0
Ірина двічі потрапила у складні стосунки і з двома дітьми опинилася на вулиці.
Ірині Турецькій-Кадубянській – 22 роки. У неї ДЦП, правобічний геміпарез. Вона – мама двох дітей і двічі була у невдалих стосунках. Від першого чоловіка втекла до волонтерів, росла у прийомній сім’ї і підтримки не мала. Так дівчина опинилася у «Місті добра». Потім сюди повернулася після того, як опинилася на вулиці з другою донькою на руках — місячною дитиною. Волонтери їй допомогли опанувати омріяну професію, видати книжку і відчути опору в житті. Зараз вона у декреті, продає свої тексти та працює баристою. І мріє відкрити власну справу, щоб дати дітям усе, чого не було в неї.
Про те, як наважилася втекти від домашнього насильства, цькування через інвалідність і про спроби стати на ноги вона розповіла «Шпальті».
«Не могла ходити до 5 років»
Ірина – сирота. Вона росла у прийомній родині. Після закінчення школи їй сказали йти і влаштовувати своє життя самостійно.
Те, що дівчина особлива, батьки зрозуміли з раннього дитинства. Коли інші діти вже повзали, Іра теж робила перші спроби, але лише однією половиною тіла. Їй діагностували ДЦП, правобічний геміпарез.
«Раніше я взагалі не могла ходити. Тільки якщо була опора. Якщо просто коридором без підтримки – це було 20 падінь за три хвилини. Таким овочем я була десь до 5 років.
Коли пішла в перший клас — було страшно. Я постійно приходила у сльозах зі школи. Діти були дуже жорстокі, цькували. Мене обзивали «короткоручкою», бо тоді я тільки починали курс масажів, і права рука висіла, як чужа, бо м’язи були атрофовані. Я плакала і боялася йти до масажиста через те, що там я відчувала скажений біль. У мене взагалі одна частина тіла практично паралізована була: рука, нога, обличчя. Я дуже багато працювала над тим, аби цього не було помітно так сильно. Була на курсах для дикції, стала більш стрункою, але від сколіозу це не врятувало. Буває, що ти просто сидиш і тебе починає сіпати, і ти не можеш це пояснити людям. Клієнти можуть не зрозуміти і злякатися. Ти починаєш ховатися під барну стійку і напружуєшся, бо пропускаєш замовлення. Цей діагноз досі може проявитися, але я далі над собою працюю. Хоча тепер я ще маю доводити у медико-соціальній експертизі (МСЕКу) щороку, що у мене є ця інвалідність».
«Я побачила в ньому любов, а потім він почав мене бити»
У 16 років вступила до ЧНУ ім. Ю. Федьковича на географічний, не за бажанням. Я хотіла бути філологинею, викладати потім студентам. Але мою долю вирішили прийомні батьки. Вони сказали: «Тобі потрібна робота, яка приносить гроші, а не купа папірців, які ти будеш перевіряти і сипати в кишеню копійками». Звісно, я зробила, як вони сказали, але не довчилася, бо то не моє.
Влаштувалася господинею залу в закладі швидкого харчування. Тоді і з’явився у моєму житті мій майбутній перший чоловік. Я ніколи не мала тієї опіки, любови та порад, які мені були так потрібні. Я побачила це все вперше від нього. І моє серце стало його. Спершу все було добре, а потім почалося… Це було домашнє насильство. Коли ти розумієш, що тебе б’ють і з тобою так не може бути, але ти сидиш і чекаєш, що воно зміниться. Ти кричиш в душі: «Агов, час тікати! Тікай!» Я не мала захисту ні від кого. Батьків і рідних немає, я зверталася до голови сільради. Він сказав: «Поживи, потерпи. Ти сирота, до того ж інвалід. Хто захоче за тебе боротися і щось тобі допомагати?»
Чоловік теж у моменти перепалок дорікав мені тим, що я сама і з ДЦП. «Інвалідюга. Ти маєш терпіти, бо який у тебе ще є вихід? Хіба йти наліво чи десь пропадати і гнити».
Останнім кроком було те, що чоловік підняв руку на дочку. Закінчилося тим, що відлетіла шибка міжкімнатних дверей. Тоді мені було десь 19. І я пішла. Зателефонувала Марті Левченко. Так я опинилася у «Місті добра».
Тут мені дали захист і навіть нову професію. І допомогли видати мою першу збірку віршів. Для мене це перша велика перемога.
У дитинстві прийомна родина нас повезла в кіно і кафе, мені дуже запам’ятався той день. Той запах кави і затишна атмосфера. Було достатньо розповісти про це Марті, і вона зробила так, що я вивчилася на баристу.
Через три місяці перебування у «Місті добра» я вирішила, що оговталася від усього і можу спробувати почати нове життя. Мені казали ще залишатися, але дали право вибору. І я пішла. Але ненадовго…
Опинилася з двома дітьми на вулиці
Я винаймала квартиру для себе і доньки. Працювала у кафе і мала деякі збереження, які мені виплачували за інвалідністю. Я постійно відкладала гроші, бо мрію про своє житло.
На цій роботі я познайомилася з новим хлопцем. Я завагітніла, і тоді він почав пропадати…
На букетно-цукерковому періоді все було добре, а потім людина виявилася не такою, якою себе показувала. Вийшло, що в усіх його бідах винна я. Хоча я й гадки не мала, що я стала центром його кепських справ.
Коли я народжувала, він ще старався допомагати. Забрав із лікарні і відвіз у ту квартиру, яку я винаймала і з якої нас потім і вигнали. І що? Я знову у «Місті добра».
Опинилася я тут за дуже сумних обставин, коли думала, що у мене є і друзі, і знайомі. Але це виявилося не так. В один дощовий осінній день власник квартири, яку я винаймала, виставив мене з дитиною на вулицю. Пів світу тоді розвалилося. Просто хотілося, щоб діти були в теплі, нагодовані і не мерзли. Я зателефонувала Марті знову. Вона дуже давно мені пропонувала повернутися. Я довго намагалася довести собі, що я не така безпорадна. Але зустрічала я не тих людей на своєму шляху. Ще й карантин дуже сильно вдарив по ситуації.
«Хочу добре заробляти і відкрити кафе»
Тут я у безпеці. Дівчатка ростуть у хороших умовах. Я продовжую працювати. Пишу тексти, корпоративні замовлення, казки. Продаю своє вміння писати і радію цим можливостям.
Працюю у кафе. Через інвалідність роботу було дуже важко знайти. Завдяки моїй ситуації і тому, що я стільки над собою працювала, щоб цього не було видно, все ж влаштувалася. Я — помічниця баристи. Трішки довелося змінити специфіку роботи, але ці атрибути – кава і книжка – залишилися у моєму житті.
Часто я приховувала, що маю інвалідність. Потім мені це вилазило боком. Я не показувала, що мені тяжко, бо хотіла бути, як усі, і не бути особливою. Але потім я зрозуміла, що це моя особливість. Я не можу робити того, що роблять інші. Але й інші не можуть робити те, що вмію я: писати, наприклад. І бачити в людях те, чого не бачать інші.
Я взагалі не розумію людей, які фізично здорові і скаржаться на життя.
Попри інвалідність я народила здорових доньок, хоч вагітність була важкою і мене відмовляли від цього.
І взагалі я не хочу жити, як мені напророчили: закритою в собі та без друзів. Я хочу жити, творити, щоб мене чули. Хочу навчитися грати на гітарі.
А ще я мрію відкрити своє кафе. Таке, як бачила у фільмах. Куди приходиш і відчуваєш себе там, як удома. А привітний офіціант усміхається і запитує: «Вам як завжди чи чогось новенького?»
Я хочу жити та реалізуватися і дати своїм дітям те життя, якого не мала сама. Я зроблю для цього все. І минуле мене не зламає».
