0
Цей фільм вплинув на зміни в українському законодавстві.
Сьогодні, 12 жовтня, напередодні показу фільму «Невидимий батальйон» у Центрі Миколайчука відбулася пресконференція.
На зустрічі виступили ветеранка російсько-української війни та активістка Катерина Луцик, а також голова ГО «Тепло рідних сердець» Олеся Стебло.
«Невидимий батальйон» — стрічка про історії шістьох жінок-військовослужбовиць, яку зняли три українські режисерки: Ірина Цілик, Світлана Ліщинська та Аліна Горлова.
Головних героїнь фільму з різним життєвим досвідом, віком, військовими та цивільними професіями об’єднала війна, а їхні історії презентували картину становища жінки в Збройних силах.
Крім цього, у фільмі показали, з чим зіштовхуються ветерани, коли повертаються додому з бойових дій. Зокрема, розповіли про симптоми посттравматичного синдрому та як їм важко адаптуватися до цивільного життя.
«Коли ветеран повертається, це вже не та людина, яка була до війни. Треба підготувати його сім’ю та суспільство. Ніяких державних програм та дотацій щодо цього немає, тому ми намагаємося висвітлити тему. Задля цього активно співпрацюємо з владою, зокрема уклали меморандуми з Міністерством оборони та Генеральним штабом. Разом готуємо проєкти, що допоможуть боротися з проблемами реабілітації», — розповіла Катерина Луцик.
Фільм показували у понад 100 містах України та 10 країнах світу.
Це стало інструментом у боротьбі проти інформаційної війни та байдужости людей до ситуації на фронті.
«У стрічці ми також хотіли показати, що прагнемо до професійної армії, щоб у наших Збройних силах не було поділу за статтю чи кольором шкіри. А також — аби кожен, хто відповідає професійним критеріям та має потрібну підготовку й патріотизм, міг займати військову посаду», — пояснює Катерина Луцик.
Цей фільм став інструментом великої адвокаційної кампанії. Після того, як його зняли, ввели зміни в законодавстві України: нині 63 бойові посади і більше 450, дотичних до військової справи, стали доступними для жінок.
«Коли ми зранку чуємо на телебаченні, що загинуло стільки-то людей, то сприймаємо цю інформацію як щось буденне. Тому потрібно нагадати, що війна триває, а людям не треба бути байдужими до неї та до проблеми рівности в Збройних силах», — каже учасниця Жіночого ветеранського руху.
За словами Катерини Луцик, коли починалася Революція гідности та всі події на Сході, ніхто не був байдужим. Після закінчення навчання дівчина почала працювати в Хмельницькій лікарні. Там хлопці розповіли, що на передовій катастрофічно не вистачає медиків.
«Один мій друг отримав поранення, відносно легке. А оскільки йому не надали допомоги в потрібний момент, він загинув. Це було крайнім фактором мого рішення піти на війну, бо розуміла, що це принесе більше користи», — пояснює дівчина.
Голова ГО «Тепло рідних сердець» Олеся Стебло наголосила, що фільм змінює погляди багатьох людей і не залишить байдужим нікого. Ця документальна стрічка не має жодного постановочного кадру та знята в реальних умовах. Кожна з історій — особлива.
«Сьогодні ми маємо чітко усвідомлювати, що часи змінюються, і роль жінки в суспільно-політичному житті та наших громадах — теж. Ми бачимо, скільки є активних та професійних жінок. Цей фільм є приводом для роздумів про те, що професіоналізм не запитує, яка в тебе стать. Це показник дієвости та результативности», — каже експертка.
За словами Олесі Стебло, у сфері гендерної політики є позитивні зрушення. Зокрема почали співпрацювати з депутатськими групами «Рівні можливості» у різних громадах.
«Тут не йдеться про політичні партії, а важливий момент об’єднання людей, які мають спільні інтереси в громадських змінах», — наголошує громадська діячка.
Експертка розповіла не лише про велику роль жінок на війні, життя «до» та «після», а й про труднощі, з якими вони змушені були зіштовхнутися.
«Це сильні жінки, які бачили на свої очі, що таке війна. Вони втрачали, боролися з викликами, допомагали іншим та рятували життя. Багато з них зіштовхнулися із сексистськими висловлюваннями та стереотипами, які досі побутують у суспільстві», — каже Олеся Стебло.
Фільм знімали з 2015 по 2017 роки. Не всі начальники дозволяли проводити зйомки, оскільки вони були відтворенням справжніх бойових дій, що могли зашкодити цивільним. Багатьом дівчатам було складно говорити про своє становище.
«Жінка повинна була боротися за своє місце в підрозділі, бо спершу її сприймали як сексуальний об’єкт, а не професіонала своєї справи. Тільки після першого бойового виїзду мене, до прикладу, побратими почали поважати та називати братом», — пояснює Катерина Луцик.
За словами дівчини, крім ветеранок та ветеранів війни, з нерозумінням та навіть осудом зіштовхуються вдови та батьки, які ховали дітей. Тому вони також потребують уваги та психологічної підтримки.
«Наша армія — одна з найбільших у Європі за кількістю жінок. Якщо аналізувати конкурс, то дівчат набагато більше. Вони розуміють, що обороноздатність теж може бути їхнім вибором», — розповіла Олеся Стебло.
Катерина Луцик додала, що зараз багато жінок є наметницями та артилеристками. Ба більше, є навіть повністю жіночі підрозділи.
Це вже третій показ стрічки «Невидимий батальйон». Спершу були в Тернопільській області, зокрема у Тернополі, Збаражі та Ланівцях.
Фільм є у вільному доступі на YouTube.
Фото Володимира Гуцула
