0
Три жінки разом із п’ятьма дітьми виїхали з дому 15 березня. Вони бачили тіла розстріляних односельців посеред дороги та відповідали на запитання окупантів «чий Крим?».
15 березня Тетяна Мельник із сестрами вирішили виїхати з дому, що на Чернігівщині, у безпечне місце – на захід. П’ять кілометрів ішли пішки стежками та городами до сусіднього села. А звідти три сестри разом із 5-ма дітьми виїхали до Буковини.
Нині жінки проживають в одній зі шкіл области. Привітно зустрічають у коридорі. А на запитання «як справи?» відповідають, що тепер добре та усміхаються. Проте очі видають сум за рідною домівкою і страх пережитого.
Їхатимемо, якщо ніч буде спокійна
Тетяна Мельник
Коли російські військові вже почали їздити вулицями та стріляли по будинках, Тетяна зрозуміла, що далі з дітьми тут залишатися не можна. 27 лютого російські війська вже окупували її село.
«Якщо доти було чути постріли раз-два на день, то останні дні їх було чути постійно. Ми не встигали вийти з погреба, як треба було спускатися знову. А тоді наша менша сестра Валя, яка одружена у сусідньому селі, сказала, що треба їхати. У неї були тут родичі, на Буковині, тому ми знали, куди поїдемо», – каже Тетяна.
Сестри домовилися, що якщо ніч мине спокійно, то зранку їхатимуть на захід.
«Сестра не могла приїхати і забрати нас. А її село розташоване між Київською та Чернігівською областями. Тобто постріли були з обох боків, як між двох вогнів те село. Тож ми домовилися, якщо буде можливість виїхати машиною, то щоб ми були готові. Ніч була спокійною, тому ми зібрали дітей і з рюкзаками пішки вирушили. Ми не йшли. Ми бігли! Вулицями, поза ними, городами, лиш би не пройти через блокпости. Адже були такі, що не пропускали людей. Бо от із меншою сестрою ми, на свій страх і ризик, у магазин у сусіднє село йшли через цвинтар. Бо там привозили хліб. А вдома нас було 10 осіб. І якщо дорослий розуміє, що немає хліба, то як це пояснити маленькій дитині?» – розповідає старша сестра Наталя.
Старша сестра Наталя
«Запитували, чий Крим»
О восьмій ранку Тетяна разом зі старшою сестрою та дітьми вийшли з дому. Дісталися сусіднього села. Там сіли в машину і доїхали до першого українського блокпоста. Звідти пересіли в іншу машину та доїхали до знайомих, нагодували дітей. І знову — в дорогу.
«На наших блокпостах ми запитували, якою дорогою можна їхати, де безпечно. Ми приїхали сюди, в село, о першій ночі. Всупереч комендантській годині ми їхали, не зупиняючись», – розповідає Тетяна.
З собою встигли забрати свідоцтва про народження дітей та паспорти. А в рюкзаках дітей – шкарпетки, трусики та дві пари спортивних костюмів. Більше не могли взяти, адже на блокпостах окупанти перевіряли ретельно все.
«Документи ми ховали у взутті, під п’яткою. Бо рвуть їх. Казали: «У вас скоро будуть російські. Нащо вам українські?» Телефони забирали. Ставили провокативні запитання, як-от: чим мені Україна подобається? Чи мені не байдуже, де житиму? Я казала, що не байдуже. А вони далі питали: «А що ж такого є в цій Україні?» А ще: «Чий Крим?» Ми відповідали, що Крим – це Україна. А військовий сміявся і казав: «Та ні, Крим – наш». А ще розпитували в нас, де дільничний живе, де батюшка», – згадує Тетяна.
Жінка каже, що з дітьми, особливо з 5-річною донькою, про війну не говорила. А свій від’їзд пояснила тим, що це необхідність. Проте діти дуже скучили за рідними та домом, тож щодня запитують, коли повернуться.
«У нас один міст зруйнували. Тому дітям я пояснила, що ми не можемо повернутися, бо той міст зруйнований. Щойно його відремонтують, ми поїдемо. Тому моя 5-річна донька знає, що вся проблема в тому мості. І саме він є перешкодою», – каже Тетяна.
Не вірили, що це — війна
Молодша сестра Валентина
Молодша сестра Валентина розповідає, що про початок повномасштабної війни дізналася від кума, який живе у Броварах.
«Кум зателефонував і сказав: «Ми виїжджаємо. Почалася війна. У нас уже стріляють!» Ми не повірили, мовляв, наснилося йому щось. Ми лягли далі спати, але тут зателефонували сусіди, що з Києва люди виїжджають. І в той момент ми почули два потужних вибухи у нас. Ми лягли на землю. Й от тоді почалися паніка, сльози… і стали збирати сумки. Але не виїхали на початку, бо думали, що скоро все минеться. У підсумку ми два тижні сиділи у погребі, ночували там. А потім це стало нестерпним. І чоловік сказав, що вивезе нас у безпечне місце», – плачучи, розповідає Валентина.
Тетяна також пригадує той злощасний день, коли дізналася про початок повномасштабного військового російського вторгнення.
«24 лютого ми прокинулися, як зазвичай. Мені на 7:00 потрібно було на роботу йти. Зібралися, чоловік завів машину, щоб прогріть. Я виходжу на вулицю і чую вибухи, двічі. Ми не одразу зрозуміли, що й до чого. Приїхали на роботу, й уже начальник мені сказав, що почалася війна», — ділиться пані Тетяна.
Жінка каже, що через їхнє село проходить траса Київ-Суми. Російські війська захопили три сусідні села та заблокували проїзд. Із перших днів окупанти почали царювати там: виганяли людей із власних домівок та самі поселялися в них.
«От стоїть будинок, є ворота. Вони танком їдуть на ті ворота, трощать їх, ворота падають, вони заїжджають. Звичайно, що люди тікають хто куди. Російські військові там, у нас, живуть і почувають себе як удома. І все, що було у сараях: корови, кури, свині – цього нема. Вони цим харчуються, бо їм нема що їсти. Вони навіть у церкві живуть», – розповідає Тетяна.
Вона зазначає, що впродовж цього часу з двох сусідніх сіл зникли щонайменше 50 осіб.
5 кілометрів пішки до магазину по хліб
Мешканцям села було заборонено ходити по вулицях. А на кожній із них встановили російські блокпости.
«У нашому селі є вулиця, якою взагалі нікому не дозволяють пересуватися. Ще десь другорядними вуличками можна обійти, а от центральною – зась. Бо там чи не в кожному домі живуть російські військові. У сільській раді поселилося їхнє начальство. Вони жили в школі, всю техніку там склали. Рили там якісь окопи, щось там ховали. По селу говорили, що там закопують своїх загиблих військових. А в садочку лікували своїх поранених», – розповідає Тетяна.
З 26 лютого у селі зникло світло, газ, зв’язок та інтернет. За словами Тетяни, спершу російські військові не виїжджали в село, а залишалися на одній локації. Проте дуже скоро вони поміняли свою тактику. І не лише виїжджали в село.
«По селу стали з’являтися обстріляні або згорілі машини наших людей. Окупанти просто стріляли навмання по будинках. У селі немає жодного вікна цілого», – каже Тетяна.
А за продуктами доводилося 5 кілометрів іти пішки у сусіднє село. Адже в нашому магазинів не було вже. У перші ж дні окупанти мародерили, заходили в крамниці, зокрема з одягом, і забирали все, що там було, собі. Тому селом ходили в цивільному. Тетяна зазначає, що дорогою до магазину треба було минати російські блокпости. Було страшно, але потрібно було нагодувати дітей, тому всупереч страху йшли.
«На блокпостах нас повністю обшукували, і не важливо — діти чи дорослі. Казали, як ставати, покласти сумку на землю. Наказували вивертати кишені. У мене випали якісь гроші, а вони: «Не бійтеся, нам не треба ваших грошей. У вас скоро рублі будуть». Але якщо бачили 500 гривень, то запитували, скільки це у рублях. Я казала, що гадки не мають, бо не знаю, який у них курс. Мені це не цікаво. А на блокпостах стояли такі молоді хлопці, ну діти, років 16-ти, у калошах. Хтось у кросівочках. А на вулиці мороз. По дорозі ми бачили розгромлені магазини і всюди танки, що навіть пройти не було як», – згадує жінка.
Дивувалися тому, що у нас в селі асфальт
Тетяна розповідає, що серед російських військових були такі, що не чіплялися і поводили себе «нормально».
«Ті, що були на блокпості, ближче до нас, ходили по селу і за гривні купували курей, яйця. А ті, що були в центрі села, ні в кого нічого не запитували. Вони просто приходили і забирали те, що їм треба. От до знайомих, наприклад, заїхали й одразу розстріляли машини, які були на подвір’ї. Зайшли в сарай, забрали порося, потягнули в хату і там зарізали. Це просто жах! А ще вони дуже дивуються тому, що у нас в селі асфальт», – каже Тетяна.
Проте більшість окупантів, за словами Тетяни, — це нелюди, в яких немає нічого святого. Вони не дозволяли батькам хоронити розстріляних дітей.
«Мого однокласника, його брата та ще 4 людей просто на вулиці розстріляли у перший же день, коли зайшли у наше село. І з 27 лютого по 7 березня вони не давали забирати загиблих із дороги. Там вони і пролежали стільки днів. Мати, в якої був один-єдиний син, приходила і благала віддати тіло, а вони казали: «Заткнися, бо зараз і ти тут ляжеш!» Зрештою, 7 березня вдалося забрати тіла. Хоронили без трун, без священника, без усього. Просто вирили яму — й усе. Людей хоронять на городах. Бо окупанти на цвинтарі, навколо нього стоять — вони всюди», – тремтячим голосом розповідає Тетяна.
Якщо до цього моменту вона стримувала свої емоції, то, розповідаючи про безжалісно вбитих, на очі навернулися сльози, а голос затремтів. Проте за декілька секунд вона опанувала себе, щоб далі розповісти про те, що бачила.
Там, удома в сестер, залишилися батьки та чоловіки, які боронять свою землю від загарбників. Про теперішню ситуацію в селі знають небагато.
«Коли говоримо телефоном, то і чоловік, і батьки просто кажуть, що живі. Й усе. Більше нічого. Коли я запитувала, що там у сусідньому селі, наприклад, і називала назву села, то мене швидко перебивали і казали нічого конкретного не називати і не запитувати», – каже Тетяна.
На запитання, чи не думають їхати за кордон, жінки відповідають заперечно. Адже тут, удома, залишаються їхні рідні.
«Ми дуже вдячні, що нас тут прихистили. Тому, поки нам дозволять, будемо тут. А там, сподіваємося, скоро все закінчиться, і ми зможемо повернутися додому», – зазначають жінки.
