0
Карина Ворожеєва виїжджала з Маріуполя, коли російські окупаційні війська скинули надпотужну бомбу на Маріупольський драматичний театр. Центр міста, де завжди гуляли люди, гралися діти, відпочивала молодь — палав. Неподалік горів після влучання ракети і 9-поверховий будинок, у якому мешкала Карина.
Карина Ворожеєва
Карина Ворожеєва до кінця не вірила, що дійсно розпочнеться широкомасштабне вторгнення росії в Україну. І хоча вже пережила обстріл рідного міста у 2014-му, все ж уявити собі не могла, що ворог просто зітре Маріуполь з лиця землі. Вона ростила двох донечок, працювала майстринею манікюру, готувалася до вступу до медичного університету…
«Мій кум служить у Збройних силах України. 22 лютого він телефоном сказав мені: «Бери дітей і їдь на захід країни». Та я віджартувалася, мовляв, усе нормально буде. Ну яка війна у ХХІ столітті?!
Місто наше за останні п’ять років дуже змінилося: сучасне, красиве, комфортне! До моря від нашого дому – три зупинки. Добре ми жили до 24 лютого…» — пригадує Карина.
«Лягаючи спати, подумки прощалася з дітьми»
Бомбити Маріуполь росіяни почали рано-вранці. Сигнали повітряної тривоги спрацьовували лише у перші два дні. Та ще й доволі тихо. Чули гул, вибухи – виходили в коридор, ховалися між двома стінами. Карина мешкала на 9 поверсі. У її панельному будинку підвал був зовсім непридатним для укриття.
«Перше, що я зробила 24 лютого, — побігла в найближчий супермаркет. Хотіла купити бодай якийсь запас продуктів та засобів гігієни. З полиць люди згрібали все. Поки дійшла до каси – кредитні картки заблокували. У кишені було лише декілька сотень гривень. Тож зі свого кошика взяла тільки упаковку підгузків для молодшої донечки, хліб, сосиски та воду. З цим і повернулася додому», — розповідає жінка.
Донечкам — 8- та 3-річній — Карина пояснила, що почалася війна. Дівчата знали, що не можна підходити до вікон, а коли сильно гримить — потрібно ховатися у коридорі, ванній чи туалеті.
«На вулиці було 11 градусів морозу, вдома – 7. Ані опалення, ані води, ані газу, ані світла. Чи було страшно? Так, звісно. Дітям це не показувала, хоча щовечора, лягаючи спати, подумки прощалася з ними», — зізнається Карина.
«Мені здалося, що ті, хто йде назустріч, готові вирвати баклажку води у мене з рук»
У перші дні Карина разом із сусідами ходили до криниці по воду. Пересуватися вулицями поодинці було небезпечно. Та в один із днів ворожа ракета прилетіла зовсім поруч із чергою людей, які набирали воду. А потім стався приліт на подвір’я будинку Карини, коли вона разом із сусідами та дітьми варили їсти на вогнищі. Уламком поранило доньку жінки. На щастя, нічого серйозного.
«Ви, мабуть, думаєте: чому вона не виїжджала з дітьми?! У перші дні сподівалася, що все це скоро закінчиться. Знаєте, психіка просто відмовляється вірити в той жах, що відбувається. До того ж перший «зелений» коридор із Маріуполя відкрили 16 березня. Тож вибору не мали — треба було якось вижити.
Щоправда, у перших числах березня ми з дітьми перейшли до моїх батьків. Вони мешкають в одному з мікрорайонів Маріуполя, там було відносно спокійно», — зазначає маріупольчанка.
Після цього Карина ще один раз була у своїй квартирі. Пішла забрати баклажку води, яка там залишалася. Центр міста, де вона мешкала, тоді вже був під тотальним обстрілом. Навколо – суцільні руїни.
«Це було наче кадр із фільму жахів: я вийшла з дому з баклажкою води. Назустріч мені йшли люди з порожніми баклажками – тоді дістати бодай технічну воду було практично неможливо. В якийсь момент мені здалося, що ті, хто йде назустріч, готові вирвати воду у мене з рук… Жах і безвихідь… Люди, це елементарний доступ до води! У 2022-му році!» — з болем пригадує Карина Ворожеєва.
Також із перших днів війни у Маріуполі почалося мародерство. Магазини, аптеки – скрізь були розбиті вікна, зламані двері, винесено все, що можна було взяти.
«Моя мама хворіє на цукровий діабет. У неї закінчувалися голочки для діагностики рівня цукру в крові. Мені дуже соромно, але виходу не було: я змушена була зайти в одну з розгромлених аптек і взяти там упаковку цих голочок (на щастя, їх не розібрали). Люди в Маріуполі просто виживали, як могли», — каже Карина.
«Щоб виїхати, ми подолали 28 блокпостів»
Щоби доїхати з Маріуполя до підконтрольної Україні території, потрібно було подолати 28 блокпостів. Карина їхала в одній машині з дітьми та сусідами. Дорога тривала три доби.
«Виїхати дозволяли лише на власних автівках. Або… пішки. Ми бачили, як жінки з сумками та дітьми дійсно йшли пішки… Це було жахливо. Наша машина була переповнена, на жаль, нікого взяти до себе не могли. Хоча дуже хотілося допомогти кожному.
На блокпостах росіяни поводилися жахливо. Шукали серед багажу цигарки та алкоголь. Якщо не знаходили — вимагали грошей. Ми платили — тільки би швидше виїхати.
Окрім того, дорогу прострілювали. Ми виїжджали з пекла», — розповідає жінка.
«Війна розтрощила мою квартиру, але не зруйнувала мрію»
Карина Ворожеєва їхала якомога далі, на захід, щоби нарешті почуватися в безпеці. Раніше вона ніколи не була в Чернівцях. Тут не мала ні друзів, ні рідних. Вона, двоє дітей і валіза — це все, що забрала з дому.
Спочатку жінка звернулася по допомогу до центру для вимушених переселенців. Потім на 2 місяці разом із дітьми поїхали до Болгарії. А коли повернулася, орендувала у Чернівцях квартиру і здійснила свою давню мрію — вступила до медичного університету.
«Війна розтрощила мою квартиру, змусила залишити рідне місто, батьків, але не зруйнувала мою мрію. Я мріяла про медицину декілька років! Але то не набирала достатньо балів для вступу, то народила молодшу донечку — було не до навчання. Тепер я акумулювала всі сили — і таки стала студенткою Буковинського державного медичного університету», — розповідає Карина.
У Чернівцях маріупольчанка живе у режимі «встигнути все»: дитячий садок, школа, навчання, робота… Щовечора вчить конспекти та готується до пар. А перед сном — багато говорить із дітьми про рідне місто.
«Моя старша донечка займалася художньою гімнастикою. Вдома у неї залишилося багато медалей. Вона каже: «Коли війна закінчиться, я поїду в Маріуполь і знайду їх. Бо метал же не горить!»
На жаль, ми вже нічого не знайдемо – наш будинок завалився. У нас нічого не залишилося», — каже жінка.
Карина Ворожеєва вже непогано вивчила Чернівці, звикла до його компактности, а в університеті знайшла нових друзів.
«У Маріуполі залишилися мої батьки. Їхній будинок не дуже постраждав від обстрілів. Їм страшно його залишати. Не всі мають змогу виїхати, тим паче зараз, коли на тій території запровадили воєнний стан. Звісно, хвилююся, щодня спілкуюся. Для мене Маріуполь ніколи не буде російським. Так, нам дуже не пощастило з сусідами. Але Маріуполь був і залишається українським містом», — каже Карина.
Наразі маріупольчанка не будує планів. Просто живе тут і зараз. І, як усі ми, українці, чекає нашої перемоги.
Фото Ігоря Константинюка
