0
У виставі використали тактильні, смакові, слухові та нюхові відчуття.
Сьогодні, 18 листопада, в Чернівецькому музично-драматичному театрі представили інклюзивний проєкт «Шосте чуття».
Учасникам запропонували маски для очей, а потім актори повели їх до імпровізованої сцени.
Під час дійства авдиторія слухала музичні інструменти, шелест осіннього лісу та голоси тварин, відчувала запах фруктів і смак меду з березовим соком. Біля ніг глядачів ніжилися «коти», а в долоні передавали жолуді та сухе листя.
Після вистави всі охочі висловлювали свої враження: для когось вона стала арттерапією, хтось розповів про свої асоціації, а дехто не міг вимовити ані слова.
«Для мене ця вистава є корисною й практично, тому що я за освітою психологиня. Розумію, наскільки людина може виразити свої почуття та відкрити щось нове за допомогою елементарних доторків та звуків», — каже Вікторія Зелінська.
На її думку, такі вистави можуть бути корисними й для людей, які пережили травматичний досвід через війну. Але все потрібно адаптувати до конкретної людини та аналізувати, з чим вона зіштовхнулася.
Літературним матеріалом для постановки стала книга львівської письменниці Катерини Міхаліциної «Хто росте в парку». Це невелика історія про зростання і пошук себе, про схожість і несхожість, важливість мати поряд когось, хто хоч трохи й «хоч у чомусь до тебе подібний».
До команди проєкту ввійшли випускники й студенти кафедри театру ляльок університету Карпенка-Карого. Режисерка – Катерина Лук’яненко − викладає там акторську майстерність. Це її науково-дослідна робота.
«Я вчилася на творчій аспірантурі та повинна захистити цю роботу. Це інклюзивна вистава з урахуванням сприйняття незрячих та слабкозорих глядачів. Але вона адаптована для всіх: кожному зрозуміла й сюжетна, і змістова, звукова, тактильна, смакова, нюхова лінії», – каже вона.
В Україні відбувається розвиток інклюзивних вистав, вважає режисерка. На її думку, театр повинен бути відкритим для всіх глядачів. Подібні постановки вже відбулися в Києві, Івано-Франківську та навіть за кордоном – у Литві. Завтра творча команда рушає до Румунії, де режисерку попросили провести воркшоп.
«Мені хочеться, щоб було якомога більше проєктів, які спрямовані на сприйняття різних людей. Аби театр був доступним для кожного глядача й не виникало проблем. Навіть у Литві були незрячі глядачі, які після вистави казали: “Це перший театр у моєму житті”. Людині було років 40-45», – згадує пані Катерина.
«Шосте чуття» – це унікальний проєкт. Глядачі можуть відчути виставу на всіх рівнях: за допомогою слуху, нюху, смаку і дотику.
«У нас, звісно, є театральні проєкти, адаптовані для незрячих глядачів: з аудіодискрипцією та тифлокоментуванням (стислий опис візуальної частини – авт.). В Одесі, наприклад, є Театр вух, що орієнтований тільки на слух. У них так само є маски, але немає такого спектра відчуттів, як у нас».
Водночас цей експериментальний проєкт спрямований не лише на глядачів, а й на митців, які хочуть розвиватися в інклюзивному напрямку, додає пані Катерина.
«Людям дійсно цікаво, бо це інший досвід, і глядачі зовсім по-новому відкривають для себе театр».
Київські актори залишилися в Чернівцях «проїздом», тому вирішили представити проєкт і для місцевої авдиторії, зазначає в.о. директора муздрамтеатру Іван Бутняк.
Зараз акцент роботи керівництва закладу – мала сцена на вулиці Лесі Українки.
«Займаємося адаптацією простору під публічні заходи. Там наразі майстерні театру, а ми хочемо зробити сцену, щоб займатися чимось масштабним із виготовлення декорацій та водночас робити малоформатні заходи – камерні вистави», − розповідає він.
На сцені муздрамтеатру невдовзі покажуть постановки до 300-ліття Сковороди – «П’ять подорожніх», а також за п’єсою «Мина Мазайло» режисера Дмитра Леончика.
Фото Ігоря Константинюка
