0
1953 року за повість «Старий і море» про старого риболова Сантьяго, який змагається із великою рибою, Гемінґвей отримав Пулітцерівську премію. Наступного року письменник був удостоєний Нобелівської премії з літератури.
Під час суперечки в ресторані з іншими письменниками американський майстер короткої прози Ернест Гемінґвей пообіцяв, що напише найкоротшу та найбільш зворушливу історію. І була вона такою: «У продажу: дитяче взуття, ніколи не ношене» (For sale: baby shoes, never worn). І хоча достеменне авторство цієї фрази досі не встановлене, все ж її часто приписують саме цьому митцеві. І недаремно. Адже Гемінґвей був зачинателем нового способу письма – разюче простого телеграфного стилю, що поєднував у собі репортажність журналістики і глибину сенсів художньої літератури, який згодом отримав назву «принцип айсберга».
Цілком імовірною видається й атмосфера, в якій такі рядки могли б з’явитися. Адже митець славився своєї товаристкістю, запальним характером, любов’ю до випивки та пригод. Він жив «на повну» і писав про те, що бачив і відчував. Подивимося, як йому це вдавалося.
Народився майбутній лавреат двох найвизначніших премій із журналістики та літератури (Пулітцерівської та Нобелівської) 21 липня 1899 року в заможній сім’ї лікаря й оперної співачки. Мама змушувала хлопця відвідувати уроки гри на віолончелі, що тому геть не подобалося. Натомість юнак любив проводити час із дідом, який розповідав багато історій, а коли хлопцю виповнилося 12-ть, подарував Ернесту рушницю, що згодом зіграє в його житті особливу роль.
Писати Гемінґвей почав ще під час навчання в школі, а після її закінчення став репортером у газеті «Star». Хлопець мріяв піти в армію, але через поганий зір його не взяли. Тоді він влаштувався на фронт водієм швидкої допомоги і під час Першої світової війни був поранений на австро-італійському фронті під Фоссальто-ді-П’яве, коли виносив із-під вогню товариша. Перебуваючи на лікуванні у шпиталі, Ернест закохався у медсестру Аґнес фон Куровські, яка не відповіла йому взаємністю. Ця історія згодом лягла в основу антивоєнного роману Гемінґвея «Прощавай, зброє!» (1929), що приніс авторові грандіозний успіх.
У книжці йдеться про молодого американського архітектора Фредеріка Генрі, який під час Першої світової війни пішов добровольцем в італійську армію. Ідеалістичні уявлення героя та його прагнення захищати демократію швидко зникають, коли чоловік зіштовхується з реаліями війни.
«Мене завжди бентежили слова «священний», «славний», «жертва», – міркує він, – та ще оцей вислів «не мине марно». Ми чули їх, часом стоячи під дощем десь віддалік, так що до нас долинали самі ті слова, вигукувані щодуху, і читали на плакатах, що їх наліплювано на інші плакати, але я не бачив довкола нічого священного, а те, що називали славним, не гідне було слави, а жертви були такі самі з вигляду, як і в чиказьких бойнях, ото хіба що м’ясо не пускали на продаж, а закопували в землю».
Отримавши поранення в коліно, він опиняється в шпиталі, де знайомиться (і згодом закохується) в медсестру Кетрін Барклі. Ці почуття стають справжнім порятунком для обох героїв, адже дають їм можливість знайти хоча б тимчасове щастя на фоні війни.
Кетрін – англійка, яка вже втратила свого коханого, тому до Генрі спершу ставиться вкрай обережно і не дозволяє собі втратити голову, зважаючи на попередній досвід. Але й чоловік теж не одразу віддається своїм почуттям, відчуваючи, що він передусім солдат, а отже, може в будь-яку мить загинути. Втім, ця приреченість і гіркий досвід втрат, помножений на постійний страх смерти, зрештою прив’язують коханців одне до одного – настільки, що вони цінують кожен момент, проведений разом.
Лейтмотивом роману, крім війни і кохання, є дощ. Саме його найбільше боїться Кетрін, бо їй ввижається, що в дощ вона помре. Така погода супроводжує коханців у найкритичніші моменти і, безумовно, додає їхнім стосункам ореолу приречености – так, ніби війни недостатньо.
Зрештою, Генрі дезертирує з армії, боячись стати жертвою безпідставних звинувачень у шпигунстві через свій американський акцент, і тікає до Швейцарії, де тоді перебувала Кетрін. Там герої знаходять тимчасовий притулок, аж поки інше жахіття не порушить їхнього щастя.
«Прощавай, зброє!» – роман сумний і реалістичний. По-справжньому нового звучання він набуває під час війни в Україні. Речі, які, здавалося б, ніколи не стануться, раптом трапляються. І від цього стосунки Кетрін та Генрі залишають по собі щемливий присмак, якого не так вже і просто позбутися.
Ця книжка Ернеста Гемінґвея була двічі екранізована: 1932 року американським режисером Френком Борзейгі (екранізація отримала дві премії Оскар) та 1957-го (режисер Чарльз Відор).
Про те, як війна руйнує людські долі, читаємо і в ще одному романі Гема — «Фієста. І сонце сходить». Цей песимістичний, але водночас блискучий твір про «втрачене покоління» – людей, які повернулися з війни не такими, якими були раніше. До них належав і сам автор, який за своє життя пережив п’ять воєн та декілька авто- й авіакатастроф.
Про бурхливе життя Гемінґвея з’являлося багато мітів. Чимало з того, про що він писав у романах, автор випробував на собі, як-от: боксував, займався рибальством, брав участь у коридах, полював на диких звірів, любив півнячі бої. Цей відважний представник втраченого покоління був паризькою зіркою й спілкувався з Ф.С. Фіцджеральдом, Гертрудою Стайн і Джеймсом Джойсом. Також до сфери його знайомств входив і диктатор Куби Фідель Кастро. Саме в зв’язках із цим комуністичним лідером Гемінґвея підозрювало ФБР. За життя автора ці переслідування призвели до параної й регулярних депресій. Від них Гем і лікувався у психіатричній клініці, де на ньому, серед інших «прогресивних» методів, випробовували й електрошок.
За своє життя Ернест мав чималу кількість коханок і чотири рази брав шлюб. Він терпіти не міг з’являтися на публіці й давати автографи. Письменник любив тварин, особливо котів. Подейкують, що в його садибі на Кубі станом на 1947 рік їх було 22. Деякі з домашніх улюбленців автора були шестипалими. Їхні нащадки й досі живуть у будинку-музеї письменника на острові Кі-Вест. Саме з котом були пов’язані й трагічні спогади Гема. В одному з листів, який нині зберігається в бібліотеці імені Джона Ф. Кеннеді у передмісті Бостона, автор зізнається у вбивстві свого улюбленого кота Віллі, якого збила машина. Щоб позбавити тварину мук, письменнику довелося його пристрелити.
1953 року за повість «Старий і море» про старого риболова Сантьяго, який змагається із великою рибою, Гемінґвей отримав Пулітцерівську премію. Наступного року письменник був удостоєний Нобелівської премії з літератури.
Одним із життєвих переконань автора було те, що справжній чоловік не повинен померти в ліжку, а лише в бою або від власної кулі. Своїм переконанням Гем був вірним до кінця. Настільки, що після тривалої депресії, викликаної алкоголізмом, лікуванням і відсутністю натхнення до письма, 2 липня 1961 року застрелився, не залишивши передсмертної записки. Згодом модель цієї рушниці, яку він отримав у подарунок від діда і якою користувався впродовж життя, була перейменована, й відтоді називається «Hemingway».
Видавництво Старого Лева
В Україні права на переклад усіх творів Ернеста Гемінґвея придбало «Видавництво Старого Лева». Наразі вже вийшло більше 10 книжок автора українською. З початку повномасштабного вторгнення розпорядник літературного спадку Ернеста Гемінґвея Майкл Катакіс разом із Hemingway Trust припинили співпрацю з російськими видавництвами.
Матеріал підготовлено в рамках Стипендійної програми Українського ПЕН
