0
Дана колонка — думка українця, який є співробітником Німецького Університету Адміністративних Наук міста Шпаєр. Максим Буц висловлює власне бачення, як українцям протистояти російській пропаганді на міжнародній арені.
Серйозність проблеми впливу російської м’якої сили в Європі стає найбільш помітною під час неформальних розмов з представниками інших європейських народів. Незалежно від того, чи це розмова з академіком, простим членом якоїсь партії чи випадковим зустрічним — в темах про російську військову агресію раптом можуть з’явитися імена Достоєвського чи Толстого, і завжди мовне питання в купі з питанням історії державності.
«Ви ж по-суті одна і та ж культура і раніше завжди були однією державою, то чому не почекати, коли путіна замінить навальний і не злитися з росіянами в обіймах? Братські народи ж ніби як?».
Подібне дуже часто можна почути від освічених, на перший погляд, людей. Роздутість імен російських письменників при цьому відіграє важливу роль в підтвердженні міфу про хороших росіян, які є начебто носіями тієї самої європейської культури і жертвами, а не причиною появи путінського режиму. Скільки років вже московити займаються просуванням і возвеличенням збірного образу присвоєних імперією культур під маркою російської творчості? З часів царя, мабуть. А що ж може наша культура протиставити російським літераторам на Заході?
На фото – Віктор Домонтович
Одна з найбільш відомих українських літературознавиць професорка Києво-Могилянської Академії Віра Агєєва, говорячи про найкращих українських романістів 20-го століття, звертає особливу увагу на постать Віктора Домонтовича (Петрова) і називає його найглибшим філософом цієї доби. Інтелектуальна проза Віктора Домонтовича, його «Доктор Серафікус», «Без Ґрунту», а також немало інших творів різко вирізняються своїм напрочуд вишуканим стилем письма, гумору і відсутністю набридлої рустикальної тематики, яка характерна творам багатьох українських авторів зі шкільної програми.
За словами Віри Агєєвої, Домонтович єдиний український письменник 20-го століття, який не писав в стилі соцреалізму. Ціною цього була його відсутність в радянському каноні української літератури і, відповідно, невідомість. Попри високу естетичну цінність написаних ним творів. Одна з перших думок після прочитання написаного Домонтовичем — це абсолютне нерозуміння того, чому його ім’я досі відсутнє в українському маскульті. Імперія вже ніби як розпалася. То де ж літературні заходи на його честь на державному рівні? Де вулиці, де пам’ятники? Де популяризація його імені на Заході принаймні через переклади творів на англійську, італійську, французьку, іспанську і німецьку?
Автор колонки – Максим Буц
Європейці мають більше чути про нас від нас самих, а не від росіян. Щоби чітко сприймати українців як окрему та самодостатню культуру і державу. Процес приводження Європи до тями після століть російського панування в інфопросторі стосовно всього, що стосується колишніх земель імперії, має бути системною роботою.
Також має вестися робота зі впровадження високих зразків української культури до загальноєвропейської спадщини. Тим більше, що в нас такі є і зараз. І були раніше, попри Емський указ і Розстріляне Відродження. Ми маємо в уяві простого європейця становити також і культурну цінність, щоб викликати емпатію та повагу в Європі і після війни з росіянами.
То чому б нам не звернутися до своїх, забутих, заборонених й ігнорованих в часи панування культурних надбань російської імперії, зокрема, і того, що творилося діаспорою. Та зрештою перестати вірити в мантру про «маленьку» українську культуру. Але для початку потрібно самим розібратися зі своїм спадком.
Незалежність і увага до України за кордоном дають нам можливість сприяти процесу популяризації високої української культури більше, ніж будь-коли до цього в історії української держави.
