0
За попередні 8 років Маріуполь розвивався як культурний осередок Приазов’я. Нові фестивалі, реконструкція історичного центру, парків та скверів – місто змінювалося на очах. Однак з 24 лютого росіяни почали зрівнювати все з землею. Життя продовжувалося в укриттях. Люди з острахом виходили на вулицю, щоб дістати їжу чи воду, – не знали, чи повернуться живими. Про цей досвід сьогодні можна дізнатися від митців, які у своїх творах розповідають правду про окупацію.
Євген Сосновський – фотограф з Маріуполя, який понад два місяці жив в російській окупації. Він рятувався від вибуху снаряда, викручувався за знімки перед «деенерівцями», оминув російську фільтрацію.
З 2014-го Євген займається репортажними фото, бо зрозумів, що потрібно показувати справжню ситуацію в Маріуполі. За вісім років він зробив близько 50 тисяч світлин – знімав події, пов’язані з війною, культурні заходи, пейзажі, а також старовинну частину міста.
Про те, як був проукраїнським активістом під час першої окупації, знімки під обстрілами та понівечену долю Маріуполя Євген розповів Шпальті.
Про настрої в Маріуполі у 2014-му
«Майже всі центральні канали показували один бік Маріуполя – проросійський. Я не буду казати, що більшість Маріуполя була за Україну. Зрозуміло, що на той час там усе було неоднозначно, тому що дійсно був дуже сильний вплив росії на нашу територію. Вели пропагандистську роботу, й більшість людей піддалася цьому. Багато хто, особливо пенсіонери, вважали, наприклад, що в росії будуть більші пенсії. Ті ж поліціянти швидко «переметнулися» на ту сторону, бо працівники правоохоронної сфери мають у росії більшу зарплатню. Для них це було найголовніше. Вони були зацікавлені мати більше грошей у кишені, ніж відчувати себе українцями та жити в Україні», – розповідає маріуполець.
Водночас у місті були люди, які вважали зовсім інакше. Вони влаштовували проукраїнські мітинги, за які часто потрапляли до лікарні. Євген теж брав у них участь, бо хотів знімкувати важливі для міста події:
«Так, цих людей було небагато, але це була найактивніша частина мешканців Маріуполя. Тобто, ті люди, які дійсно могли вийти, попри загрозу, і доводили, що місто потрібно захищати. Вони могли вийти з українськими прапорами на вулицю, де вже бігали орки, могли взяти участь в організації та проведенні виборів президента. Я сам був у травні головою виборчої комісії, незважаючи на те, що в той час на вулиці вже бігали представники «руського миру» з автоматами. Ми збиралися на центральній площі міста, біля Драмтеатру, який зараз зруйнований, біля пам’ятника Шевченку, проходили вулицями…», – пригадує фотограф.
Якось 11 квітня Євген пішов з активістами до пам’ятника Шевченку. Серед мітингарів було багато дітей, студентів та пенсіонерів.
«Я знімав відео на планшет, і в цей самий момент до нас під’їхали дві машини. Звідти вискочили люди й перше, що вони зробили, – кинулися до мене з бітою, розбили планшет, який я тримав. Наступний удар був по лівій руці, внаслідок чого стався перелом. Третій замах у них не вдався – наші хлопці перехопили. Можливо б, зараз із вами не розмовляв, якби вдарили по голові. Тоді цих хлопців схопили, бо наших було значно більше, і повели до відділку поліції», – розповідає Євген.
За словами маріупольця, бути в той час проукраїнським активістом було складно. Лише в червні, коли Азов звільнив місто, стало видно більше людей, які дійсно підтримували Україну:
«Вони часто боялися показувати свою позицію, бо за це могли не тільки вдарити, а й убити», – ділиться Євген.
Проукраїнський мітинг 11 квітня 2014 року. Цього дня Євгену поламали руку та розбили планшет.
«Будівлі, що пережили два століття, зараз знищені»
«Кожен бачить місто по-своєму. Багато хто взагалі вважав, що в Маріуполі немає нічого цікавого, що це таке сіре, провінційне містечко із заводом «Азовсталь». Мовляв, навіть море та повітря там брудні. Так, дійсно, є такі проблеми, але, на мій погляд, важливо помічати те цікаве й самобутнє, що там є. Бо місту понад 200 років, і ще залишилася частина старовинної архітектури. На жаль, після останніх подій її стало значно менше. Будівлі, що пережили два століття, зараз знищені».
Уже 3 березня в Маріуполі почалися активні обстріли. На той час у місті вже не було ані світла, ані води. Близько 5-ї вечора Євген зі своєю дружиною Світланою почули серію вибухів – у сусідні будинки вдарили снаряди.
«Ми якраз були з дружиною вдома, коли почули цей свист снарядів та вибухи. У нашому будинку посипалися вікна, але, на щастя, у нашій квартирі вціліли. У сусідньому подвір’ї попробивало стіни будинків, були загиблі та поранені», – розповідає він.
Євген вважає, що Маріуполь не вдалося врятувати, бо місто не мало ППО. І всі події, які бачила його родина, стали наслідками цього:
«Маріуполь був кінцевою ціллю росіян на півдні. Хоч у місті й влаштували кілька ліній оборони, але навіть вони були безсилі проти тієї навали. Особливо це стосувалося авіації та ракетних ударів. Усі військові зібралися на заводі «Азовсталь» – і поліція, і тероборона, і прикордонники, морпіхи, «азовці». Вони всі згуртувалися й давали відсіч».
Однак ракетні та авіаційні «нальоти» були спрямовані не лише на завод:
«Район, де я жив, виявився епіцентром бойових дій, бо ми проживали неподалік заводу «Азовсталь». У приватному секторі, який ще ближче до заводу, жила 90-річна мати моєї дружини. Кожного дня ми ходили туди, щоб допомогти їй: приготувати їжу та дістати ґрунтову воду з підвалу. І ось 15 березня, коли я займався вогнищем надворі, почався черговий обстріл – «прилетіло» до сусідів. Піднявся величезний стовп пилу. Я побіг до хати, щоб перевірити, чи дружина вдома, чи ні. Заскочив до будинку, але її там не було. Коли виходив, якраз у це приміщення, де я був, влетів снаряд. Пів хати рознесло вщент, а я дивним чином залишився живим. Дружина, яка переглядає знімки зруйнованого будинку, досі дивується, як я звідти виліз. А я й сам не знаю».
Через кілька днів приблизно о 9-й годині ранку – стук у двері. На порозі стояла племінниця Олена з двома дітьми – Єгором і Веронікою. Вони були брудні, в пилюці та крові. Їх обстріляли.
«Олена навіть не помітила, що, крім великої рани на руці, де був вирваний шмат м’яса, пульсувала кров з ноги. У хлопчика теж була сильна рана на спині, а в дівчинки – розсічена до кістки голова. Я побіг до наших військових у двір і кажу, що поранені діти й жінка, щоб викликали Червоний Хрест чи лікаря рацією. Але вони не могли нам допомогти, тому дали рулон бинта й знеболювальне. Ще трохи допомогли сусіди – дали перекис водню і якісь марлеві тканини. Так, ми промили рани Олени й дітей і перев’язали їх. І потім вони залишилися жити в нас», – розповідає Євген.
Прожили там недовго, кожного дня тривали бомбардування. Під час чергового обстрілу 20 березня сім’я заховалася в коридорі – влучили у їхній будинок. На 4-му поверсі зайнялася пожежа, усі почали панікувати.
«Хтось хотів бігти, хтось – гасити пожежу, але саме в цей час у будинок заскочили кілька «кадирівців». Вони почали виганяти людей, навіть не давали нічого з собою взяти. Не зважали й на поранених дітей. Мені вдалося захопити документи, фотоархіви й камери. Наступного дня, як нас вигнали з квартири, від нашого будинку залишився чорний бетон. Усе перетворилося на попіл. Так, ми попрямували в підвал сусіднього будинку, де прожили два тижні», – розповідає Євген.
Про «Маріупольський щоденник»
Єгор, син племінниці Олени, почав вести щоденник, де писав про війну, смерті близьких, свої поранення. Мама дитини помітила ці записи зовсім випадково і прийшла до Євгена в сльозах.
«На той час ми перейшли жити з підвалу до їхнього подвір’я. Олена показала нам з дружиною цей щоденник. Ці дитячі рядки було нелегко читати: на кількох сторінках, кількох малюнках хлопчик описав те, що сталося за весь цей час. Не завжди так у великих книгах напишуть. Це страшне свідоцтво того пекла, яке відбувалося в Маріуполі», – ділиться фотограф.
Зараз Єгор із родиною проживають у Києві: для них знайшли тимчасову квартиру на безоплатних умовах.
Фрагмент зі щоденника Єгора
Про знімки під окупацією
За словами Євгена, його знімки були «розстрільними». Тож коли місто захопили, він майже нічого не фотографував – діставати камеру на очах російських військових було неможливо.
«За будь-які знімки можна було отримати кулю навіть без розмов. Так, можна було щось сфотографувати телефоном, але це теж виявилося проблемою, бо в нас був один заряджений повербанк на всю родину. Завдяки йому ми тримали хоча б якийсь зв’язок із нашою донькою з Києва та сином, що зміг виїхати в березні», – розповідає маріуполець.
Одного разу фотографа підставили. «Деенерівцям» і російським військовим розповіли про світлини Євгена.
«По дворах ходили мгб-шники (від «Міністерства державної безпеки» «ДНР» – авт.) й шукали працівників СБУ, поліції, атовців чи проукраїнських активістів. І знайшовся нехороший чоловік, що буквально здав мене. Коли ми вийшли з дружиною з підвалу, він підкликав мене й каже: «Євгене, йди сюди. Тут із тобою хочуть поговорити». Біля нього вже стояли три кремезні мгб-шники з екіпіровкою. І один запитує: «Ну, рассказывай, что ты тут снимал, корреспондент?». Тобто, він знав, що я ходив і знімав руйнування. Але я ввімкнув такого інтелегентика-простачка й вдав, що не такий, як мене описали. Пояснив, що фотографую людей для історій, але й те, що знімав, – згоріло. Спершу «деенерівець» не повірив і почав погрожувати, але врешті-решт відчепився», – згадує Євген.
Маріуполець принципово не фотографував мертвих. Хоча бачив їх безпосередньо біля свого під’їзду. Деякі лежали тижнями на дорогах – у кращому випадку просто загорнуті. Ніхто не намагався поховати їх, вивезти чи забрати. Натомість Євген намагався знімкувати віру на обличчях людей, як вони, попри все, чекають перемоги, – готують їжу чи усміхаються:
«Погляди людей помінялися, особливо після того, як вони на власні очі побачили, чим є так званий рускій мір. І багато маріупольців, які, начебто, підтримували росію, але зазнали від неї горя, втратили рідних та домівки, зробили висновки. Але далеко не всі. Були й такі, що далі підтримували путіна: коли поблизу проходили «деенерівці», вони з напівзруйнованого будинку кричали: «Слава росії». Я не знаю, чи пропаганда це, чи дурість», – ділиться фотограф.
Як врятувалися?
«Довгий час у нас навіть Українського радіо не було. Ми чули тільки радіо «ДНР», «Радио Вести» і «Соловьев LIVE», така програма, слухати яку було неможливо, це був такий треш. Але нічого іншого не було. Тільки у квітні в нас з’явився такий старий приймач, який почав поганенько ловити Українське радіо. Це був сильний інформаційний ковток для нас: ми нарешті почули, що відбувається в Україні», – пригадує фотограф.
Лише 30 квітня Євген зі своєю дружиною та її матір’ю з обмеженою мобільністю зуміли вибратися з міста. Їх вивіз хлопець, який взяв 600 доларів з усіх і не вимагав фільтрації. Тоді вони минули близько 15 російських блокпостів. Велику роль зіграло хабарництво окупантів, які брали гроші за проїзд. Так, доїхали до Токмака Запорізької області, а потім власне до Запоріжжя.
На питання, чи повернеться в Маріуполь після деокупації, Євген відповідає, що місто звільнити вже неможливо:
«Навіть зараз лишилося не так багато від нього. А коли росіяни будуть виходити, а вони звідти обов’язково підуть, наші рано чи пізно вишвирнуть їх, нічого не залишиться. І тоді це буде дійсно просто територія, де колись був Маріуполь. Квітуче, красиве, цікаве місто Маріуполь… І я не знаю, чи зможу коли-небудь повернутися і жити в місті, яке побудують на кістках і крові. Це ще довго не буде мене покидати».
Фото надав Євген Сосновський.
