0
Про цензуру на початку 2000-х, інвесторів медіа, які формують інформаційну політику, та демографічні втрати через повномасштабну російську агресію.
Євген Глібовицький – політолог та експерт із довготермінових стратегій. Із-поміж іншого він тривалий час займався журналістикою: був засновником Київської незалежної медіапрофспілки, яка боролася з політичною цензурою, є співзасновником Громадського телебачення та членом наглядової ради Суспільного.
Нещодавно Глібовицький відвідав Чернівці, де розповів про важливість вчасного постачання західної зброї, ризики, з якими зіштовхнеться повоєнна Україна, та про найважливіше завдання 2023 року − повернути Крим.
Шпальта поспілкувалася з експертом про цензуру на початку XXI століття, інвесторів медіа, які шукають політичних преференцій, та демографію як найбільший виклик повоєнної України.
Про ризики для свободи слова під час війни та цензуру 2000-х
За словами політолога, під час політичної цензури в Україні на початку 2000-х журналістів убивали, а держава не бачила в цьому проблеми.
«Цензура не була повністю подолана як система, але тактично вона була ослаблена. Ми виграли декілька важливих битв, де важливою була роль профспілки. Чи було це небезпечно? Це був час, коли відчуття безпеки чи небезпеки дуже інакшим було, ніж зараз. Це був час, коли журналістів вбивали, і політична система не бачила в цьому особливої проблеми. Хоча реакція і журналістської спільноти, і суспільства на вбивство Гонгадзе їх [владу] шокувала», – розповідає Євген Глібовицький.
З іншого боку, на погляд фахівця, система залякувала, тому журналісти боролися не лише з цензурою, а й із власними страхами.
«Я думаю, що тут діяла не так загроза бути вбитим, як загальний страх та тривога, які з’їдали зсередини та примушували постійно мобілізувати та збирати себе по частинах. Боротьба триває весь час. Вона не зупиняється навіть тоді, коли ми досягаємо абстрактної повної свободи. Це боротьба добра зі злом за більш досконалу версію себе… Питання в тому, наскільки рафінованим є зло і наскільки поганими є поточні практики».
За словами пана Євгена, свобода слова під час війни дуже обмежена, тому що є дуже багато безпекових факторів. Водночас важливо, аби вони не перейшли вже в мирний час.
«Так само як у юриспруденції, природні права превалюють над усіма іншими, так само екзистенційні потреби [потреба в нашому подальшому існуванні] зараз переважають наші права».
Читайте також: Військові в Бахмуті купують нам час ціною власних життів: політолог про майбутнє України у 2023-му
Попри об’єктивні обмеження свободи слова, які існують в Україні, у нас діє плюралістична система, переконаний політолог.
«Це гігантський крок уперед, якщо порівнювати з іншими країнами пострадянського простору. Білорусь, наприклад, не має ні свободи, ні плюралізму, а в росії він – шалено обмежений. По суті – зведений до дуже вузьких дискурсів. Звичайно, українська медіаситуація вимагає від авдиторії значних навичок медіаграмотности, щоб отримувати те, що їм треба, і дорогою не отруїтися. Я не схильний вважати, що в нас усе жахливо чи ситуація є якоюсь катастрофічною».
Переважно основною ціллю власників медіа є отримання політичної переваги, а не грошей
«Інвестор – це поняття, яке можна застосувати до тих медіа, що є бізнесом. В інших випадках це скорше донор, спонсор або замовник. Свобода медіа від капіталу є дуже важливою і водночас дуже болючим питанням. Значну частину інформаційної політики всередині України в медіа формують власники й далі транслюють через лояльних менеджерів, а не через якийсь зовнішній примус з боку держави, як колись».
За словами політолога, здебільшого основною ціллю власників медіа старого формату є отримання політичної переваги, можливість впливати на важливі для них теми та масову свідомість. Наразі вплив інвесторів на ЗМІ стає меншим. Медіаринок нині в процесі експериментів та пошуку способу організації, за якого медіа все ще є агентами авдиторії та підзвітні їй, а не власникам, каже Глібовицький.
«Водночас є ризик, що медіа в такому разі впаде повністю в хайпову логіку і буде відображати не довготерміновий, а короткотерміновий інтерес авдиторії. В такому разі, якщо авдиторія прагне собі зашкодити, то медіа буде стояти на її боці. А так теж не повинно бути».
На думку пана Євгена, наразі в Україні відбувається трансформація, внаслідок якої знову є ризик одержавлення частини медіасектора. А це теж несе загрози для демократії та свободи.
«Повномасштабна війна – це не жорстокість путінського режиму, це жорстокість російської політичної системи»
«У москві розглядали нас як недосуб’єктну державу, і ми були такою державою в наших очах. У деякі короткі моменти росіяни робили правильні декларації. Але навіть у ці короткі моменти російська політика була імперською – і за Радянського Союзу, і за Єльцина (першого президента рф – авт.), і за путіна».
За словами політолога, в Україні ще з 1991 року не розуміли, що росія є недружньою державою.
«Українські політичні еліти припускали, що можуть взаємодіяти з росією мирно. Але вона весь час була стратегічною опоненткою України. Повномасштабна війна – це не жорстокість путінського режиму, це жорстокість російської політичної системи. Вона була і в Чечні, і в Афганістані».
У російській політиці експерт окреслив консервативно-реакційне крило, яке прагне жорсткіших методів, і тих, хто вважає, що сама українська кампанія є помилкою.
«Опозиційні (в українському сенсі) голоси говорять про те, що сама імперська природа російської державности є проблемою. Вони абсолютно маргінальні, тому на сьогодні ми не можемо говорити про будь-який їхній вплив».
Водночас найважливіша зміна за рік повномасштабної війни, на погляд політолога, – це те, що Україна зберегла себе як демократія. Те, що Україна має громадянські свободи в основі своєї системи.
«Якщо ця обмежена війна буде тривати, вона мусить завершитися домовленістю. Якою вона буде – ще зарано говорити… Фактично потрібно військовим чином довести свою спроможність диктувати умови. Нам потрібно, щоб росія не становила загрозу в майбутньому, тому ми говоримо про зміну суті російської державности – демілітаризацію, повагу до українського суверенітету та української суб’єктности, свободу для тих, хто хоче бути вільним, репарації та засудження всіх військових злочинців».
Після того як буде гарантована стратегічна безпека, демографія буде найбільшим викликом України в повоєнний час, переконаний Євген Глібовицький.
«Щоб повернути людей, які виїхали внаслідок повномасштабної російської агресії, потрібно дати переконливі аргументи, чому тут більше можливостей, ніж деінде у світі. І тоді ми повернемо не тільки молодь, а й багатьох інших людей, які захочуть бути тут. Це означає і вдосконалення правил, і відкритий доступ до ресурсів. Це так само означає, що країною повинні керувати компетентні адміністрації, а українські – фактично вчаться на ходу».
Фото Ігоря Константинюка
