляю. Вдома в мене дружина. Але, звісно, так виходить не завжди».
Хлопці намагаються іноді відволікатися від війни. В усіх для цього різні способи. Дехто з них ходить до місцевого спортзалу, щоб перемкнутися і зігнати стрес. Хтось пробує знімати тік-токи. Один із розвідників показує їх нам на телефоні – дуже радіє, що короткі жартівливі відео зібрали перегляди.
Інші пишуть вірші. Війна взагалі багатьох надихає на письменництво. Євген навіть каже, що історій із фронту є стільки, що точно на декілька томів вистачить. Але записувати їх не поспішає.
«Проте в мене вже є написана книга на 600 сторінок. Фантастика. Раніше і вірші писав — було діло», — каже військовий.
У нього тут із собою багато томів української фантастики, про міфічних створінь та пригоди.
Віталій, який сидить у сусідній кімнаті і слухає нашу розмову, теж зізнається, що пише вірші. Вирішує зачитати нам свій останній. А потім виправляє себе: не останній, а лише крайній.
А в окопі темно і сиро,
І туман тут стіною стоїть.
За туманом нічого не видно,
А війною лише смердить.
І в душі безнадійно страшно,
Не боїться хіба дурний.
І рятує одна тільки віра
В перемогу добра і мрій.
Та рятують думки хороші
Про родину твою міцну
І про милу, що на сторожі
Все чекає на тебе в тилу.
Через годину, коли фірмовий полтавський борщ із м’ясом настоявся, хлопці запрошують до столу. До борщу вони кладуть сало – і мелене, і нарізане, – чорний хліб та овочі.
За маленьким столом, серед розкладених ліжок, розмістилися дванадцять людей. Недалеко від лінії фронту, у тісній сільській хатці. А втім, усі на хвилинку почуваються як удома.
Фото Василя Салиги
Фото Олександра Білоуса
