0
Дарина Вершиніна п’ятий місяць живе у Чернівцях. Місто стало рідним, адже тут на світ народився синочок Матвій. Про те, як проходили передчасні пологи та чи буде повертатися у Харків, Дарина розповіла Шпальті.
Харків’янка Дарина Вершиніна через напад росії покинула рідну домівку на 6 місяці вагітности. На початку квітня приїхала у Чернівці. Війна жінку застала у лікарні.
Вдома – розруха
«Я була на збереженні вагітности у пологовому будинку №1 у Харкові. Коли я почула сильний вибух, у мене почалася кровотеча. Лікарі не випускали мене з лікарні у такому стані. Через декілька днів зупинили кровотечу та дозволили виїхати. Ми з чоловіком проживали у північній Салтівці – великий мікрорайон Харкова. Там нині велика розруха і немає більшости мікрорайону. Нам довелося виїхати в область, де були ще місяць. Але коли й туди почали прилітати ракети, у мене знову почалася кровотеча. Це було дуже страшно. Тоді вирішили виїхати в Чернівці», – розповідає жінка.
Дарина каже, що наявність перинатального центру зіграла важливу роль під час вибору Чернівців. І хоча тут не було знайомих, до яких можна було б звернутися по допомогу, родині вдалося знайти житло та облаштувати своє життя у новому місті.
На фоні стресу через війну у Дарини почалися передчасні пологи на сьомому місяці вагітности.
«Була 3 година ночі, коли я відчула, що народжуватиму. Перші пологи для жінки – це так, ніби ти доторкаєшся до Бога: багато емоцій та переживань. Тому я зателефонувала всім, кого знала з перинатального. І всі прийшли. Зі мною комунікували, мене підтримували. Все пройшло дуже добре. Тієї ночі народилося 14 дітей. Це важко, всі були стомлені. І пам’ятаю, я сказала: «Сьогодні день народження мого сина, ви всі запрошені на це свято». І всі підхопили цю мою позитивну хвилю, тому все пройшло добре. Я дякую всьому персоналу, вони великі молодці. І волонтерам дякую за допомогу, адже до пологів я не була готова і потрібних речей не мала. Тому мені надали все: від засобів гігієни та харчування до візочка. Хочу сказати, що перинатальний центр – це європейський рівень. Мене навчили всього: як правильно годувати, як поводитися з дитиною, як вмивати. У мене на серці залишилися гарні відчуття», – розповідає Дарина.
Брала сина на руки та спускалася у бомбосховище
За 20 днів перебування у Перинатальному центрі жінці довелося не один раз брати Матвія на руки та спускатися з ним у підвал. І так щоразу, коли лунала повітряна тривога. Спускалися навіть ті матусі, які народили годиною раніше.
«Ми з Матвійчиком були на різних поверхах, адже у нього була маленька вага. Щоразу я підіймалася до нього, забирала, і ми разом усі спускалися у бомбосховище. Неважливо — ти в Харкові, Сєвєродонецьку чи Чернівцях — російська ракета може прилетіти коли завгодно. Спускалися навіть ті жінки, які лише народили і відходили від кесаревого розтину. Було лячно. Щоразу молилися Богу, щоб ракета до нас не долетіла», – розповідає жінка.
За словами Дарини, Чернівці стали для неї другим рідним містом. Адже тут народилася її перша довгоочікувана дитина. А ще Чернівці – затишні і компактні. Тож не треба довго сидіти у заторах, а за 10 хвилин можна доїхати будь-куди.
Дарина зізнається, що дуже скучила за Харковом. А надто за татом, дідусем та бабусею і запахом рідної домівки. Коли згадує про рідних, у дівчини виступають сльози на очах. Вона зізнається, що дідусь хворий, тому дуже важко було прощатися з ним тоді, у квітні. Коли Дарина з чоловіком виїжджали з Харкова, було дуже важко казати дідусю та бабусі про те, що вони їдуть на невизначений термін.
Дарина каже, що зараз у Харкові дуже небезпечно. Щодня там прилітає по 7-10 ракет. І оскільки місто близько до кордону з рф, то часто сирени навіть не встигають пролунати, як ракети вже летять.
«Складається таке враження, що ці росіяни настільки нам заздрять. І щоразу, руйнуючи наші міста, будинки, школи, лікарні, університети, театри, кожен росіянин радіє, що лишив свій поганий слід на нашій землі. Але нічого, ми все відбудуємо, я в це вірю. І чомусь віриться, що в грудні закінчиться це все», – ділиться Дарина.
На запитання, що буде робити після перемоги України, не вагаючись, відповідає, що повернеться додому.
«Я розумію, що на північній Салтівці неможливо жити. У нашій квартирі два великі уламки від ракет. Пробило вікна, двері, немає стіни. Але всупереч усьому Харків тримається. Так хочеться дихати повітрям рідного міста. Водночас подруги з Харкова розповідають, що, гуляючи центром міста чи проходячи повз театр опери та балету, відчувають, що душа Харкова померла. От у місті завжди була метушня, Харків жив. А зараз розстріляли душу Харкова», – каже Дарина.
«Татові соромно за те, що він росіянин»
Дарина – викладачка в Університеті міського господарства імені Олексія Бекетова. Впродовж останніх двох років усі учасники готувалися до знакової події – 100-річчя навчального закладу. Проте через війну святкування відклали. Університет обстрілювали, і Дарина каже, що у центральній будівлі всі вікна розбиті. Всупереч усьому виш продовжує навчальний процес. За словами Дарини, абітурієнтів є чимало.
Жінка каже, що з родичами з росії не спілкується з 2014 року взагалі, попри те, що тато з Великого Устюга (росія, вологодська область — ред.).
«Тато мій переїхав до України 40 років тому. Він часто каже, що йому соромно за те, що він – росіянин. Його мама померла через те, що до неї не доїхала швидка — медсестра, яка була верхи на коні. Тому коли я чую цих пропагандистів, які кажуть, що росія могутня, мені смішно», – розповідає Дарина.
Дарина каже, що у Харкові зараз дуже небезпечно жити. Місто-герой постійно обстрілюють. Та, незважаючи на це, жителі тримаються. Там готуються до опалювального сезону. А комунальні служби міста і вдень, і вночі усувають аварійні ситуації, розуміючи, що кожен день для них може стати останнім.
Фото Ігоря Константинюка
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
