0
Артем Шапаренко переїхав із Харкова до Чернівців, він організовує тут заходи в ком’юніті-центрі та хоче, аби ЛГБТ-люди стали відкритими і їх сприймало суспільство.
Артем – графічний дизайнер, працює як адміністратор притулку і тестує людей на ВІЛ, а також мобілізує спільноту ЛГБТ у Чернівцях. Сам він із Харкова, але нині живе і працює у Чернівцях. На Буковину приїхав, рятуючись від війни.
Він не приховує своєї сексуальної орієнтації та допомагає іншим представникам спільноти працевлаштуватися і соціалізуватися.
Чому обрав для переїзду місто на заході країни, роботу ком’юніті-центру та чи безпечно почувається у Чернівцях, Артем розповів Шпальті.
Залишив Харків, бо не було де полікувати зуб
19 березня вимушено поїхав із дому. У мене розболівся зуб, а полікувати його не було вже де. Хоча район, де я жив, тоді був трохи безпечнішим — туди не діставали «Гради». Але там знищили школу та поліцейську дільницю.
Мої батьки проти евакуації, тож залишилися вдома. Я зрозумів, що працювати під звуками сирен у погребі не зможу. Сидіти без роботи сенсу не було. Це вплинуло на моє рішення переїхати. Нині я допомагаю батькам фінансово, бо у Харкові важко з роботою.
Вирішив їхати у центральні регіони країни, бо там була менша конкуренція з пошуку житла. Свою станцію у Вінниці проспав у потязі — так опинився у Хмельницькому.
Там жив у небайдужих людей, де знаходив житло через друзів. Мені запропонували роботу: у Дніпрі або в Чернівцях. Обрав останнє, бо це місто якнайдалі від зони бойових дій. Тут одразу розпочав роботу з організації прихистку.
Паралельно я є соціальним працівником від ГО «Альянс Глобал», тестую на ВІЛ. А ще допомагаю мешканцям прихистку з ресоціалізацією, в пошуках житла та роботи.
У Чернівцях жив спершу у шелтері ГО «Інсайт», відтак переїхав у інший прихисток, який нині функціонує від Глобал Альянс. Я його адміністратор. Це шелтер для ЛГБТ-людей та їхніх родичів.
Війна сприяла відкриттю притулку у Чернівцях
Думка про створення шелтеру в інших містах виникла, коли працював у Харкові. Ідея була створити прихисток не тільки для внутрішньо переміщених осіб, а й тимчасове житло для людей, у яких був невдалий камінг-аут (процес добровільного й усвідомленого визнання людиною своєї сексуальної орієнтації чи гендерної приналежностии, — ред.), після якого батьки вирішили, що дитина не хоче жити вдома. Але у мирний час на це не було фінансування.
Війна змінила стан справ. Звичайно, не за таких обставин ми хотіли відкрити шелтер, бо це інший формат.
«Більшість не хоче афішувати свою орієнтацію»
У нашому шелтері є одна умова — всі мешканці турбуються про безпеку одне одного, тому не можуть говорити про інших. Відрекомендуватися персонально можуть, як їм зручно.
А ще — не вступати у конфлікти публічно. Саме через ризик неприйняття більшість людей вважає, що краще просто не афішувати свою орієнтацію.
Ми не спонукаємо і не забороняємо відкриватися.
Але в середньому людина, яка приїде з Маріуполя, де був ком’юніті-центр, буде більш відкритою оточенню, аніж, наприклад, людина з Краматорська чи Костянтинівки, де таку інформаційну роботу не вели. Відкритість залежить безпосередньо від інформування в регіоні. Відповідно, у Чернівцях серед місцевих клієнтів, які брали участь у роботі ком’юніті-центру, це помітно. Вони відкриті. Звісно, якщо порівнювати з Харковом, за винятком Києва, я бачу більш закритих людей, усіх, хто приїжджає до нас у прихисток.
«Ходжу у місті з шопером із веселковим прапором»
Зараз я менше працюю в дизайні, хочеться в цій сфері реалізуватися. Чекаю, коли в нас буде краща ситуація з бізнесом, якому я зможу допомогти. А поки допомагаю людям, які того потребують.
До війни я три роки працював координатором у ком’юніті-центрі у Харкові. Відтак займався прайдами. У Харкові провели їх три.
У якому місті України безпечніше людям з нетрадиційною орієнтацією? Там, де вів роботу ком’юніті-центр.
У Чернівцях я ходжу містом із шопером із зображенням веселкового прапора. Досі у мене не було негативних випадків, коли почував себе небезпечно.
Моє завдання у Чернівцях – привнести формальний організаційний досвід у роботу ком’юніті-центру. Але все залежатиме від людей. Мені здається, люди впливатимуть на те, наскільки місто буде безпечним до представників ЛГБТ-спільноти.
Чому трансгендерні люди викликають агресію?
Оточення турбує дуже, коли воно не може зрозуміти стать людини. Це викликає агресію, пов’язану зі страхом і невизначеністю цього. Але мені здається, це не націлена агресія.
Агресивних випадків поводження з трансгендерними людьми у Чернівцях я не спостерігав. Було, коли зачіпали когось на вулиці словесно. Це траплялося з молодими людьми, які виділяються в просторі. Це людський фактор — усе невпізнаване турбує.
Хочеться, аби суспільство навчилося бути терпимим до всіх — незалежно, чи це ЛГБТ-людина, чи просто вона вирішила змінити образ.
Аби мінімізувати ризики конфліктів, важливі дві складові: діяльність правоохоронних органів і медійність. Аби поліція бачила, що це важлива справа і була готова виконувати свої обов’язки. Наразі я не спостерігав у Чернівцях агресії від пересічних людей, націоналістів. Мені здається, зі своїми поглядами я також у якомусь сенсі є націоналістом. Адже теж вважаю, скажімо, що русофобії недостатньо тощо.
«У Чернівцях цікаво працювати»
Зараз у мене з’явився хлопець, він теж переміщена особа. Ми знайомі два місяці. Ще не знаємо, як будуть розвиватися стосунки далі й де шукати окреме житло.
Принаймні до кінця року планую залишатися тут. Думати про далі немає сенсу через війну.
Мені комфортно у Чернівцях. Тут цікаво працювати. Є сенс, бо є відгук та запит як від місцевих, так і від внутрішньо переміщених осіб. Вважаю, що треба враховувати думку жителів міста. Мені здається, якщо Чернівці приймають так багато переміщених осіб, то ми повинні робити все, аби частці ЛГБТ-людей зокрема так само було комфортно. Хочеться, аби вони відкривалися.
Матеріал створено за підтримки проєкту «Сприяння соціальній згуртованості в Україні/Пункт 7», який реалізується Американською асоціацією юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальність за зміст інформації несе автор(ка). Представлена інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI.
Фото Ігоря Константинюка
