0
Від початку війни Буковинський клінічний онкоцентр став одним із тилових спеціалізованих медзакладів, які приймали онкохворих пацієнтів з усієї України. Наляканих, без документів, із болями – тут швидко розподіляли потоки та розпочинали лікування. В одній палаті за життя боролися жителі Маріуполя, Києва, Запоріжжя і Чернівців.
Як у перші дні війни та зараз тут лікують онкозахворювання та чи могла війна спричинити цю хворобу, Шпальті розповів Ігор Малишевський, генеральний директор КНП «Буковинський клінічний онкологічний центр».
Ігор Малишевський
– Уже з перших днів війни відчутно збільшилася кількість пацієнтів нашого онкоцентру. Ми як тиловий спеціалізований медичний заклад, безумовно приймали і надавали медичну допомогу мешканцям із різних регіонів України. До нас приїжджали хворі з Київської, Чернігівської, Сумської, Херсонської, Запорізької областей. Більшість із них виїжджала у стресі, збиралася за лічені хвилини, а тому люди не мали з собою жодної медичної документації. У таких випадках ми контактували з тими лікувальними установами, які є базами у їхньому регіоні, отримували всі необхідні документи — і вже відповідно до них надавали онкологічну допомогу. Хтось потребував операції, хтось – хіміо- чи променевої терапії. Були люди, які у своєму місті встигли пройти обстеження, їм був встановлений діагноз, а лікування вони не встигли розпочати. Тож робили це у нас.
– Чи потрібно було хворому, який приїхав до Чернівців з іншого міста, шукати сімейного лікаря чи терапевта, щоб отримати електронне направлення до онкоцентру?
– Ні, не потрібно. Ми від початку війни розробили спрощену систему, аби кожен пацієнт, який звертається до реєстратури, міг оперативно отримати медичну допомогу. На місці створюємо направлення, відновлюємо медичну документацію, якщо хворий або хвора її не має, і надаємо допомогу. Єдина умова – людина повинна мати паспорт чи будь-який документ, що посвідчує особу.
Денний стаціонар Буковинського онкоцентру
– А скільки людей пролікувалися в Буковинському онкоцентрі від 24 лютого?
– З 24 лютого до 1 вересня – близько 800 пацієнтів. Якщо порівнювати з аналогічним періодом минулого року, навантаження зросло на 40%, тобто майже вдвічі. Більш як 200 пацієнтів були прооперовані, 600 – отримали хіміо- і променеву терапію.
Наразі на обліку в нашому онкоцентрі перебуває 22 тисячі хворих.
Денний стаціонар Буковинського онкоцентру
«У перші тижні війни хіміопрепарати передавали з інших міст України»
– Ігорю Олександровичу, чи були в наявності і, чи вистачало хіміопрепаратів у перші місяці війни?
– З початком війни була порушена вся логістика. У перші тижні в аптеках Чернівців навіть фізрозчин не завжди можна було знайти. Нас насправді врятував запас ліків, який мали. Власне, завдяки цьому і не зупинили надання меддопомоги. А нормальна логістика запрацювала десь на третій місяць, коли російські війська відійшли від Києва.
Також ми були на постійному зв’язку з онкоцентрами інших міст, Національним інститутом раку. У них у перші тижні війни зменшилася кількість пацієнтів, а хіміопрепарати були. Волонтери привозили їх нам. А ми своєю чергою ділилися іншими медичними засобами та ліками, які потребували ці лікарні. Співпрацювали також із благодійними організаціями та гуманітарними фондами. Так, об’єднавшись, лікували.
Кабінет ендоскопічного обстеження
– Сьогодні таких проблем із хіміопрепаратами вже нема?
– Наразі пацієнтів стало менше. Більшість мешканців Київщини повернулася додому і продовжує лікування у своїх медзакладах. Але, звісно, дуже велика частина пацієнтів із-поміж внутрішньо переміщених осіб залишається на Буковині. Хтось узагалі не має куди їхати, комусь – досі небезпечно.
Наразі ситуація із хіміопрепаратами непроста. На жаль, ми досі не отримали від Міністерства охорони здоров’я України жодного препарату за 2022 рік. У нас досі йдуть поставки за минулий. І за деякими позиціями є проблеми не тільки в нашій лікувальній установі, а й у всіх онкоцентрах України. Тому викручуємося тим, що маємо, і чекаємо поставок від МОЗ.
УЗД-обстеження
Апарат для променевої терапії вдвічі перевищив свій термін експлуатації
– А яка ситуація з променевою терапією? Чернівці мали потребу в лінійному прискорювачі для проведення якісної променевої терапії…
– Так, ми маємо потребу в цьому апараті, бо сучасна променева терапія – це шанс для хворого отримати якісну медичну допомогу і продовжити своє життя. Нині завершуємо будівництво бункера для лінійного прискорювача. Власне, здати його в експлуатацію ми повинні були ще в липні, однак із початком бойових дій фінансування зупинилося. А роботи з будівництва достатньо дороговартісні, і власним коштом онкоцентр їх не потягне.
Тому працюємо на далекодистанційному кобальтовому апараті. Він 2000-х років випуску, вже удвічі перевищив свій термін експлуатації. Але наразі використовуємо його.
Маємо також апарат для брахітерапії. Він потребує раз на три місяці перезарядки. Іонізуюче джерело, що використовується для його роботи, у Європі. За міжнародними правилам ядерної безпеки, на території, де ведуться бойові дії, не дозволена доставка чи експлуатація джерела іонізуючого випромінювання. Ми вже пів року ведемо щодо цього перемовини, бо пацієнти потребують такого виду лікування.
Рентген-кабінет
Рентген-апарат
У Чернівцях почали проводити операції, які раніше не виконували
– Не секрет, що до війни в онкології була низка оперативних втручань, які в Чернівцях не проводили. Буковинці їздили на такі операції до Києва, Львова, Одеси. Яка ситуація зараз?
– Ми встигли відкрити найпотужніший операційний блок у Чернівецькій області, оснащений найсучаснішим обладнанням для хірургічних втручань та анестезіологічного супроводу. До того ж упродовж першого місяця війни взяли на роботу 4-х хірургів-онкологів – із Харкова та Чернігова, які володіють тими хірургічними методиками, які раніше у Чернівцях дійсно не виконували. Таким чином, почали проводити операції тривалістю 12-14 годин. Це і складні абдомінальні операції, і пересадка власного шкірного лоскуту зі збереженням кровопостачання на уражену раком частину тіла. Два місяці тому наші лікарі вперше в області провели пацієнту нижньодольову резекцію легені. Тож на сьогодні більшість хірургічних втручань Буковинський онкоцентр спроможний забезпечити.
Окрім цього, наші хірурги мають змогу безпосередньо тут, на місці, опановувати нові методики та покращувати власну майстерність. Їм уже не треба їздити на майстер-класи в інші міста України чи за кордон.
Власне на сьогодні у день ми виконуємо від 5 до 15 оперативних втручань. Це дуже високий показник.
Під час операції
Операційна
«Коли болить – уже пізно»
– Кажуть, усе більше пацієнтів звертається вже із задавненими формами раку, бо через війну не мають часу на власне здоров’я. Це дійсно так?
– На жаль, дійсно констатуємо зростання кількости пацієнтів із занедбаними формами раку – це III, IV стадії. Навіть 38% візуальних форм, які бачить і сам хворий, і родичі, — це пізні звернення. А III, IV стадії – це життя до року. Вже йдеться не про те, щоб вивести хворого в ремісію, одужати. А лише про паліативну хіміо- та променеву терапії. І від цього дуже прикро.
У нас спочатку було 2 роки пандемії коронавірусу, коли періодично зупинялися планові шпиталізації, а первинна ланка була вщент завантажена ковідними пацієнтами. Тепер – війна. Але при цьому всьому онкологія нікуди не зникла. Просто на I та II стадіях вона не має клінічних проявів – нічого особливо не турбує. А коли болить – це вже пізно.
Операція
Я розумію, що всі сили нашого суспільства зараз спрямовані на боротьбу з агресором – росією. Але кожен при цьому повинен не забувати і про власне здоров’я. Ми зможемо боронити країну, допомагати армії, підтримувати економіку, якщо будемо здорові. Раз на рік потрібно робити УЗД, гастрофіброскопію, жінкам відвідувати гінеколога та мамолога, чоловікам – уролога. Сьогодні НСЗУ дає нам можливість проходити більшість обстежень безкоштовно. І не варто боятися, що знайдуть щось «нехороше». Краще це виявити на ранніх стадіях, пролікуватися і забути, ніж померти.
– Уся країна зараз живе у хронічному стресі. А стрес часто запускає онкологічні процеси. Чи були у вас пацієнти, у яких війна і жах пережитого спровокували рак?
– Онкологія – це не гострий процес. Це не апендицит чи кишкова непрохідність, які можуть розвинутися впродовж години. Онкологія – це довготривалий процес. І на його «запуск» насправді впливає чимало чинників: екологія, спосіб життя, харчування, спадковість. І до цього всього – стрес. Однак лише стрес від війни не може призвести до раку.
Реанімація
Знаєте, у кожного пацієнта онкоцентру – власна історія. Хтось пережив бомбардування і тижнями ховався у підвалі, хтось діставався забитим вщент евакуаційним потягом під обстрілами на захід, хтось мешкає тут, у Чернівцях, але переживає за родичів та рідних, які боронять країну, які залишилися в окупації. І до цього всього – потрібні сили, щоби боротися з раком. Це складно, боляче. Але це можливо. Бо нам усім треба жити.
Фото Ігоря Константинюка
