0
Як адвокат без бойового досвіду став військовим десантно-штурмової бригади та воює на передовій.
Фото: Максим Станкевич
Максим Станкевич — військовий із Чернівців. Адвокат без бойового досвіду став десантником та воює на передовій.
До відрядження на Схід він пройшов сорокаденну підготовку десантників в одному з навчальних центрів. Нині Максим — стрілець-снайпер однієї з бригад десантно-штурмових військ ЗСУ.
Його рота зачищала селища на сході нашої країни від російських військових. Через низку несприятливих обставин взвод Максима опинився майже оточеним ворогом. А головний дозор, у якому був Максим, потрапив у засідку росіян. У групі з 5 наших хлопців вижив лише він. Адвокат зумів повернутися до решти бійців свого підрозділу. Відтак 18 чоловіків зайняли оборонні позиції та дві доби утримували плацдарм, і таким чином допомогли підрозділам Нацгвардії вибити ворога з населеного пункту.
24 жовтня Максим Станкевич отримав бойову мінно-вибухову травму та до 5 грудня перебував на лікуванні у Чернівцях. Відтак повернувся до своєї військової частини для виконання бойових завдань.
Про те, як став десантником, чому найстрашніше на війні — це ворожі танки, адаптацію до війни та як дружина пережила хибне повідомлення про зникнення чоловіка, військовий розповів Шпальті.
Пішов у військкомат таємно від дружини
24 лютого війна застала Максима Станкевича о 7 ранку у спортзалі. Про те, що щось відбувається, він зрозумів за рухами відвідувачів.
«У мене є звичка залишати мобільний телефон у шафці. Я працював на тренажері у залі і побачив, що люди починають метушитися, кудись телефонують. Відчув якесь напруження, наелектризованість у повітрі. Ніколи раніше такого не бачив. Зрозумів, що щось не так, пішов до телефону та побачив пропущені виклики. А ще до мене підійшов хлопець, який намагався пояснити, що не може додзвонитися до дружини, бо зникла мережа», – пригадує Максим.
У місті почали утворюватися затори та черги до магазинів і банків, банкоматів, аптек.
Коли Максим прийшов додому, застав дружину та бабусю в сльозах.
Сім’я мала певний план на випадок початку повномасштабного вторгнення, який виконали за чотири години. Вони заправили автомобіль, зробили запаси води, зарядили павербанки, зняли кошти з рахунків.
Відтак зібрали речі, дружина планувала виїжджати з сином за кордон. Максим тоді ще не знав, що буде робити.
«Уночі на 25 лютого я зрозумів, що треба йти до військкомату. А ще я таємно від дружини 24 лютого пішов до нотаріуса, написав на неї заповіт та заяву-дозвіл на вивіз дитини без мене. А 25-го вранці під приводом ранкової пробіжки в парку пішов до військкомату», – розповідає чернівчанин.
Каже, що тоді у військкоматі ще не було черг. За пів години він уже отримав повістку. Його одразу розподілили до роти охорони обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Юрист без бойового досвіду став десантником
Максим Станкевич не мав ані бойового досвіду, ані військової кафедри, ані бодай досвіду проходження військової служби. Раніше він займався спортом, дивився бойовики, грав у комп’ютерні ігри, але військової справи не знав.
Раптово стати військовим було емоційним рішенням.
«Мене емоційно вразив той факт, що до Франківська може щось прилетіти. А це 120 кілометрів від Чернівців. І коли всі спали, туди прилетіла ракета», — ділиться чоловік.
На запитання, чи не шкодує за свій емоційний поступок, Максим відповідає, що так:
«Я не шкодував. Хоча, якби знав, куди мене доведе моя військова справа, що доведеться пережити, як людина, що вміє думати, як батько, як чоловік, мабуть, ніколи б не погодився на подібне. Мені довелося пройти те, що мало хто міг би витримати».
«Нас палили фосфором, закидали голками та били з міномету»
Максим потрапив до підрозділу, який майже повністю був із жителів заходу України. Серед них багато хлопців, які приїхали із закордону, аби захищати рідну землю.
Серед них Максимові трапився 48-річний чоловік (уже загиблий), який навіть не мав українського громадянства, проте якимось чином домовився, аби його відправили на фронт. Але були й такі, які не бажали служити в десантурі.
«Вони хотіли служити, але як офісні працівники, знали, що не витримають жити в окопах, штурмові операції. Можливо, їм психологічно важко стріляти в людей. Їм дуже важко перевчатися», — зазначає Максим.
Також була третя категорія військових, які взагалі не хотіли служити. Вони потрапили на війну за повісткою або ж їх зупинили п’яними за кермом та відправили у військкомат.
«Це зовсім різні люди за своїми цінностями, поглядами. Ми всі опиняємося в одному окопі і маємо покладатися один на одного. Коли ти знаєш, навіщо ти тут, — можеш впоратися, витримати окопи, дощі, зустріч із ворогом. А хтось ламається, бо він став жертвою обставин», — каже військовий.
Три місяці з 25 лютого до червня Максим перебував на службі в обласному військкоматі. Проходив різні тренувальні навчання. А в квітні ухвалили рішення бійців роти охорони інтегрувати в інші військові підрозділи. Так чернівчанин опинився в десантно-штурмових військах. Його відправили до навчального центру та готували там майже 40 днів.
Відтак бригаду перевели у Донецьку область. На бойові завдання їх почали відправляти практично одразу: прибувши до розташування 28 липня, вже 29 липня отримали перше бойове завдання.
«Воно було пов’язане з утриманням рубежів. Місяць фактично ми виживали в умовах окопів, до нас постійно прилітали ракети, міномети, нас палили фосфором, закидали голками, в нас регулярно були контужені. Але бойового контакту з використанням стрілецької зброї не було. Ми утримували позиції, аби забезпечити роботу артилерії, щоб ворог не міг підійти до неї впритул», — розповідає Максим.
З 15 вересня пішли в контрнаступ та брали штурмом населені пункти в напрямку Лимана.
«Перед Лиманом у нас було 5 таких населених пунктів, які ми штурмували та зачищали. Відтак Лиман, а наступна — Білогорівка», — ділиться військовий.
«Адаптуватися можна до всього»
Максим каже, що людина має феноменальну здатність адаптуватися. І до війни теж.
«Перші три дні страшно робити все: ти сидиш в окопі, прислухаєшся до кожного звуку, шурхоту, кожен звук ти сприймаєш як загрозу. Спершу не їси, не чистиш зуби, не можеш нормально сходити в туалет, помитися тощо. Тобто ти постійно перебуваєш в окопі. Потім відбувається переломний момент — починаєш розрізняти звуки, розумієш, що куди летить, де впаде. Ти відновлюєш своє життя. Створюєш собі певні ритуали: заварюєш чай, виходиш з окопу. Ще за три дні вже починаєш розуміти, де ходить ворог, звідки можуть по тобі гатити стрілецькою зброєю, робити засідки тощо. А коли ти вже адаптувався, сам починаєш ходити в розвідку, але спочатку лише на своїй території», — ділиться військовий.
Згодом, каже Максим, у військових атрофується страх, і вони інакше починають ставитися до оточення. А це часом погано, бо втрачається пильність.
«У певний момент перебування в окопах, коли психіка адаптується, перестає бути комфортно в ролі жертви. Хочеться якимось чином вплинути на ситуацію. Починаєш шукати нові рубежі, засідки, вигадуєш, як вистежити ворога тощо», — ділиться Максим.
Та водночас після такої адаптації людина стає повністю готовою до бойових дій.
«Ти на слух сприймаєш прильоти, а ще в тебе з’являється дуже важливий рефлекс вчасно впасти. Адже за статистикою майже 70% поранень – це кровотечі, пов’язані з осколковими пораненнями. Страшна не тільки міна, а й її уламки».
До Максима в окоп прилітало. Він каже, що на швидкості навіть маленький уламок має силу кулі. Як підтвердження – в нього на касці є подряпини від осколкових уламків.
Бій під Лиманом
Рота, у якій служив Максим Станкевич, мала завдання — відкрити шлях до Лимана. У населений пункт Новоселівку вони мали зайти невеликими групами. Військовим повідомили, що в селі не залишилося ворога, немає цивільних. Бійців мала прикривати авіація, танки та артилерія.
«Але щось пішло не так. Наша група потрапила в засідку. Як наслідок — головний дозор із п’яти бійців був знищений кулеметним вогнем, на моїх очах загинули четверо побратимів. Річ у тім, що вулиця та й увесь населений пункт, який ми мали контролювати, виявилися повністю заселеними ворожими солдатами. Але ми про це не знали. Пам’ятаю останні слова одного із загиблих наших хлопців під час зустрічі з ворогом: “Скажи “паляниця” ілі сдохні”. Це було моторошно», — пригадує Максим.
Військовим також сказали, що в селі немає місцевих жителів.
«Думаю, проблема в тому, що був швидкий темп контрнаступу. Бойові групи з нашої бригади на суміжних напрямках вибили, вони повернулися. А ми залишилися одні без прикриття. 18 людей із 22. Усі — хлопці без бойового досвіду, добровольці. Нам довелося самим вирішувати, як вести оборону», — каже військовий.
Дві доби до групи Максима не могли дійти інші українські підрозділи, які мали їх підсилити. Водночас ці 18 бійців дві доби тримали оборону. Повернутися самостійно хлопці не могли, бо не хотіли покидати загиблих побратимів.
«Ми хотіли триматися максимально довго там, аби забрати тіла, тягнули час, чекали на підкріплення. Зробили форпост на подвір’ї місцевого жителя. Сусідка підгодовувала нас закрутками з підвалу, адже ми не мали запасів, бо планували перебувати там лише пів доби. Нас обстрілювали з міномета, але через дощ і рихлу землю, міни заглиблювалися та не розривалися», — розповідає військовий.
На третю добу в населений пункт прибули підрозділи Нацгвардії. Вони виконали величезну роботу, ворог почав утікати.
«Нацгвардія назвала нас “загоном смертників”. Вони не розуміли, як ми, мобілізовані, без бойового досвіду, змогли протриматися стільки у цьому місці», — пригадує військовий.
Вистрілив 600 патронів за півтори години бою
Крайній бойовий контакт із ворогом у Максима Станкевича був під Білогорівкою на відстані близько 40 метрів. Військові перегукувалися з росіянами, закидували гранатами, наводили на них міномет, стріляли з гранатометів.
Це було на той момент, коли команда утримувала позиції, а окупанти намагалися її штурмувати.
«Моя бойова команда працювала на двох позиціях. Бій тривав майже півтори години, у нас у кожного було понад 600 патронів і ми фактично відстріляли весь боєкомплект. Автомати були розжарені, майже червоні», — розповідає військовий.
Фото: Максим Станкевич
Тоді Максим отримав контузію від обстрілів із міномета.
Однак військовий розповідає, що найстрашніше для нього — це танк.
«У мене є досвід обстрілів із багатьох видів озброєння: з мінометів, артилерії, нас проїжджали танками, БТР проїжджав неподалік та обстрілював. Але коли я на мирній землі чую звук вантажівки, у мене моторошне відчуття, що це може проїжджати танк — страшніше нічого не відчував».
Сталеві каски та водночас супердороге спорядження ворога
Чи справді російські військові такі невдахи, як про них говорять у соціальних мережах?
Максим розповідає, що зустрічався з різними ворожими підрозділами. Каже, що їхні звання та приналежність до роду військ можна було визначити за трофеями та екіпіровкою мертвих російських солдат.
«Ми працювали проти “вагнерівців”. У них екіпіровка була стандартна, без додаткового оснащення. У десантників бачили доволі дорогі прицільні засоби, тепловізори тощо. У росіян яскраво виражена градація за оснащенням: одразу видно: це офіцер, контрактник, строковик, боєць так званих ЛНР чи ДНР».
За його словами, у ворога легші плити в бронежилетах, аніж в українських військових. Вони керамічні, виготовлені в росії та закривають шию, а також мають захист від уламків.
Водночас рядові солдати мають доволі прості каски і броники. Максим зустрічав загиблих ворогів навіть у сталевих шоломах. Також у ворога досить примітивні аптечки – у них немає турнікетів, і вони досі використовують джгути.
«Професійні солдати рф мають краще оснащення. Тоді як в українській армії важко розрізнити, де командир, а де простий солдат. Бо багатьом допомагають родичі із закордону, волонтери. У нас рядовий може бути одягнений набагато краще та дорожче, ніж командир».
Максим зауважує, що російських офіцерів можна відрізнити навіть за харчами.
«У нас є те, чого немає у ворога»
Натомість Максим Станкевич каже, що українські військові мають те, чого немає у російських. Це мотивація.
«Коли на минулу операцію нам дали 20 людей, я виконував обов’язки командира взводу. Запитав бійців, хто готовий опинитися на полі бою. З двадцяти 14 однозначно сказали “так”. Це дуже хороші показники», — каже наш герой.
Він розповідає, що часто українські військові роблять такі речі, які важко пояснити.
«росіяни не можуть зрозуміти, за що ми стоїмо та йдемо в бій».
У ЗСУ багато непрофесійних військових, але це люди з певним бекґраундом та життєвим досвідом. І всі свої вміння в цивільному житті вони застосовують на фронті.
«До прикладу, у мене в підрозділі є хлопці, що повернулися із заробітків із закордону. Вони роблять такі бліндажі, про які ти навіть не уявляєш. Можуть зробити й двоповерхові “євроокопи”», — каже чернівчанин.
«Дружина платить таку ж ціну, як і я»
Як відреагувала сім’я на те, що Максим пішов на війну.
«Максимально негативно, я вважав, ще це було моє рішення, але нині розумію, що це дуже егоїстично. Бачу, наскільки рідні постаріли за цей час, скільки нервів втратили. Я розумію, що моє рішення було нечесним стосовно них. І нині моя дружина не до кінця розуміє, чому я знову на війні. Хоча я її розумію – це потреба у збереженні сім’ї. Знаю, що вона підтримує мене морально, згодна зі мною, але вона платить таку ж ціну, як і я», — зазначає військовий.
Якось Максим у телеграмі запланував відстрочене повідомлення на випадок, якщо з ним щось трапиться. Військовий мав завдання, через що не міг вийти тривалий час на зв’язок, і дружина отримала це повідомлення.
«Це був п**дець. Дружина з родичами почали вже мене шукати через військову частину. Хоч страшно, коли ховаєш товаришів, частинами складаєш їх у пакети. Але ні з чим не можна порівняти той момент, коли я почув дружину після того, як вона отримала моє відстрочене повідомлення», — ділиться військовий.
Навчився цінувати прості речі
Максим Станкевич каже, що наразі не може уявити, як швидко закінчиться війна, але очікує на демобілізацію.
«Моє завдання як чоловіка і батька – захистити свою сім’ю, бо мій син нікому, крім мене, не потрібний. І я хочу, щоб моя сім’я жила щасливо. Водночас розумію: якщо війна закінчиться для мене, вона не закінчиться загалом. Тому мені буде морально неприємно насолоджуватися мирним життям, тоді як мої хлопці під снігом, дощем в окопах, по коліна у воді».
Адвокат на війні зрозумів, що навчився цінувати прості миті.
«Мені подобається кава з круасаном, можливість подивитися кіно, побути з дитиною, навіть коли вона вередує. І сварки з дружиною — вони по-своєму прикольні. Щоб це зрозуміти, треба все це втратити. Коли ти зустрічаєшся зі смертю, лише тоді це розумієш», — розповідає чоловік.
Якось Максим залишив військовий квиток на базі, тож позначив себе чорним маркером.
«Коли виходив із Білогорівки, помітив, що немає військового квитка. Я зрозумів, якщо зі мною щось трапиться, мене не зможуть пізнати. Тому чорним маркером написав на руці своє прізвище, ім’я, по батькові та номер частини. У момент, коли ти це робиш, усвідомлюєш навіщо, і пізніше таке щастя, коли повернувся додому, бачиш сина, дружину. Тоді розумієш, що війна закінчиться, і ти зможеш повноцінно насолоджуватися життям», — ділиться військовий.
Він зауважує, що на сході країни, де проходять бойові дії, відлуння війни буде ще дуже тривалим. Треба буде розміновувати території, відбудовувати помешкання людей. Адже в населених пунктах, де все зруйновано, війна буде нагадувати про себе ще довго.
Максим хоче якнайшвидшої нашої перемоги, просто жити, зустрічатися з новими друзями, які подарував фронт. Перегорнути сторінку війни і більше до неї не повертатися.
Фото Ігоря Константинюка
