0
Практична психологиня з Чернівців Олена Фоменко пішла в ЗСУ 24 лютого разом із двома синами. Не маючи досвіду, вона навчилася на стрілкиню та стала старшою жінкою-солдатом. У своєму підрозділі Олена стежить за психологічним станом побратимів та допомагає їм пережити побачене на війні. Шпальта зустрілася з нею на Донеччині, недалеко від лінії зіткнення.
Олена Фоменко — практична психологиня з Чернівців. До минулого року вона працювала в психіатричній лікарні та лікувала атовців, які мали ПТСР.
Від 24 лютого 2022 року вона з двома синами вирішили піти служити до буковинської тероборони. Вивчилася на стрілкиню та є зараз старшою жінкою-солдатом і позаштатною психологинею в одній із рот бойового підрозділу.
Про те, як бути фахівчинею з психології на війні, як врятувала життя побратимам та про рідних в росії, які за путіна, Олена розповіла Шпальті.
Ми завітали до місця на Донеччині, де зараз розташований підрозділ Олени. Це будинок за декілька десятків кілометрів від лінії фронту, де живуть близько десяти військових. Тут постійно чути звуки вибухів, та ніхто на них не зважає. Разом із психологинею живе її син Крістіан, якому 19, а також пітбуль Стінг, якого вони влітку підібрали з розплідника на Полтавщині.
На кухні у них завжди людно — військові забігають побалакати або чимось перекусити. А Стінг не забуває гризти руки всім, хто їх не ховає.
«Пса дуже любить вся рота», — каже Олена. — Навіть коли хлопці розкидані по різних приміщеннях, вони приходять подуріти з ним».
Серед чоловіків-військових Олена є досить авторитетною. Вона почувається у своєму середовищі, хоча служить лише віднедавна. Каже, що цей статус здобула, ще коли почала працювати з хлопцями там, удома.
«Мене сприймають. Те, що я кажу, — чують. Ніякої неповаги чи дискримінації я за весь цей час від них не відчувала, — каже жінка. — Проте хлопці до мене дуже бережливо ставляться. Тому я ще не була в тій ситуації, коли мені реально треба було захищати себе зі зброєю. Вони мене просто не допускають до такого».
Трохи згодом Олена розповідає про своє цивільне життя в Чернівцях. Першого пацієнта військового вона прийняла 2 липня 2014 року. Тоді керівництво лікарні взагалі відмовлялося приймати бійців на реабілітацію, тому що для цього не було окремого фінансування.
«Адже це були хлопці, які приїжджали з пораненнями, травмами. Вони лікувалися і їхали назад, бо були військовозобов’язаними. З ними виникали проблеми: як їх лікувати, як розміщувати, кому писати листи. Ніхто не хотів за це братися, і ми не знали, що з ними робити».
Тоді відділення, в якому працювала Олена, було розраховане на 70 людей. Спершу одну половину від цієї кількости складали військові, а іншу — цивільні. Але оскільки згодом атовців стало дуже багато, в один момент відділення перетворилося на військову частину. Вже 2015 року відкрився центр реабілітації, і Олена перейшла працювати з хлопцями туди.
Як знайшла підхід до військових
Олені одній із небагатьох вдалося знайти підхід до військових. Вона вчилася сама, за допомогою інтернету та досвіду інших країн, які вже пройшли війну. Підбирала методики про те, як працювати з ПТСР. Адже до війни цей термін в Україні був малопоширеним.
«Спочатку було страшно, бо кожен із них був для мене особливим. Вони всі для мене були герої, як і зараз. Я обережно з ними поводилася, не як зі звичайними пацієнтами. Але згодом стало легше. З багатьма з них ми залишилися друзями», — каже психологиня.
Військовий із позивним «Довбуш», який зараз служить з Оленою в одній роті, раніше ходив до неї на терапію. Він брав участь в АТО і мав проблеми з адаптацією в суспільстві після завершення служби.
«Я звернувся у психлікарню, але там ніхто не хотів за мене братися. Лише Альона сказала: «Я!» Спершу важко було розговоритися, як буває з чужою людиною. Але вона якось вибудовувала ту бесіду “по-кентовськи”. І ми розговорилися. Так і дружимо дотепер», — каже колишній атовець.
Як пішла на фронт
Бажання піти на фронт Олена мала постійно, починаючи з 2014 року. Це рішення не було для неї спонтанним чи необдуманим.
«І коли ми познайомилися з Довбушем, я завжди просила його забрати мене з собою. А він увесь час казав: «Ні, ти потрібна тут». Але коли настало 24 лютого, я зрозуміла, що не зможу всидіти вдома».
«Це була п’ятниця. Я прийшла на роботу, думаю: «Ну, п’ятничка – пів дня попрацюю». Відпрацювала, відпросилася, сказала, що мені треба у справах… І поїхала до військової частини. Аж у понеділок на роботі дізналися, що мене вже нема», — розповідає Олена.
Олена з побратимами/Фото з фб Олени Фоменко
Пішла воювати з синами
Молодший син Олени Крістіан, якому на момент 24 лютого було 18, теж давно хотів піти на фронт. Через військкомат його не взяли б, бо він — студент медичного коледжу.
«Але я знала, що він щось виробить, тому зателефонувала йому одразу з роботи, кажу: «Ти їдеш зі мною?» Він узяв маленький рюкзачок, сів до мене в машину — і ми поїхали».
Крістіан
Старший син Владислав, якому 20 років, ще до початку повномасштабної записався резервістом до чернівецької тероборони. Він вчився в БДМУ, а коли почалося вторгнення, теж пішов до лав ТрО. Зараз хлопець служить в іншій області на посаді старшого бойового медика.
Владислав/Фото 107 бригади
«Мені простіше, що вони служать зі мною. Я бачу, де вони, що вони роблять і що з ними. Якби я залишилася вдома, мені здається, що було б набагато важче», — зізнається військова.
Довго не відправляли на фронт
На Схід чернівецьку бригаду тероборони відправили не одразу, а лише в листопаді минулого року. Тривале перебування в тилу непокоїло багатьох військових. Деякі навіть хотіли переходити до інших бригад, тому Олена багато з ними про це розмовляла.
«Багато хто говорив, що ми тут сидимо, а там хлопці гинуть. Я завжди казала: “Всьому свій час. Якщо зараз ви тут, маєте можливість навчитися чогось, підготуватися — використайте цей час. Адже потім його не буде”. Так і вийшло: ті, хто найбільше рвався на фронт, у найперші ж дні і “повалилися” морально. А ті, хто реально готував себе — найкраще змогли проявити себе», — каже психологиня.
Як врятувала життя побратимам
Одного разу рота Олени потрапила в ситуацію, коли росіяни раптово розпочали наступ. Був хаос, і бійці бригади тоді вночі вперше заїхали на позиції. Вони не знали місцевости та не мали навіть рацій для зв’язку. За декілька годин військова дізналася, що п’ятеро з них зникли безвісти.
«У них немає зв’язку, ми не можемо їх продзвонити. На той момент усім сказали вимкнути мобільні дані, але я сказала, що телефон не вимкну. Минула одна година, друга, я сиджу на телефоні, “наярюю” тим хлопцям безперестанку. Можливо, хтось прорветься, може, в них з’явився зв’язок, і хтось візьме слухавку. Й от під вечір мені телефонують із невідомого номера. Я підіймаю слухавку, чую якесь рипання, шарпання — таке враження, що поганий зв’язок. Я гукаю, але ніхто не відповідає. Хочу вже класти слухавку, але почула ім’я. Ставлю на гучномовець, і ми пробиваємо цей номер через «GetContact». Це виявляється ще номер одного з тих хлопців, яких ми вважаємо як зниклих безвісти».
Так вийшло, що лишень військовий додзвонився до Олени, росіяни почали їх повторно обстрілювати. Він кинув телефон у кишеню і побіг у більш безпечне місце.
«Ми йому всі кричимо в слухавку, але вони нас не чують. Коли вже сховалися — почули, що десь із кишені ми кричимо: “Хлопці, ми є тут!”».
Таким чином військових, яких вважали зниклими безвісти, врятували. Їм дали координати для відходу, а потім на машині забрали з передової.
«Я вважаю, що в цьому є і моя заслуга. Адже я — простий солдат, я не можу щось тут вирішувати. Але мені вдається іноді скерувати, довести командирам, що так не можна, це ж наші люди. Так, вони ризикують, ми ризикуємо, але своїх ми повинні забрати», — розповідає стрілкиня.
Шеврон Олени
Об’їжджає військових і запитує про стан
За словами Олени, вона ніколи не нав’язується до військових із психологічною допомогою. Коли настає час, вони самі звертаються до неї. Проте вона намагається бути в контакті з усіма: об’їжджає усіх побратимів та дивиться, наскільки вони в нормі.
«Психотравмувальні ситуації доганяють людей по-різному. Когось одразу перетрусило-переколошматило, він випив 50 грамів і на завтра вже все нормально. Хтось може довго з цим сидіти, і його накриє через тиждень, місяць або навіть через пів року. Тому я тримаю усе це на контролі».
Як переносить загибель побратимів
«Для нашої роти, на щастя, все складалося успішно. Проте наш батальйон зазнав втрат. Знаю, що це заїжджена фраза, але від цього нікуди не подінешся, бо це війна. До смерти ти ніяк не підготуєшся. Попри все, це твій друг, побратим, ти з ним сидів на кухні, з однієї тарілки їв, спілкувався, сварився. Можливо, хтось до цього звикає, приймає це, але в мене якось не виходить. Однаково переживаю абсолютно за всіх», — розповідає Олена.
Мама зателефонувала і сказала: «Ну што, дочь, будєм ваєвать»
Мати Олени та брат із сестрою живуть у росії. Вони мають проросійські погляди, тому Олена не підтримує з ними зв’язок. При цьому вони знають про те, що психологиня служить у ЗСУ.
«Якось 2014 року мама мені зателефонувала і з пафосом сказала: “Ну што, дочь, будєм ваєвать”. Я тоді взагалі не зрозуміла, чому вона так каже. На той момент на телебаченні не було ще новин про це, і в нас навіть думок, що почнеться війна, не було. За декілька днів усе стало зрозуміло, ми почули про “зелених чоловічків”, а згодом почалася АТО».
Після цього мама телефонувала Олені лише раз. Просила не класти вподобайки в Однокласниках під жартами про путіна, адже боялася через це мати проблеми. Після того психологиня видалилася з усіх соцмереж і припинила з нею спілкування. Але знайомі Олени періодично кидали їй фото мами, де вона була на фоні коробок із написом «помощь русским солдатам» або з російським триколором.
Шеврон Олени
«Люди в тилу повинні активніше проявляти громадянську позицію»
«Перебуваючи тут, ми дуже багато чуємо, що коли повернемося додому, в нас є ще купа роботи: влада, корупція, ще якась несправедливість. Тобто нам кажуть повертатися і ще тут щось робити».
«Хотілося б, аби люди, які там, на місцях, проявляли більш активну громадянську позицію. У кожного повинен бути свій фронт роботи. Ті, хто вдома, мали би більше стежити за ситуацією в тилу», — зазначає військова.
Фото Василя Салиги
