0
Історія кохання подружжя з Вижниці крізь час, простір та радянські репресії.
Іван та Ольга Аничі разом уже 58 років. Вони пережили репресії, голод, холод, знущання і глузливі вигуки «бандерівці». І лише через 24 роки повернулися на Батьківщину.
Подружжя розповіло про те, як їх депортували за тисячі кілометрів від рідного дому, про життя у бараках та день їхнього знайомства, який добре пам’ятають досі.
Жінки рубали дерева за 300 грамів хліба
Шестимісячну Ольгу з Вижниці забрали разом із мамою 1944 року. Привезли у Пермський край, поселили в бараках посеред дрімучих лісів.
«Жінки йшли рубати дерева. Всі грілися навколо однієї буржуйки у бараці. А ми дуже їсти хотіли. Мама йшла в ліс – отримувала 300 грамів хліба. Не йшла – не отримувала. І коли я мамі казала, що хочу їсти, вона відповідала: «Олечко, лягай спати». Вона сама голодними очима на мене дивилася», — розповідає пані Ольга.
Пізніше її з мамою родичі забрали до себе в Углеуральськ. Там мала Ольга ходила до школи, де відчувала ворожість від однокласників.
«У школі завжди відчувала, що я якась не така. Навіть ставлення вчителів було інакшим. І в піонери мене не брали», — розповідає пані Ольга.
Жебракував, пас худобу за хліб
9-річного Івана репресували з села Сергіїв Путильського району разом із мамою, молодшими братом та сестрою взимку 1947 року.
Було настільки важко і голодно, що перші два роки хлопець був вимушений жебракувати, щоб якось вижити і прогодувати братів та маму. Пізніше пас худобу, зокрема у кубанських козаків, яких раніше теж туди вивезли. За роботу отримував літр молока і декілька рублів. Працював 4 роки на конюшні. А коли йому стало 18, забрали до армії у Прибалтику.
«Нас звела доля і німець»
«Ми познайомилися з Олею у вечірній школі. Вчилися в одному класі. Вперше я побачив її ще раніше. Їй було 6 років, і вона приїхала до родичів в Углеуральськ. Ми там жили з родичкою Олі у трансформаторній будці. Оля з мамою прийшли в гості. Вона трималася за мамину спідницю. Це було 1950 року. А 1961-го у школі познайомилися», — згадує пан Іван.
Пані Ольга розповідає, що вона була активною ученицею, брала участь у різних заходах, співала і на випускному. Саме тоді до неї підійшов учитель німецької мови та сказав слова, які назавжди закарбувалися у її пам’яті.
«Давид Давидович звів наші з Іваном руки разом і сказав: «Ви обоє з Буковини, ви повинні бути разом. Бо настане такий час, коли ви будете раді тому, що ви — одна нація, у вас своя мова. Повинен бути росіянин із росіянкою, а українець — з українкою. Тоді ми з Іваном ще не зустрічалися. Тоді у мене був хлопець. Але він був росіянином. Він мене дуже любив, я його в армію провела, ми листувалися. У мене навіть фотографія є його», — розповідає пані Ольга.
Натомість родичам росіянин не подобався, мовляв, буде називати бандерівкою.
«Мої родичі казали, щоб я звернула увагу на Івана, адже він гарний, високий, а головне — наш. Родина купила хатку у Слободі-Банилові і виїхала, а я ще лишалася у Пермському краї, адже робота у мене була непогана. Після випускного Іван декілька разів проводжав мене додому, писав мені листи», – розповідає пані Ольга.
Жінка зізнається, що якось у ресторані один знайомий росіянин назвав її бандерівкою. Ці слова також запам’яталися їй і дали поштовх для того, щоб остаточно вирішити, з ким же їй бути.
«Нас із подругою якось двоє росіян запросили в ресторан, я була там уперше. Один із хлопців запитав, звідки я. Щоб не казати, що я з Чернівців, сказала, що з Івано-Франківська. А то ще гірше. «Так ти бандерівка?» – каже він. Мене це так зачепило. Я не знаю, чи я б витримала таке і чи жила б із росіянином. Тож я його не дочекалася з армії, а за три тижні до його повернення одружилася з Іваном. І прожили 58 років. І нічого», — зізнається пані Ольга.
Доповнюють одне одного
Весілля святкували з гостями, танцями і співами. А через рік народилася донечка Наталка. Коли пара жила у Челябінську, дитина занедужала.
«Вона дуже захворіла. Адже чоловік лиш по шахтах працював, а там саме відкрили нові шахти. Коли здали аналізи, лікарка сказала: «Жінко, їдьте звідси негайно, забирайте дитину, бо в неї буде лейкоз». Ми хутко перевезли на Буковину дитину, а самі там іще залишилися працювати. А остаточно повернулися на Буковину 1968 року. Вижниця мені дуже не вдалася тоді. Така хмарна погода, якесь усе не затишне. Я кажу Івану: «Я тут жити не буду». Але живемо вже 54 рік, і краще Вижниці немає! Своя мова, свої люди, родичі тут поховані. Всупереч усьому, я щаслива, що я – українка і живу серед своїх», – каже пані Ольга.
На початках у Вижниці подружжю було важко.
«Якщо там, на шахтах, Іван заробляв більш-менш, то тут влаштувався у доку за 60 гривень. Житла не було. Але поступово освоїлися. Спершу ми знайшли якусь квартиру — таку низьку, що Іванові доводилося ходити зігнутим. Так холодно було, що ми мерзнули. А коли син народився, то нам дали квартиру на 12 квадратів. Ми змінювали ці квартири, допоки не знайшли хатку. Дуже я хотіла свою хату мати. Це наше шосте житло», — тішиться пані Ольга.
Вже 24 роки Ольга Анич — голова Вижницького районного товариства політв’язнів та репресованих. Якщо спочатку у товаристві було понад 800 осіб, то зараз залишилося трохи більше 80. Пані Ольга каже, що переживає за цих людей, як за рідних, адже сама ж пережила всі ті страхіття.
Буковинка зізнається, що вдалося прожити разом із паном Іваном стільки років завдяки тому, що вони гармонійно доповнюють одне одного.
«Я більш така жива, жвава, а він досить спокійний. Він мене уговкує. За порадою я завжди до нього приходжу», — зазначає пані Ольга.
На запитання про секрет щасливого подружнього життя обидва кажуть, що насамперед повинна бути повага.
«У житті бувало по-всякому. Було й гіркувато, а бувало й весело. Особливо тоді, коли були молодими. По-перше, треба мати повагу одне до одного. По-друге, потрібно вміти вислухати, щоб зрозуміти, що не так, і виправити все. Має бути порозуміння обов’язково. А ще треба вміти прощати, бо в житті буває таке, що ух!»,— підсумовує подружжя.
Фото Володимира Гуцула
