0
Над робочим столом лікаря-хірурга Віталія Грудецького висить схематична карта Херсона. Її чоловік купив за 5 днів до визволення міста. Війна змусила медика виїхати звідти до Чернівців. Про життя в окупації, лікування поранених, пошуки їжі та евакуацію Віталій Грудецький розповів Шпальті.
Графічна карта Херсона в ординаторській
У січні 2023 року росіяни поцілили «Градом» у Херсонську обласну клінічну лікарню. У цьому медзакладі буковинець Віталій Грудецький проходив інтернатуру, а потім 10 років працював хірургом та старшим ординатором. І саме у цих стінах медик зустрів війну та оперував перших поранених українських захисників.
«Я приїхав до Херсона 2012 року. Фактично становлення мене як хірурга відбулося в обласній лікарні. Тут проводив перші операції і консультував пацієнтів, став старшим ординатором та вже сам навчав інтернів. Звісно, глибока інтеграція в роботу певним чином тебе локалізує. Тож і приростаєш до того місця, де працюєш, де живеш. Навколо цього вже формується життя, сім’я, друзі», — каже медик.
Фото з операційної Херсонської обласної клінічної лікарні
Лікар пригадує, що до війни Херсонська обласна клінічна лікарня в рік надавала медичну допомогу близько 25 тисячам хворих. Тут розвивалися всі напрямки хірургії, тож практично ніколи пацієнтів не доводилося скеровувати за межі области.
«Перетинаючи Кримський перешийок, відчув, що в нас відібрали наше»
2014 року, коли росіяни окупували Крим та частину Луганської і Донецької областей, у Віталія Грудецького не виникало навіть думки, аби залишити Херсон. Там він почувався безпечно, то вже був його дім.
«Пам’ятаю один випадок. Медики Херсона завжди здавали кваліфікаційні іспити та проходили переатестацію у Сімферополі. Ми часто їздили на півострів до війни. Після окупації Криму нам потрібно було забрати звідти деякі документи. Кримські колеги, які виїхали звідти, побоялися повертатися», — згадує Віталій Грудецький.
Тоді вирішили, що поїде він – із чернівецькою пропискою йому там нічого не загрожувало. І перетинаючи Кримський перешийок, який раніше він проїжджав швидко і легко, йому вперше довелося спілкуватися з фсб. Перевірка документів, запитання, а з вікна — російські танки…
«Тоді потужно відчув, що в нас відібрали наше… Тоді й уявити не міг, що через 8 років ці самі танки стоятимуть під вікном мого будинку в Херсоні», — каже Віталій.
«російські танки стояли під вікнами»
Про те, що почалася війна, вранці 24 лютого Віталію Грудецькому повідомив товариш, який о 5-й ранку виїхав до Чаплинки забрати батьків. Цього дня о 8-й ранку Віталій заступав на чергування. Тож він однозначно знав, що нікуди не виїжджатиме.
«Спробував о 7-й ранку потрапити до АТБ, закупити якихось продуктів, але там був цілковитий аншлаг, із полиць змітали все. Побачив це, розвернув автівку, поїхав на заправку, а звідти – в лікарню. О 9:30 привезли першого нашого солдата з Антонівського моста. І все – пішов цикл нон-стоп: з 9:30 24 лютого і до 4-5 ранку 25-го постійно «швидкі» привозили військових. Усі операційні працювали без зупинки», — пригадує хірург.
Натомість дружина Віталія залишилася вдома. Вона теж хірургиня, працювала у приватній лікарні. Але після початку війни на роботу вже не вийшла. У перші дні точилися бої за Антонівський міст, постійно було чутно вибухи. А потім російські військові з автоматами ходили вулицями, а під вікнами стояли танки.
«У перший же день війни я зателефонував керівнику клініки, в якій працювала дружина, сказав, що вона залишиться вдома. А він мені відповів: «Добре, але не хвилюйтеся, вони три дні повоюють і сядуть домовлятися». Насправді ми всі тоді на це сподівалися», — каже Віталій.
«За нами стежили «зелені чоловічки» з автоматами»
У перші дні до лікарні Херсона привозили українських захисників із різними комбінованими мінно-вибуховими травмами. Ці хлопці і дівчата виходили з оточення з лівого берега, а по них нещадно працювала ворожа артилерія.
«Ми практично не бачили ізольованих травм, тобто щоб лише рука чи лише нога. Як правило, одночасно нейрохірург проводив операцію на головному мозку, а загальний хірург зупиняв внутрішньочеревну кровотечу. Тобто ми завжди працювали командою. Так тривало перших декілька днів повномасштабної війни. Потім стався обрив – наші військові перестали надходити. Ми розуміли, що вони змушені були відійти», — розповідає Віталій Грудецький.
1 березня до лікарні надійшло багато хлопців із херсонської тероборони. Тоді сталася трагедія у Бузковому парку: окупанти розстріляли наших тероборонівців із БТРів — 18 людей загинули на місці. Тих, хто вижив, виходжували лікарі. Більше українських військових до обласної лікарні не привозили.
На працівників медзакладу окупанти особливого тиску не чинили. Переважно спілкувалися з адміністрацією. Медики ж своєю чергою, як могли, захищали поранених, які залишалися у них на лікуванні.
«З 1 березня були переписані всі історії хвороб військових. Відтоді всі вони проходили як цивільні, перекваліфікували також їхні травми. Тероборонівців про всяк випадок перевели до гінекології, бо знали, що там росіяни точно їх не шукатимуть», — каже лікар.
Трохи пізніше до медзакладу почали надходити російські військові. Це були епізодичні випадки. Лікар припускає, що під час боїв у напрямку Миколаєва тих поранених, яких фізично не встигали евакуювати до Криму, звозили до Херсона. Місцевим лікарям не довіряли: за їхніми діями постійно наглядали озброєні окупанти.
«Думаю, вони розуміли, як налаштоване населення Херсона. Тоді постійно тривали акції протесту. Тому боялися, що у лікарів буде неадекватна реакція на російських військових. От і спостерігали за нами «зелені чоловічки» з автоматами. Цікаво, що солдатів так званих ДНР/ЛНР вони називали «ета нє наши». Їх найчастіше і привозили до нашої лікарні. Причому переодягнених у форму та із шевронами ЗСУ», — розповідає Віталій.
Черги за їжею та переслідування
Окупованим Херсоном без зайвих потреб Віталій Грудецький старався не пересуватися. Його основний маршрут: дім — робота — дім. Дружина сама взагалі не виходила з дому.
«По суботах, якщо я не чергував, у нас був такий собі квест у пошуках їжі. Знаєте, як у якійсь комп’ютерній грі на виживання. Тільки для нас то було реальне життя. Продукти у місті зникли, а з Криму постачання ще не було. Дивом працював Херсонський масло-сир-завод. І от ми вдягали на плечі рюкзаки і йшли по молоко. Черга сягала 200 людей. Займали її і стояли — вибору не було. Так само треба було роздобути хліб, м’ясо, яйця. Причому ціни на все були космічні! За кілограм замороженої свинини, до прикладу, платили 450 гривень, за десяток яєць – 150 гривень», — пригадує медик.
Найстрашніше було те, що в місті зникали люди. Спочатку це були активісти, а потім – звичайні робітники, вчителі, лікарі. З’явилися розмови про референдум та мобілізацію всіх чоловіків до лав армії рф.
«Мого інтерна «вели» 4 чи 5 кварталів. Він повертався з роботи і помітив, що за ним їде чорний бус із тонованим склом, без номерних знаків. Усе це як у кіно: він почав петляти дворами і так зміг утекти. Тобто відбувалися речі, які в голові адекватної людини не вкладалися. Життя все більше нагадувало «день бабака»: щодня одне й те саме. І щодня ставало все небезпечніше», — зазначає Віталій.
«Замість бронепластин росіяни складали у бронежилети пляшки з алкоголем»
Віталій Грудецький із дружиною виїхали з Херсона на Великдень о п’ятій ранку. Рухалися з друзями колоною з п’яти автівок. Тоді саме тривала евакуація через селище Давидів Брід.
Виїжджали на власний страх і ризик. За словами Віталія, ніхто точно не знав, чи безпечно туди їхати. До цього евакуація відбувалася через Станіслав, потім – через Снігурівку. Але обидві дороги почали обстрілювати. Яка ситуація у Давидовому Броді, не знали. Зв’язок на виїзді з Херсона зникав, тож повідомлення від тих, хто зміг виїхати, отримували із запізненням. Просто їхали туди, де буде безпечно.
«Зараз, згадуючи наш шлях, розумію, як ризикували. На переправі через річку Інгулець хрестоподібно стояли якісь зелені ящики із написом «Тринітротолуол». Я ще собі подумав, що поклали порожні ящики. Мабуть, як блокпост. Насправді ж уже тоді міст був замінований. А коли почався наступ, його підірвали», — каже медик.
Дорогою до «сірої» зони вони минули близько 50 ворожих блокпостів. На 10 із них їх зупиняли, перевіряли документи, відкривали багажник.
«Перед виїздом нам порадили взяти з собою цигарки, щоб роздавати на блокпостах. Українських тоді в Херсоні вже не було, довелося придбати 2 блоки російських за 800 гривень. На декількох блокпостах дійсно просили цигарок. Друзі везли кілька пляшок вина – алкоголь орки теж просили. Причому пляшки складали у бронежилети – замість бронепластин. І смішно, і сумно було на все це дивитися» — розповідає лікар.
На українському блокпості пригощали пасками
Уже у «сірій» зоні з’явилося відчуття безпеки. Хоча позаду гриміли вибухи, українські військові вітали херсонців «Христос Воскрес!» і пригощали пасками.
«Ми питали їх: «Хлопці, потрібно щось: їжа, цигарки, кава?». А вони казали: «Дякуємо, у нас все є». Попереду був ще тривалий шлях до Чернівців. Але вже у Кривому Розі з’явилося чітке відчуття дому. Дружина навіть розплакалася», — пригадує Віталій Грудецький.
Чоловік не попереджав рідних, що їде до Чернівців. Знав, що з ним може певний час не бути зв’язку і не хотів, щоби батьки хвилювалися. Уже вранці, коли виспалися після важкої дороги, Віталій зателефонував мамі.
Придбали квартиру в кредит незадовго до вторгнення рф
«Виїжджаючи з Херсона, ми поставили для себе чіткий чекпойнт: їдемо не за роботою, не для покращення житлових умов, а тільки щоби врятуватися від можливих наслідків окупації. Не будували планів, не знали, наскільки виїжджаємо. Спочатку головною ціллю було виїхати, далі – відпочити. Але через тиждень у Чернівцях мені запропонували роботу в Центральній міській клінічній лікарні. І я погодився», — продовжує медик.
В ординаторській біля свого робочого місця Віталій Грудецький повісив схематичну карту Херсона. Її придбав за 5 днів до визволення міста з окупації. Коли ЗСУ зайшли у Херсон, радів разом із херсонцями.
«Знаєте, радість дійсно переповнювала. Звісно, визволення – це дуже добре, люди нарешті розблоковані. Водночас було й інше відчуття: розумів, що так швидко форсувати Дніпро наші не зможуть, а значить, росіяни візьмуться обстрілювати місто з лівого берега. Власне, це зараз і відбувається», — каже Віталій.
За його словами, всі, хто мав бодай найменшу можливість, виїхали з міста. Херсон став майже порожнім: до війни там проживало 250-260 тисяч людей, а зараз 30-40 тисяч. Але наразі такі реалії, найважливіше — врятувати людей.
За іронією долі, за 2 тижні до повномасштабної війни він узяв у кредит квартиру в новобудові Херсона. Будинок тоді ще будували. Вони з дружиною вже планували ремонт, інтер’єр і життя у власній оселі… Продовжують планувати і зараз, бо ж їхня недобудова поки що ціла. І після перемоги вони знають, що повернуться до Херсона.
«З позиції втрат, я не вважаю, що це катастрофа для нашої сім’ї. Люди втрачають на війні життя і рідних – це страшно. Життя і здоров’я – ось невідновний ресурс. А гроші, майно – лише набутки. Нам головне — перемога. А далі – все буде. Люди повернуться до Херсона, місто ми відновимо. Знаєте, це як сніжна грудка: його спочатку дуже важко зліпити, штовхати, а потім – він сам набирає обертів. Найважливіше — щоби війна закінчилася, а далі почнуться стабілізація і розвиток. У природі так завжди відбувається: катаклізм, період стабілізації і розвиток.
Зараз як ніколи усвідомлюєш: твій дім – твоя фортеця, і все навколо цього будується. Моя фортеця наразі залишилася у Херсоні. І я чекаю моменту, коли знову зможу повернутися до неї», — зізнається лікар.
Фото Ігоря Константинюка
