0
Опорний заклад у Лужанах прихистив переселенців з окупованого Ворзеля, зруйнованого Харкова та Києва, що ще тримається.
Опорний заклад освіти у Лужанах колись був дитсадком. Із початком війни у кімнатах, де раніше спали діти, живуть переселенці. Зараз там близько 20 людей із різних куточків України. Школярі, які зараз там гасають подвір’ям, встигли відчути жахи війни.
Заступниця директора школи Федорова Крістіна розповіла Шпальті, що на третій день війни, коли до школи приїхали перші переселенці, нормальних умов для життя тут не було. Залишилися старі дитячі ліжечка, в яких ноги впиралися впритул, не було де помитися та приготувати їсти.
«Того ж дня дали клич на все село, й о 9 вечора люди прийшли облаштовувати приміщення. Приносили матраци, ковдри, подушки. Наші вчителі приносили електроплити та мікрохвильовки. Ми попросили приватних підприємців відкрити магазин поруч, аби переселенці мали де купити речі першої необхідности. Підприємці допомогли, принесли бойлер, зробили душову кабінку. Так і облаштували».
Шпальта приїхала сюди з працівниками Агенції ООН у справах біженців, які привезли людям ковдри. Гуманітарна допомога сюди надходить чи не щодня. Так, волонтери з Румунії придбали картонні ліжка, на яких зараз сплять переселенці, каже пані Крістіна.
На одному з таких ліжок ночують Світлана з донькою. Вони приїхали з Києва. Жінка попросила не сідати на край ліжка — провалиться.
«Ми довго залишалися у Києві з початку війни, попри бомбардування. Нас не здивувало, коли росія почала повномасштабне вторгнення, адже для нашої родини війна не закінчувалася з 2014 року».
Чоловік Світлани служив на Донбасі. Коли дізнався про новий наступ у лютому — одразу повернувся на службу з пенсії. Світлана каже, що тоді у Києві мало хто говорив про війну, всі жили своїм життям. Та тепер це стосується всіх.
«Від початку війни наш будинок у Києві безперервно тремтів від вибухів. Але їхати ми вирішили лише тоді, коли ракета влетіла до сусідів, а потім ще одна влучила в торговий центр поблизу».
Світлана дуже спокійно ставиться до всього, що пережила, та неймовірно вдячна, що мешкає у цій школі. Вона була вражена тим, як їх приймали на заході України. А заступниця директора Крістіна каже, що переселенці настільки здивовані ставленням персоналу, що постійно запитують, де тут підступ.
«Кажуть: “Та не може такого бути, що все для нас та й для нас. Що б ми не попросили — все робите: ліки, безлактозна каша”. Було, що приїхала жінка, попросила сходити на манікюр, бо відпадав ніготь — я привезла майстра, все зробили. Переселенці дивляться і кажуть: “Так не може бути! Ви приїхали б до нас, точно 80% вас не прийняли б».
Вчителі закладу, каже пані Крістіна, постійно волонтерять поза дистанційним навчанням. У коридорі біля кабінету директора понад 20 учительок плетуть маскувальні сітки та кікімори для військових. Крім цього, школа відправляє на передову їжу: нещодавно зробили понад 500 сосисок у тісті.
Переселенці часом також долучаються до волонтерства, та більше відпочивають. У колишніх дитячих кімнатах живуть і жінки, і чоловіки, бо можливости розділяти приміщення немає.
58-річна Олена з Ворзеля мешкає тут уже декілька тижнів. Жінка пережила й окупацію селища російськими військовими, і перший зелений коридор, який, попри домовленості, обстрілювали.
«Два тижні я жила в окупованому Ворзелі. Нам пощастило: ми провели власне опалення в будинок та викопали криницю, щоб не залежати від інших. І мали рацію: без води та світла, а значить, і без тепла в перші холодні дні війни залишилося все селище. Його окупували одразу. Люди мерзли та голодували в своїх домівках, та надвір вийти не могли: росіяни розстрілювали всіх, кого бачили на вулиці.
На другий день окупації до нас у дім прийшли військові. Вони розмовляли українською і представилися територіальною обороною села. Але я одразу зрозуміла, що це росіяни — вони хотіли розвідати інформацію. З дому ми їх по-доброму виперли, та далі вони пішли в будинок до самотньої жінки. Вже їй вони пригрозили смертю, якщо не дасть солдатам заночувати».
Олена каже, що не вірила, що їй вдасться виїхати. Навіть не взяла свої речі, коли оголосили про зелений коридор, бо думала що їх розвернуть. До цього три коридори розстріляли російські війська.
«росіяни просто їхали по селищу і казали людям, що вони з тероборони та заберуть їх у Київ. Останнього разу вони заїхали у котеджне містечко, де жили 290 жінок та 80 дітей, які тиждень голодували. Вони посадили всіх в автобуси, вивезли на Варшавську трасу та поїхали позаду них танками. Всіх розстріляли».
Оленин коридор спрацював тільки тому, що Україна передала росії полонених.
«Коли ми їхали, за нами рухалися колони людей із Бучі та Ірпеня. Однак виїхати їм не вдалося. російські військові проникли всередину цих колон та розклали там 12 своїх танків. Вони їхали за нами і стріляли в нашу колону. Таким чином, прикриваючись людьми, вони хотіли дістатися Києва».
Три години колона Олени стояла в полі та відбивала обстріли. А втім, їй вдалося виїхати. Зараз жінка живе в школі та намагається забути все, що пережила.
Разом з Оленою у кімнаті живе Ярослав із Харкова. Каже, що єдине, чого не вистачає в школі, — приватности. Тут нема як навіть переодягнутися, тому він хоче влаштувати ширми біля ліжок.
Ярослав приїхав сюди разом із мамою. Вранці, коли почалася війна, він прокинувся від потужного вибуху. Їхня територія найближча до російського кордону — всього 30 кілометрів від Бєлгорода, тож будівлі по сусідству потрапили під обстріл майже одразу.
«Цілими днями ми ховалися від пострілів і бомбардувань. Спочатку районом пройшли російські танки. Наступного дня з’явилися винищувачі, які почали бомбити Харків. Ми з мамою намагалися сховатися в укриття, але людей там було забагато. Тож довелося ночувати в коридорі власної квартири, сподіваючись, що це нас захистить. Та через вісім днів росіяни зруйнували будинок навпроти. Саме тоді ми вирішили їхати».
Всі ці дні, перебуваючи під бомбардуванням, Ярослав сподівався, що війна скоро закінчиться. Покидати домівку він не хотів, але залишатися далі було неможливо. У школі хлопець із мамою живуть три тижні, та родина дуже хоче повернутися додому.
Фото Антона Федорова для Агенції ООН у справах біженців (УВКБ ООН).
