Новини, Перша шпальта, Репортаж

«У неї більше нічого немає»: як волонтери вивозять літніх людей із прифронтових територій у Чехію

Незряча бабуся, родину якої вбила російська ракета, 96-річний ветеран війни та мама з двома дітьми. Всі вони втратили дім через війну. Волонтери з Чернівців Віка та Дмитро вивезли їх разом із тридцятьма людьми з інвалідністю з найгарячіших точок України.

Та знайти їм новий дім допомагають чеський рятівник Ян та парамедик Алекс. Із початку війни вони вивезли до Чехії понад 350 українців. Про одну з таких евакуацій розповідаємо у репортажі Шпальти. 

Восьма ранку. Львів. Пасажирське вагонне депо, приховане від сторонніх очей. Від холоду цокочуть зуби. Проте лише в мене — парамедики, лікарі та волонтери вже звикли до ранішнього морозу та очікування.

Потяг із Запоріжжя запізнюється. В ньому — люди, в яких відібрали дім. Вони не знають, скільки ще чекати, щоб потрапити до нового, і чи взагалі дістануться туди. 

Ми приїхали до Львова для евакуації людей до Чехії разом із волонтеркою Вікою та її йоркширським тер’єром Джері. Вона його всюди бере, а він тихенько ховається під ковдрою в машині. Віка сама з Києва, та живе зараз із чоловіком у Чернівцях. Тут вони волонтерять із перших днів війни, заснували благодійний фонд «Help for Ukrainians» та евакуюють громадян зі східних областей України. Здебільшого це літні люди з інвалідністю, але також і мами з маленькими дітьми. 

Біля колій чекає автобус на литовських номерах. Він повезе цих людей до Чехії, за майже тисячу кілометрів. Поки чекаємо потяг, зносимо все необхідне до автобуса: забиваємо підгузками верхні полиці, стелимо пелюшки на сидіння.

Врешті потяг прибуває. Спершу виходять волонтери, метушаться навколо вагонів. Разом із ними виходить Дмитро — чоловік Віки. Вони швидко цілуються та обіймаються — нема часу. 

Біля потяга зібралися карети швидкої, парамедики відчиняють задні двері та готують каталки. Більшість із них повезе людей до львівських лікарень. Над вагонами з нашими людьми — прапори: синій, зелений та жовтий. 

Медичний потяг та евакуація на підіймачі

Спершу заходимо в синій. У вагоні тепло, біля стін розташовані ліжка. Навколо лежать медикаменти, серветки, вода. Коли львівські лікарі забирають своїх людей, там залишається лише декілька бабусь, та один дідусь у довгому коричневому пальті. Він стоїть біля вікна, тримаючи в руках довгий ціпок.

Діду Миколі 96 років, він із з Лимана. Йому у двір прилетіла ракета, побила осколками хату. 

«Дід погано чує, але всю дорогу просив у нас пиво “Арсенал”, — кажуть провідники потяга, два кремезні чоловіки. — Ми йому нічого не даємо, звичайно, у діда тиск».

Микола гордо зустрічає всіх волонтерів, що заходять у вагон. Біля нього на ліжках сидить декілька бабусь у поношеному старому одязі. Деякі з них місяцями просиділи в підвалах під обстрілами, деякі зовсім втратили дім. Вони насторожені, майже не говорять та не знають, чого очікувати.

Зрештою, волонтери підготували техніку, пасажирів потяга починають по черзі виводити. Більшості складно рухатися самостійно – волонтери переносять їх із вагона на перон на руках. Пан Микола гордо спускається сходами сам. Хоча вкриті зморшками руки все ж трусяться.

Далі людей садять на інвалідні крісла, які потім на підіймачі підіймають на другий поверх автобуса. Тут людей пересаджують на сидіння, опускають інвалідне крісло і повторюють операцію. З ними на другий поверх підіймається Дмитро — спостерігає, щоб ніхто не впав, та заспокоює нервових бабусь.

У всіх вагонах метушня, волонтери збирають сумки, готують інвалідні крісла. Люди, що пережили війну, не спішать. Мирно чекають, поки їх пересадять ще кудись. Їх знову чекає довга дорога.

Далі – відвозимо людей на Львівський вокзал. Там ми чекаємо аж до вечора з волонтерами з ізраїльської організації «Purple Vest Mission», які допомогали з евакуацією та «Восток SOS». 

Військовий парамедик зі Словаччини рятував людей під час окупації Києва  

Парамедики з Чехії запізнюються. Спершу на годину, потім — на дві. Десь о 19:00 на вокзалі стає світліше: нас разом з автобусом заливає світлом синіх мигалок.

Спершу з машини виходить Алекс. Це низенький 22-річний хлопець родом зі Словаччини. Від лютого він служив військовим парамедиком в Інтернаціональному батальйоні, коли проходили бої на Київщині. Після того, як російські війська забралися з півночі, займається евакуацією.

Алекс коротко з усіма вітається та йде витягувати каталку з карети швидкої. На ній заберуть бабусю Любов Іванівну з вокзального медпункту, яка чекає там ще від ранку.

Потім із машини виходить рятівник Ян Доуха. Йому 45, і це його карета швидкої. За власні кошти він щотижня їде в Україну евакуювати людей. Із початку війни чоловік уже вивіз близько 350 українців.

Парамедики заносять каталку в медпункт. Медсестри видихають із полегшенням та сваряться, що їм залишили бабусь так надовго.  

Водії автобуса нетерплячі: перепитують, коли ми нарешті поїдемо. Але чехи повинні ще забрати аналізи: взяти кров у бабусі, яку поклали до карети швидкої, виміряти тиск та пульс.

Це робить Алекс, а ми за ним спостерігаємо. Більшість процедур він робить мовчки, але часом говорить до бабусі ламаною російською чи українською. Потім зводить очі на мене, коли вона його не розуміє. Я їй повторюю голосніше. Та похрипує «так» чи «ні» і лише стискає в руці пляшку води. Врешті Алекс її залишає, і ми їдемо.

Я напросилася їхати з Яном у швидкій, на передньому сидінні. Віка сідає у задню частину карети — наглядати за пацієнткою разом з Алексом. 

Дорогою Ян розпитує мене про Чернівці (ми тоді саме виїжджали з вулиці Чернівецької у Львові). Говорить він ламаною російською, вчив її в школі. Коли мене не розуміє — користується перекладачем.

«Автобус слушаш?», — каже він через рацію водіям автобуса, коли треба зупинитися чи кудись звернути.

Щоб не заснути вночі, Ян дивиться американські бойовики з Меттом Деймоном на екрані у швидкій і курить щоп’ять хвилин.

«З Алексом ми працюємо нещодавно, — розповідає Ян. — Часом він зашвидкий, імпульсивний. Та у нього дуже хороше серце, він хоче допомагати людям. 

Коли ми їдемо додому з України, і я вже дуже хочу спати, він завжди дивиться, нічого не каже, але піде купить мені каву. Грошей від мене він брати не хоче, працює просто так».

 «У неї з собою були речі — з ними ми її і забрали, більше нічого немає»

До кордону ми дістаємося швидко, але там — усе тільки починається. У нас є зелений коридор — евакуація людей, та прикордонникам якось не до цього. Автобус доскіпливо перевіряють на кожному контролі, декілька годин реєструють паспорти усіх евакуйованих осіб, проводять машину через рентген.

На польському кордоні почалися справжні проблеми. Бабусі Любі, що мирно лежала у швидкій, стрімко стало погано. Ян залишає мене одну на передньому сидінні, а сам іде разом з Алексом її оперувати. Ми стоїмо просто посеред митного контролю, та польські прикордонники поки не спішать нас рухати.

Опісля Ян повертається та паркує швидку на узбіччі. Разом з Алексом вони курять на вулиці і думають, що робити з бабцею, адже їй не стає краще. Віка, яка весь час допомагала парамедикам всередині, не припиняє міряти їй тиск. 

«Потримай руку чи погладь — їй стане легше від цього», — каже Віка. 

Вона розповідає, що поки Любов Іванівна лежала в лікарні у Запоріжжі, до її будинку прилетіла російська ракета. Там усе згоріло. 

«У неї з собою були речі. З ними ми її і забрали — більше нічого немає».

Врешті Ян з Алексом вирішують викликати польську швидку, яка забере бабусю до найближчої лікарні. 

З людей, які залишилися, більшість не ходить

Нарешті їдемо далі. Ян не нервується. Каже, що такі проблеми для нього не вперше. 

До Чехії ми прибуваємо о 8 ранку. Перше місто – Оломоуц. Тут ми залишимо 14 наших людей. Стаємо в центрі міста. Чехи здивовано розглядають наші авто. Проходячи повз, ще декілька разів обертаються. Звісно, люди, яких ми виводимо з автобуса, не дуже вписуються в картину мирного життя європейців.

У волонтерському центрі в Оломоуці чехи забороняють фотографувати. Ян каже, це тому, що вони бояться проблем від росіян.

Люди, які майже добу пробули в автобусі, виходять із речами та чекають подальших вказівок. Вони втомлені, мало говорять та майже не озираються на старовинну чеську архітектуру, яка їх оточує.

Одна з літніх бабусь виходить лише зі своїми старими капцями. Каже, що це все, що в неї є. Та все ж сумку її знаходимо і відносимо до центру. Чеські волонтери реєструють людей, беруть тест на ковід та розподіляють їх по місту та околицях. 

Тут ми проведемо ще 4 години. Коли в мене все ж рветься терпець, запитую в Яна: «Що сталося, чому ми так довго?»

«Волонтери з Запоріжжя дали неточні дані. З людей, які залишилися в автобусі, більшість не ходить», — каже рятівник.

Усім людям, які з нами їхали, чехи вже знайшли житло по країні. Та тепер їх нема де селити, адже їм необхідні ліфти та спеціальні крісла. Ян телефонує всім можливим знайомим, та поки відповідь одна: нема куди.

Люди, що залишилися в автобусі, теж починають хвилюватися. Один молодий чоловік з інвалідністю трохи агресивно кричить:

«Якщо вже хочете кинути нас, то так і кажіть. А то тримаєте все в таємниці!»

«Таємниці нема, ми дійсно шукаємо вам зараз місця. Ніхто вас тут не залишить. Ці люди вивезли вас із найгарячіших точок, вони обов’язково знайдуть для всіх житло. Ще трохи треба почекати», — відповідаємо йому.

Після цих слів чоловік трохи заспокоївся.

Друга світова не була такою страшною 

Не знаю, скільки пачок Мальборо скурив Ян за цей ранок, та бачу, він знову відкриває нову. Я питаю, чи він щось їв – негативно хитає головою. Тобто, нічого не їв ще відучора.

Волонтерам завжди треба нагадувати поїсти. Я витягую з машини бутерброд, і Ян, набираючи черговий номер, похапцем його жує.

Врешті місця знаходить Алекс. Він телефонує у волонтерський центр у місті Градець-Кралове, і там погоджуються прийняти людей. Це місто недалеко від Пардубіце, де ми будемо ночувати, тож нам пощастило. Туди їдемо 3 години, зупиняючись лише на заправках. 

Дорогою в автобусі зі мною говорить бабуся Женя. Вона із селища Курдюмівки, що на Донеччині. 85-річна жінка пригадує, що Друга світова війна не була такою страшною, як ця.

У нас було дві квартири. Спершу їх 2014 року зруйнували, та ми відбудували. Цього разу все знов розбили, дотла. Я була в іншій квартирі, поки не прийшов син і не сказав, щоб у нього побула трошки. Якби він мене не забрав, то мене б там убило.

Більшість рідних бабусі Жені росіяни вбили за тиждень до її евакуації. Від горя та переживань вона майже повністю втратила зір.

Деякі українці користуються допомогою задля власної вигоди

Коли під’їжджаємо до дверей центру, на вулиці вже темніє. Нас зустрічає декілька чешок та українок, які реєструють людей. Тут вони їх не залишають – чеють на автобус пожежників, які відвезуть наших людей до гуртожитків.

Одна з них – Ярміла – почала волонтерити в центрі ще з початку повномасштабної війни. Тепер вона тут працює офіційно, розробляє систему адаптації для українців у Чехії.

«Я цікавлюся історією. І якщо подивитися на те, що було колись, і порівняти з тим, що зараз, – росіяни роблять в Україні ті самі злочини, які робили в Чехії 50 років тому».

Та в Ярміли є й інша мотивація. Вона хоче убезпечити Чехію від нелегальних мігрантів. 

«Я вітаю людей, які приходять сюди і хочуть жити, як чехи. Але є люди, які просто користуються системою задля власної вигоди. Беруть візу, отримують грошову допомогу та їдуть в іншу країну, аби зробити це саме», — каже Ярміла.

Більшість людей ми залишаємо в Градці-Кральове. Але це не остання наша зупинка. В автобусі з нами – ще дві бабусі та дідусь Микола. Ми їдемо у Пардубіце – рідне місто Яна.

«Дуже шкода, що зараз темно, і ви не побачите моє місто», — каже він.

Водіїв і супроводжувачів ми залишаємо тут, у гуртожитку, на ночівлю. Двох бабусь і дідуся збираємося повезти в різні боки — на швидких Яна.

96-річний дід Микола з деменцією

Залишилася лише година дороги, але раптом дід Микола почав упиратися. Нікуди він більше не хоче їхати: став біля стіни студентського гуртожитку, зібрав свої пакети навколо себе і почав розмахувати палицею, не давав нікому наблизитися.

«Ви погані люди. Я з вами нікуди не поїду. Залиште мене тут», — повторює Микола.

У нього деменція. Дати снодійне діду не можна, бо має слабке серце. Силою теж не потягнеш, але і на вулиці залишити не можна. Так минає дві години.

Пізніше Ян вирішує викликати чеську швидку, аби вони забрали його в міську лікарню. Парамедики прибувають за дві хвилини та забирають діда. Він радий їх бачити — це нові люди, які йому сподобалися, хоч він і не розуміє ні слова.

У швидкій діду міряють тиск, беруть тести. З ним усе добре, тому в лікарню його забирати не хочуть. Але якимось чином чехи його вмовляють, і той погоджується поїхати з нами. 

Нарешті відвозимо дідуся до пансіонату. Він розташований у годині їзди від Пардубіце. Привітні лікарі поселяють пана Миколу в кімнату з рожевими стінами. Він уже заспокоївся, йому тут подобається. 

Віка залишається всередині попрощатися з паном Миколою. Коли вона виходить на вулицю — у неї на очах бринять сльози. Я раптом подумала, що дід їй знову нагрубив.

Як з’ясувалося — серед речей дідуся волонтерка знайшла пальто з десятком військових нагород. Він служив під час Другої світової.

«Він подякував, що ми його сюди привезли, — каже Віка, схлипуючи. — І просив вибачення».

Об одинадцятій вечора Ян повертає нас із Вікою в Пардубіце, де ми і прощаємося. Попри втому він усміхається. Наступного тижня Ян знову їде в Україну евакуювати людей.

***

Уже через 4 години ми прямуємо додому. Того ж дня, ледве проїхавши кордон, потрапляємо під ракетні обстріли на Львівщині. Там люди не тікають з автобусних зупинок, коли чути вибухи і зникає світло. Для них це — звична річ.

Коментарі