0
Письменник розповів про першу публікацію у журналі, Чернівці 70-х та еміграцію.
Письменники Борис Брикер та Анатолій Вишевський приїхали до Чернівців на початку вересня на міжнародний поетичний фестиваль «Meridian Czernowitz». Там презентували свою нову книгу «Мы не говорим на идиш». Це збірка смішних оповідань і есе з життя Чернівців, де автори народилися і виросли. У кожному оповіданні є слово або фраза на їдиш.
«Шпальті» вдалося поспілкуватися з одним із авторів збірки — Борисом Брикером. Письменник розповів про перше визнання, свою молодість та Чернівці 70-х років.
Борис Брикер народився у Чернівцях. Його батьки приїхали в місто після Другої світової війни. Батько з радянської України, мама — із Бессарабії. Усе життя в Чернівцях жив на вулиці Штейнберга (колись Котляревського). У 1980 році Борис емігрував спершу до Канади, пізніше – до США. Зараз він – професор університету Вілланова, що у Пенсильванії.
Про юні роки
«Я ходив у 5 школу, біля тюрми. Це була російськомовна школа, вважалася дуже хорошою, чи не найкращою. Але я не дуже любив школу, бо хто любить школу? Але те, що було поза школою — друзі, наприклад, з ними ми досі спілкуємося. І мій співавтор Анатолій Вишевський — це мій шкільний друг.
Після школи я вступив до університету (нині ЧНУ ім. Ю.Федьковича) на філологічний факультет. З дитинства я захоплювався літературою. Мій батько був учителем російської мови, тому я й пішов на філфак.Писати ми почали рано. Нас цікавив гумор, жарти, я брав участь у КВН.
Ми друкувалися у журналі «Юність». Це товстий журнал, призначений для молоді. Ми знали, що там є номер спеціально для дебютантів раз на рік, і написали декілька маленьких оповідань. Вирішили, що наші тексти не гірші. Ми тоді не розуміли, що це журнал із тиражем у 4 млн екземплярів, а потрапити на сторінки «Юності» було абсолютно неможливо. Ми надіслали в редакцію наші оповідання на 1 курсі університету. Мені було 17 років. Потім прийшла телеграма, мовляв, повідомте ваші дані: вік, де ви проживаєте, де вчитеся. І ми надіслали та шукали цей номер журналу, довго не могли знайти. Потім мені почали дзвонити звідусіль родичі та друзі. У журналі дійсно надрукували нашу оповідь».
Як вдалося потрапити у радянський журнал
«Потім ми поїхали в Москву і зустрічалися з різними редакторами. І в журналі «Юність» ми спитали, як так сталося, що вони нас надрукували? Річ у тім, коли ми писали ті розповіді, то не друкували їх на машинці, про комп’ютери годі й говорити. Нам друкували друзі, батьки. І не було чорної «копірки» (копіювальний папір, – ред.), була якась зелена. Ми вирішили, що перший екземпляр має добрий вигляд, і його не надішлемо. Ми надішлемо другий. А другий був під зелену «копірку». І от редактор завів нас у кімнату схожу на підсобку, і каже: “гляньте на ці «гори» листів, текстів — це все за один день. Звичайно ми не можемо усе прочитати, але побачили, що у вас зелені сторінки, а наша рубрика називається зелений портфель, і ми вас таким чином виокремили та надрукували”. Сподіваюся, не лише за зелені сторінки, але в основному так ми потрапили в той журнал».
Про славу
«Ми жили в Чернівцях, друкувалися у «Юності», далі — у «Літературній газеті», на відомій «16 сторінці». Але ніякої слави чи грошей це не принесло. Дещо ми хотіли публікувати у Чернівцях, Україні, але це було доволі складно
Я був знайомий із Назарієм Яремчуком, і якось ми їхали на зліт самодіяльності в Харків. Я читав там вірші, а він був уже доволі відомим. Їхали разом. Якось після спільного концерту до мене підійшли дівчата і почали просити автограф. Я потім зрозумів, що вони мене переплутали із Назарієм. Я їм кажу: я не Назарій, а вони говорять — ми хочемо у вас. Але думаю, все ж у нього хотіли взяти автограф».
Про Чернівці 70-х
«Що пам’ятаю про 70-ті? Вуличне життя. Наші батьки та ми гуляли Кобилянською туди й назад. Там зустрічали друзів, знайомих і зупинялись, говорили. Але все ж більше сиділи на Театральній площі, на лавицях у центрі. Кафе і ресторанів було небагато, був «Дністер». Але життя підлітків і студентів проходило на вулицях. Якщо ми хотіли когось побачити, з кимось зустрітися, просто можна було вийти на Кобилянську чи Театральну, і не треба було нікому дзвонити. Часто збиралися вдома у когось, не лише на свята. Танцювали, випивали.
З музики тоді були популярними Бітлз. До нас все доходило із запізненням, тому Бітлз були популярні саме у 70-ті. Просто так купити пластинку «бітлів» було неможливо. Хтось отримував їх через посилки, люди купляли у «фарцовщиків» (підпільні продавці, що торгували практично недоступними пересічному радянському мешканцю дефіцитними імпортними товарами) доволі дорого. Були ще такі Сестри Беррі — американські співачки, які співали на їдиш. Ми слухали це теж».
Про антисемітизм у «толерантних» Чернівцях
«Усі в нашому оточенні в Чернівцях у 70-тих розмовляли російською. Вдома теж. Батьки знали їдиш, ми про це написали цілу книгу, але книга наша називається “Мы не говорим на идиш”. Якісь окремі слова, фрази ми чули та повторювали. Мій тато добре говорив на їдиш і навіть вчився на їдиш у радянській школі. Мама не дуже знала мову. Я відчував свою єврейську ідентичність, це важко пояснити.
Якщо говорити про еміграцію, коли мене питають, чому я поїхав, я придумав формулу типу ленінської фрази «комунізм — це радянська влада плюс електрифікація усієї країни». Я говорю, що причина нашого від’їзду — це «радянська влада плюс антисемітизм усієї країни». У побуті він проявлявся де-не-де.
Це був державний антисемітизм. Не брали на роботу, не брали в інститут чи університет. Утім багатьом вдалося вступити: хтось в інших містах, де було трошки краще. Хтось вчився там, де був недобір. Але на певні спеціальності чи в деякі виші взагалі не брали. І у нас в Чернівцях таке було. У медичний інститут було дуже важко вступити. Потрібен був «блат» і дивовижні здібності».
Про цензуру
«Коли ми друкувалися, то розуміли, що є цензура і знали про табуйовані теми. Але у нас була ніша гумору. І там можна було собі трошки більше дозволити. Так робили не лише ми. Звичайно, не було ніякої свободи слова. Пам’ятаю, як на радіо нам перераховували заборонені теми. Наприклад, «постельный момент», про випивку, про євреїв не можна було. Ніде їх не згадували — ні позитивно, ні негативно.
Перед від’їздом з Чернівці я писав тексти від руки під «копірку» у трьох чи чотирьох екземплярах. З першим екземпляром я пішов кудись на вулицю Волгоградську і кинув у поштову скриню з адресою «Рим, 17 до востребования», як у фільмі. І ще відправив за якоюсь адресою, уже не пам’ятаю. А один екземпляр ми залишили друзям. Потім через декілька років я зустрів одного професора, який сказав мені :«Я вас пам’ятаю, я вивозив вашу повість». Її одразу опублікували у «Континенті», це був товстий журнал емігрантів, який видавали у Франції».
Про еміграцію
Про те, як було складно виїхати, Борис Брікер разом із Анатолієм Вишевським написали у повісті «Собачье дело» в книзі «Черновицкие рассказы».
«Був якийсь настрій у місті, хотілося поїхати. Було таке враження, що їдуть усі. Але виявилося потім, що не всі. У 90-ті виїхало більше людей.
Найгірше те, що люди втрачали роботу. Я теж повинен був піти з роботи, бо мав намір емігрувати. Уранці ми ходили інстанціями, збирали документи, допомагали батькам, а ввечері — приходили й писали нашу повість. І це вже було нелегально.Мій дядько, який дуже пишався своїм племінником, вирішив глянути, що ми пишемо з другом. Його охопив жах. Зібралася сім’я і питали: “Що ти робиш, ти пишеш щось антирадянське, ми через це не поїдемо”. А я говорив: може, навпаки? Вони захочуть нас здихатися?! Але ця логіка нікого не переконала. Бо мої батьки й дядько пережили сталінські часи, вони знали краще».
Врешті Борис Брикер отримав дозвіл на виїзд з СРСР. Забирати з собою практично нічого не дозволяли. Покидав Чернівці зі 150 доларами у кишені. Спочатку прибули поїздом у Відень, це була тимчасова зупинка. Далі багатьох чекав переліт в Ізраїль на літаку. Але Борис із сім’єю обрав Канаду, куди емігрував у 1980 році, пізніше – до США.
І лише у 2006 вперше повернувся до Чернівців.
Фото Володимира Гуцула
