Про життя міста у 2014-му, переїзд до Чернівців та улюблену роботу без вихідних.
Оксана Черевань – викладачка мистецтвознавчих дисциплін із 20-річним стажем та керівниця дитячої студії мультиплікації. Наприкінці березня вона з родиною виїхали з Краматорська до Чернівців.
Тут за допомогою Ресурсного центру Кольпінга працевлаштувалася до ЗОШ №3, але, крім того, навчає дітей, які залишилися під обстрілами в Краматорську. Попри те, що Буковина їй дуже припала до душі, викладачка прагне повернутися та займатися улюбленою справою вдома.
В інтерв’ю Шпальті пані Оксана розповіла, які настрої були в жителів міста у 2014-му, чим було складне рішення про евакуацію та як працює без вихідних.
Після вторгнення росії у 2014-му з’явилося більше проукраїнських жителів
«До 2014 року в нас 50% населення було проросійськи налаштованим, тому що Краматорськ – індустріальне місто. Наприклад, у нас є індустріальний гігант – Новокраматорський будівний завод, який співпрацював із росіянами. Але тоді ніхто не ставився до цього серйозно».
За словами мисткині, після вторгнення росії з’явилося більше проукраїнськи налаштованих жителів, бо всі розуміли сутність так званих ДНР та ЛНР.
«Коли захоплювали будівлю нашої поліції – вийшли ветерани Афганської війни, але що вони могли зробити, коли там стояли зі зброєю? Тоді росіяни облаштувалися на площі, а наших не було. Місцева влада, що сформувалася за Януковича, просто покинула мешканців міста».
В останні дні 2014-го Оксана виїжджала до Святогірська Донецької области, де було безпечніше.
«Коли я їхала з дитиною – в автобус зайшла мавпа з автоматом і каже: “Зараз будемо перевіряти, хто тут снайперка”», – пригадує вона.
Найстрашніше було думати про те, що можна залишитися під руїнами
«24 лютого відбувався Всеукраїнський семінар викладачів мистецьких шкіл. Тому 23-го вночі я до нього готувалася. Коли під’єдналася, то побачила очі викладачів мистецьких шкіл усієї України. Якось ми всі думали, що війська відведуть від кордону і що здоровий глузд переможе», – каже пані Оксана.
З Краматорська вона поїхала 31 березня – рішення давалося довго.
«Коли розумієш, що вже місяць спиш у коридорі, а ще потрібно проводити заняття – з’являється нервовий стан. Крім того, поруч із нашим будинком обстріляли будівлю СБУ – це шок, дуже страшно. Ми намагалися знайти якесь укриття поруч, тому що холодно в березні. І коли зайшли до підвалу в нашому будинку – там можна було вийняти цеглу. Найстрашніше було думати про те, що можна залишитися під руїнами, тому що вібрують всі стіни, вікна…».
Викладачка хотіла виїхати всією родиною, тому дуже довго вмовляла маму. Але та не хотіла їхати, хоча жила поруч з аеродромом.
Про враження від Чернівців та роботу без вихідних
До Чернівців прибули 31 березня, однак це сталося випадково.
«Моя знайома приїхала сюди до родичів, і в нас була така ситуація, що в потязі ми вже підшукували житло. Зрозуміло, що примусова евакуація не гарантує, що кудись поселять. У мене було завдання знайти куточок, де я могла б проводити заняття. Це найголовніше, бо я надсилала дітям завдання і коли очікувала потяга, і коли купувала квитки, і коли стояла в черзі».
Як приїхали, співробітниця Центру Кольпінга Інна Пашанюк допомогла їй із працевлаштуванням у третій школі. Водночас пані Оксана продовжує дистанційно навчати дітей із Краматорська.
«У вас дуже цікава культура. Я переглядала раніше мультфільм “Маланка”, який робили мої вихованці. Під час анімації лунає пісня “Наша Маланка-подністрянка”. Раніше здавалося, що це так далеко, а я зараз живу, так би мовити, на березі Дністра. Мені тут дуже подобаються люди, освіта, тут відчувається інтелігенція. Краматорськ – теж цікаве місто. Попри те, що воно індустріальне, воно і театральне. Я дуже хочу повернутися додому».
Чотири місяці Оксана Черевань працювала без жодних вихідних. Через це викладачка схудла, а для творчости в неї не залишилося сил. Крім того, бюджет Краматорська скорочують через постійні обстріли. А це позначається на виплаті зарплат, зокрема і тих, хто викладає дистанційно.
Та попри все, Оксана Черевань вірить, що все буде добре, та мріє повернутися на свою роботу до рідного міста.
Фото Ігоря Константинюка