0
Сім’я жила в підвалі та в перерві між обстрілами доглядала за кіньми.
«Одинадцять днів пекла ми провели у підвалі. Коли зрозумів, що обстріли не припиняються, я в одній шкарпетці та спортивках згріб дітей у чому були в машину, майже силоміць змусив сісти у машину Світлану і виїхав з дому у перерві між вогнем. П’ятьох наших коней вбили окупанти. Ще близько ста спортивних рисаків залишилися під обстрілами…».
Чотири дні тому Євген Рамазанов зі Світланою Метчинською виїхали з селища на Київщині.
Це територія між Гостомелем та Пущею-Водицею, між окупантами та Збройними силами України — у самому центрі бойових дій.
Євген та Світлана розповіли про жахіття, яке пережили за 11 днів війни та як виїжджали з місця, де не вщухають постріли і вибухи.
Літаки окупантів та вибухи в Гостомелі знімали на камеру
Євген
Євген Рамазанов усе життя працював із кіньми. Після розпаду Союзу опинився фактично на вулиці, вирішив збудувати кінний клуб і утримувати породистих коней. Він перший в Україні створив та зареєстрував кінний клуб. Почав будувати 2000 року, створив цілу інфраструктуру: від кафе, готелю до прогулянок верхи. До війни там було понад сто коней. У його клубі проводили змагання, заняття з іпотерапії тощо.
Початок війни Євген Рамазанов бачив із вікна свого дому. Знімав на відео літаки, які прилетіли з Білорусі, вибухи на аеродромі в Гостомелі. Коли бомбили – у будівлях довкола вилетіли вікна.
Російські винищувачі так низько пролітали над будівлями, що метал на даху загнувся.
Коли почалися обстріли, Євген перегнав коней у критий манеж. У перерві між бомбардуванням та обстрілами годували тварин із помічниками.
Самі жили у підвалі. Не було як випрати, помитися, сиділи при свічках, спали на лежаках.
«Ми перебували фактично на лінії вогню. Наше селище розташоване неподалік Гостомеля, де велися потужні воєнні дії», – каже Євген.
Фото Євгена Рамазанова
Окупанти обстрілами знищили п’ять коней. Нині у клубі залишилося близько ста спортивних тварин. За ними доглядають п’ятеро чоловіків, які залишилися на території клубу. Коней змушені напувати водою з басейну, який є на території. Електрики немає.
«Там найбагатший генофонд українських коней в Україні, абсолютний чемпіон України, багаторазовий чемпіон Кубку країни, гордість України», – розповідає Євген.
«Їхали з-під куль»
Вибратися з території кінного клубу теж було непросто, розповідає Євген. Каже, що відчув момент тиші.
«Колега відкрив ворота конюшні, а виїхати нікуди. Триповерхова будівля конюшні розсипалася. Було стрьомно виїжджати, не знали, чи в спину не полетять кулі, як це траплялося з іншими. Чудом виїхали в таку хвилину, коли Бог нас провів по розбитих вулицях, з обстріляними перевернутими машинами», – ділиться Євген Рамазанов.
Чоловік каже, що їхнє містечко росіянам не цікаве, воно їм заважає дістатися до об’їзної дороги, аби замкнути кільце та дістатися Києва.
«Але там стоять такі хлопці, справжні бандерівці. Вони не пропустять ворога. Окупантам не взяти Київ, це слабка нація. Тільки слабка нація може підло бомбити й убивати. Сміливі люди ніколи не будуть убивати дітей та жінок», – вважає чоловік.
«У нас все є: річка, ліси, прекрасна Україна. Ми добре жили. Нас не потрібно рятувати», – повторює Євген Рамазанов.
Світлана
Світлана Метчинська працює у міжнародній швейцарській компанії «Глобал проєкт менеджмент». А ще вона — коневласниця, зокрема й багаторазового чемпіона світу.
До війни проводила волонтерську соціально-психологічну програму, вчила людей поводитися з тваринами та займалася анімалотерапією в кінно-спортивному клубі.
Вранці 24 лютого Світлана побачила у небі понад 30 вертольотів.
«Спершу подумали, що це навчання. Потім почули вибухи, побачили дим та вогонь, і зрозуміли, що почалася війна…», – розповідає жінка.
Війна застала жінку з 9-річною донькою Вікторією у кінному клубі на Київщині. Усі 11 днів війни вони допомагали доглядати за тваринами.
«Переважно ми жили в підвалі. Під бойовими діями, які не припинялися ні вдень, ні вночі. Ми вирахували таку схему: у перервах між активними обстрілами можна набрати води, напоїти табун. Перебігали з однієї будівлі до іншої, де міцніші стіни, там перебували. Найперше – берегли дітей», – розповідає Світлана.
У кінному клубі, крім доньки Світлани перебувала ще одна маленька дитина — це син друга Євгена Рамазанова Павлик. Його батько тримає оборону під Гостомелем, а мама – у Києві. Хлопчик травмувався 2015-го: у дитячому садку під ногами розірвалася міна окупантів. Тепер він побачив війну вдруге.
«На 12-й день війни Женя зібрав нас із дітьми, які залишилися на базі, й просто вивіз. Там залишилися чоловіки, які доглядають за кіньми та оберігають територію від мародерства окупантів. Гостомельські поля, де раніше гуляв табун, замінували росіяни. Коней наші хлопці закрили в манежі, бо від ударів летять уламки скла та інших матеріалів довкола», – каже Світлана.
Нині навколо кінного клубу зруйновані всі будівлі: житлові, промислові, готелі та ресторани.
Євгена та Світлану з дітьми прихистили у безпечному місці. Тут безкоштовно годують та є де переночувати. Однак Євген планує відвезти дітей у спокійніше місце — на Кавказ (в Азербайджан), де мешкає його сестра.
Світлана каже, що тут, в Україні, в очах у людей війна. Хочеться, аби діти перебували в спокійному місці.
Євген та Світлана вірять, що все це жахіття в країні скоро припиниться, і вони зможуть повернутися додому, до своїх коней, продовжити займатися улюбленою справою і жити на своїй прекрасній землі.
«Все буде Україна», – впевнено каже Світлана.
