0
Чернівецький залізничний вокзал прийняв десятки тисяч переселенців за три тижні повномасштабного російського вторгнення.
Упродовж трьох тижнів залізничний вокзал у Чернівцях прийняв десятки тисяч переселенців. Дехто залишається та шукає тут прихисток, для інших місто — транзитна зона до країн Європейського Союзу.
«До кордону, до Молдови», — походжає чоловік то в один, то в інший бік неподалік центрального входу. Незабаром біля нього скупчиться черга охочих. Однак вимушених переселенців чекає не лише він. Людей, які прибули з міст, охоплених війною, безкоштовно відвозить автобус до Румунії.
Порожній вокзал знову чекає нових відвідувачів — із Києва, Полтави, Харкова. А голос диктора вкотре нагадує, що невдовзі прибуде евакуаційний потяг. Минає декілька хвилин — і зал наповнюється звуками дзвінких коліс валізок та пришвидшених кроків. Ні планів, ні дому, ні роботи — для новоприбулих переселенців усе обірвалося зненацька.
«Ми виїхали позавчора вранці. У Львові залишилися на трохи, а потім приїхали сюди», — розповідає жителька Дніпра Маріне.
Разом із чоловіком та двома дітьми вона прямує до Румунії.
«Їхали дуже довго. Коли вирушили з Дніпра, різко зупинили потяг. Сказали, що над нами військовий літак», — додає її чоловік Карен.
У сім’ї кажуть, що над містом постійно літають ракети. Повітряні тривоги майже не припиняються, обстрілюють садочки та заводи. За словами Карена, у старшого сина через це постійний стрес.
Сім’я залишила все: квартиру, машину та бізнес — кафе вірменської кухні. На період воєнного стану в закладі займалися волонтерством:
«Спершу варили плов, дружина готувала компоти по 40-60 літрів. Потім пекли пахлаву, а наприкінці перейшли на шашлик. Ми цим займалися 10 днів поспіль», — розповідає Карен.
Чоловік каже, що сім’я не хотіла їхати, чекала до останнього. Каже, що їхня ціль — не облаштуватися в іншій країні, а якомога швидше повернутися:
«У нас друг з Ізмаїла поїхав до Румунії. Він нам телефонував і сказав, що там хороший народ. Вони чекають нас: готові зустріти та нагодувати. Але ми не хочемо там залишатися, хочемо додому. Ми 20 років тут жили. Нам ніхто не дорікав, що ми вірмени. Я завжди казав, що потрібно бути людиною, а оця людяність є тут, в Україні», — каже Карен.
По обидва боки вокзалу стоять волонтери — із солодощами для дітей та гарячим чаєм. Людей небагато, кожного стараються пригостити. До столика раз за разом підходять зацікавлені діти. Деякі сором’язливо відмовляються від їжі, але волонтери швидко знаходять із ними спільну мову.
У черзі стоять дві жінки з дітьми. Одна з них — Оксана — жила під Києвом. Вона виїхала під обстрілами ще два тижні тому. Інша жінка, її сестра, не захотіла відрекомендуватися.
«Я приїхала їх зустріти, будемо шукати житло. Вони з Лебедина, їм розбомбили літню кухню. Не збиралися їхати, хотіли сидіти на місці. А потім не було іншого вибору», — знизує плечима Оксана.
Людей у залі стає все менше. Хтось швидко сідає в автобус та продовжує незаплановану подорож, хтось залишається у знайомих чи родичів. Незабаром спорожнілий вокзал знову чекатиме нових відвідувачів — із Києва, Полтави, Харкова. Із сотнями історій, які мандрують вагонами, та долями, які понівечила війна.
Фото Володимира Гуцула
