0
Віталій Портников дав для Шпальти ексклюзивне інтерв’ю. Він розповів, як у своїй політичній аналітиці передбачає майбутнє, що відчутні регіональні відмінності в межах країни — не загроза існуванню, а нормальне явище для будь-якої нації, а також висловив побоювання, що багато українців мають проблеми зі сприйняттям реальности.
Віталій Портников є відомим українським журналістом, публіцистом, політичним аналітиком та блогером. Авдиторія двох його ютуб-каналів сумарно складає майже пів мільйона підписників. Він задовго до повномасштабного вторгнення попереджав українців про напад росії під виглядом спецоперації. Морально готував українців до тривалого протистояння з росією після 24 лютого, тоді як більшість українців вірила заявам про завершення війни за два-три тижні. Нерідко він помічає та порушує у своїх публікаціях та на ютуб-каналі політичні проблеми, котрі лише згодом потрапляють до порядку денного в Україні та світі.
Нещодавно пан Портников відвідав Чернівці в рамках проєкту Інституту центральноєвропейської стратегії «Re:Open Ukraine». Шпальті вдалося зробити з відомим публіцистом ексклюзивне інтерв’ю.
Пане Віталію, ви говорили про прагнення путіна війною в Україні спричинити голод в Африці та міграційну кризу в Європі, а також про справжні наміри російського диктатора й інші зумовлені нашою війною процеси значно раніше, ніж вони ставали головними темами для обговорення в суспільстві. Що дозволяє вам робити точні прогнози?
Політична аналітика – це математика, а не чиїсь бажання. Не думаю, що значно випереджав події. Проте для мене було абсолютно очевидно, коли розпочалися розмови про дефіцит збіжжя, що це не економічна, а політична проблема.
Не цікавлюся українськими джерелами інформації, а намагаюся стежити за медіа в усьому світі. Зараз це дозволяє функція перекладу в соцмережах та на сторінках сайтів. Відповідно, тепер можна читати про ізраїльську позицію на івриті, про грецьку – грецькою, а турецьку – турецькою мовами.
Зрештою, саме так я зрозумів, що криза збіжжя подолана. Побачив у журналі «The Economist» текст колишніх президентів Ліберії та Нігерії – Елен Джонсон-Серліф і Олусегуна Обасанджо відповідно — «Африканські жертви російської війни». Такі серйозні люди в Африці ніколи не напишуть статтю, якщо вони не бажатимуть дати сигнал світовій спільноті та еліті свого континенту. А в нас цього більшість чомусь і не помітила.
Крім того, зізнаюся, що не бачив жодного звернення нашого президента чи етеру з Арестовичем. Вважаю, що жодна емоційна, нехай як добре написана промова, не замінить реального документа. Так само мені нецікаві напівофіційні коментарі радників. Я довіряю лише офіційній інформації від президента, міністра оборони, начальника Генерального штабу, очільника Офісу Президента, якщо він виступає з конкретною заявою.
Ви зазначили, що читаєте лише світові ЗМІ. Відверто, в Україні велика проблема з незаангажованими медіа. У нас це неприбутковий та ресурсозатратний бізнес, утримувати який можуть собі дозволити лише дуже багаті люди. А маючи великі гроші, вони хочуть транслювати масам вигідну для них риторику. Чи помічали ви подібну модель існування серед світових ЗМІ?
У нормальному світі медіа – це звичайний бізнес. Завжди казав своїм колегам: «Якщо медіа не є прибутком, то це не медіа, а джерело впливу. Особисто я ніколи не грав у такі ігри і навряд чи колись буду. Мені це нецікаво. Думаю, що нині весь цей світ медіавпливу в Україні руйнується на наших очах. Тому що у нас найбільші телевізійні канали і найбільш впливові медіа утримували олігархи як інституції впливу з метою втримання капіталу.
Зараз залишаться власники, яким буде потрібно розвивати українські медіа саме для того, щоб існував український медіаринок. Навіть якщо вони не отримують прибутку на якомусь етапі. Тому я думаю, що залишаться телеканал «Еспресо» та, скажімо, НВ. Бо їхні власники можуть мислити саме такими категоріями.
А медіа олігархічного впливу зникнуть, як зник телехолдинг Ріната Ахметова. Державних медіа також не буде. Бо влада, яка зараз витрачає на них гроші, скоро цих грошей просто не матиме. Відтак у нас залишаться три прості моделі.
Перша – це суспільне мовлення, яке існуватиме за рахунок платників податків і займатиме більш серйозну роль, ніж зараз.
Друга – медіа інвесторів-патріотів, котрі створюватимуть свій проєкт НЕ для відстоювання своєї позиції чи захисту власности. Це буде їхнім внеском в розбудову нашого суспільства.
Третя – прибуткові моделі, які можуть існувати в соціальних мережах як якісь власні ініціативи. До прикладу, блогери, котрі ставатимуть суспільними журналістами. Як от прямі етери Марка Фейгіна з Олексієм Арестовичем. З точки зору саме суспільних медіа це прибутковий проєкт. Може, він не має жодного стосунку до поширення офіційної інформації. Але як проєкт суспільної журналістики – навіть існував уже. Це те, що в радянські часи називалося «Робітничо-селянський кореспондент».
В українців проблема з оцінкою реальности
Як ви ставитеся до, як ви висловилися, «напівофіційних осіб», котрі у перші місяці війни виконували роль «заспокійливого»? Вони справді були корисними народу чи навпаки на їхні руках кров убитих українців, котрі не втекли з окупованих територій, бо вірили, що ми скоро переможемо?
Я не буду звинувачувати в тяжких долях людей тих, хто заспокоював їх чи висловлював оптимістичні оцінки щодо швидкого закінчення війни. Людина є дорослою й сама обирає, кого їй слухати. У медіапросторі було безліч людей, котрі попереджали про неминучість повномасштабної війни. Зокрема і я говорив про це задовго до її початку, казав із телеекранів про ймовірність такого воєнного конфлікту, в рамках якого можуть відбуватися ракетні удари по Києву. І про те, що війна буде оформлена як спецоперація – задовго до 24 лютого.
Повторюся – про це говорили різні люди. І якщо комусь з українців хотілося жити в ситуації самонавіювання, це їхній власний вибір. Тож дорікати людині, якій повірив – усе одно, що дорікати дзеркалу. Винна оцінка реальности. А з цим величезні проблеми в багатьох наших співвітчизників. Навіть думаю, що люди, котрі виступали з оптимістичними прогнозами, самі щиро вірили в них.
Стереотип, що публічні люди говорять лише істину – це втілення радянського «в газетах брехати не будуть». Проте навіть у ті часи люди перевіряли опубліковану на сторінках видань інформацію, якщо вона стосувалася особисто їх.
Ви говорили про те, що одним із надбань української нації в цій війні буде здобуття власної ідентичности. Наразі ж часто здається, що українці з заходу та зі сходу – ніби два різні світи. Як ви бачите те, що ці два світи зрештою стануть одним єдиним?
Відкрию таємницю – ви «західняки» лише у вашому уявленні. Для галичан ви вже не «західняки». Але ж ви все одно межуєте з Івано-Франківською областю та не відчуваєте зовсім іншого світу з людьми, які вас вважають не частиною заходу України, а зовсім іншим світом, незрозумілим для них. Ми ж — найбільша країна Європи за територією. Тому регіональних відмінностей тут неможливо уникнути. І мені здається, що в таких країнах, як Італія, вони навіть більші.
Коли італієць із Неаполя приїжджає до Мілана – це такий конфлікт цивілізацій, якого ми в Україні ніколи не бачили. А баварець у Саксонії чи у Північному Рейні-Вестфалії… Чи не відчуває він себе іноземцем? Навіть із точки зору мови, якою він користується. Він нібито розмовляє німецькою, але мало хто цю мову розуміє в інших регіонах.
А для того, щоби країна була гомогенною, потрібна така трагедія, як Французька революція. Французи стали гомогенними, проливши ріки крові. Інший приклад – трагедія польської гомогенности. Пересування держави зі сходу на захід та переміщення населення туди, де воно не мешкало. І хтозна, може, саме зараз і відбувається ініціація нас як єдиної нації.
«путін заводить себе в ситуацію, де єдиний аргумент – це ядерний удар»
Щодо виживання нашої нації. росія має у спадок від СРСР відпрацьований у багатьох конфліктах сценарій: десант на головні об’єкти столиці, далі — висадка основних сил, танкові колони та зміна влади. Так було в Угорщині, Чехословаччині, Афганістані… Що завадило втілити подібний план в Україні — неготовність росії чи стійкість українців?
Думаю, що те й інше. Нерозуміння політичної ситуації в країні. Недооцінка українських Збройних сил і переоцінка власних. Зрештою, погана аналітика.
Неодноразово відзначав, що в росії результати українських виборів 2019 року бачили зовсім інакше, ніж у нас. Для нас це було прихід до влади людини, яка намагалася репрезентувати себе як нове обличчя політичних еліт.
А з російської політичної точки зору це було перемогою партії капітуляції над партією війни. І коли в Парижі їм стало зрозуміло, що наш новий президент не збирається капітулювати перед росією, там це сприйняли як те, що він зрадив своїх виборців, котрі хочуть до москви. Адже вони ж проголосували — аж 73%, за, як вбачалося росіянам, капітуляцію.
Отже, з цього вони зробили такий висновок: «Якщо ми входимо до України, їхні Збройні сили нам не пручаються, бо складаються теж із цих же виборців, а цивільні люди зустрічають із квітами». Недарма володимир путін у перші дні повномасштабної війни звертався до українських військових із пропозицією здійснити переворот. Він виходив саме з цієї електоральної цінности, яку підживлювала його агентура в Києві, яка могла йому розповідати те, що він хотів чути, аби продовжувати отримувати гроші.
З нашої точки зору – це абсолютне божевілля. Але російська аналітика завжди так працює. Бо якщо ви в росії говорите те, що не подобається владі, ви не аналітик, а покійник. Ось так росіяни й потрапили до власної пастки.
До речі, під час нападу СРСР на Афганістан мені було 12 років, я читав югославські газети та вже мав уявлення про те, як надалі розвиватиметься ситуація. Знав, що є дві фракції, та розумів, що війна може закінчитися крахом. І мене охоплював жах, що у свої 12 я розумів це, а люди, які керують моєю державою, — такі ідіоти.
Як могло вийти так, що, ухвалюючи відповідне рішення, керівництво країни не мало адекватної інформації, тоді як вона була в розвідувальних служб країн соціалістичного табору. Їхні газети публікували все це у відкритому доступі. Не маючи можливости придбати західну пресу й купуючи соціалістичні газети в кіосках, дванадцятирічний я це усвідомлював. А люди, які мали весь апарат КДБ та зовнішньої розвідки, не були нормально інформовані та, зрештою, діяли так, як зараз діє путін. Скажімо, Брежнєв в Афганістані вирішив покарати Аміна за вбивство Таракі. Покарав. А що далі? Десять років війни…
Так само й путін нині. Він же фактично не володіє реальною інформацією. Це заводить його в ситуацію, коли єдиним аргументом на користь своєї позиції для нього стає ядерний удар.
А все тому, що всі їхні політичні механізми не працюють, бо керуються абсолютно неправильними пріоритетами. Звісно, питання ще й у тому, наскільки правильними пріоритетами керуємося ми. Але ми нині не є країною-агресором. Ми обороняємося. А тому в кращій ситуації, навіть якщо в чомусь не дуже адекватно оцінюємо реальність.
Фото Ігоря Константинюка
