0
Про війну на сході України, життя у Чернівцях, патріотизм та косметологію як хобі й професію.
Марина Мелешко приїхала до Чернівців 2015 року. Взяла з собою двох дітей, у руках — три сумки. Все сталося дуже швидко. У Маріуполі вже було страшно жити — постійні вибухи, обстріли, військові зі зброєю. Почалася війна.
У Чернівцях жінка була вперше і не мала ніякого плану, що робити далі. Для неї було головне, що діти і вона живі, а за вікном не стріляють…
Згодом Марина взяла участь у проєкті Ресурсного центру Кольпінга та опанувала фах косметологині, хоча раніше працювала у банку. Зараз здобуває освіту фармацевта у медичному коледжі у Чернівцях.
«Шпальта» поговорила з нею про те, як відбувся перехід із банківської сфери до косметології, про війну та волонтерство, патріотизм та життя у Чернівцях.
Що відбулося у Маріуполі, що змусило вас приїхати в Чернівці?
Ми не планували переїжджати. Революція гідности, Майдан… Це здавалося таким далеким, але ми слухали й співчували. А згодом розпочалися заворушення, створення ДНР, у березні-квітні 2014 року скинули українські прапори з державних установ, встановили свої ДНРівські — і ми опинилися в окупації. Але не військовій, радше кримінальній, бо був абсолютний безлад. Людей грабували на вулицях, у магазинах, палили машини, горіло також відділення банку. Потім захопили міськраду… І поставили блокпости.
У соцмережах зі знайомими ми почали обговорювати ситуацію та домовлятися, бо українські військові стоять на блокпостах поза межами міста, а до магазинів далеко, води немає… І ми збирали гроші й привозили нашим хлопцям воду.
Біля блокпостів було дуже страшно. Ми залишали на землі воду й хутко їхали звідти. Бо бойовики відстежували машини — їм хтось доносив — і в результаті палили машини, погрожували дітям. А потім почалися бойові дії. Я тоді також волонтерила. Пекла пиріжки військовим, варила супи, купувала речі, наприклад, шльопанці, ходила у шпиталі…
Тоді вже було бажання поїхати?
Узагалі не було бажання йти. Ми були вдома, захищалися. Наш дім розташований із того боку, де відбувалися бої. І було дуже чутно вибухи. Діти прокидалися від них, будинок здригався. Ми з сусідкою домовлялися, що за необхідности можна буде забігти в її підвал, прикрившись шматком паркана. Там зробили трохи запасів: вода, трохи печива тощо.
Згодом стало тихіше. Однак 24 січня обстріляли район, де поруч — будинок свекрухи. Багато людей постраждало. Це була субота, чимало людей йшло на базар… І того дня вирішила, що вже досить, це небезпечно. Залізничного сполучення не було, а квитки на автобуси не продавали. Я у понеділок забрала документи з садочка та школи, а у вівторок вранці ми виїхали з міста. Пам’ятаю, була 4 ранку 26 січня, жива черга, холоднеча страшенна. Ми на вокзалі просто чекали — чи буде автобус, чи ні. Він приїхав, і я не знаю, як ми зайняли місця. У думках лиш: «Треба їхати». Так ми й опинилися в Чернівцях із трьома сумками…
Розкажіть про адаптацію у Чернівцях. Був якийсь план після приїзду, що робити далі?
Плану, що я мала робити, не було. Коли хапаєш дітей і документи, живими приїхали — і добре. Та й після індустріального Маріуполя, Чернівці — як казка. Архітектура, все так гарно.
Та діти ще довго прокидалися від гуркоту сміттєвих контейнерів, коли комунальники їх збирали. Запитували: «Мамо, і тут стріляють?»
У Чернівцях після приїзду я стала на облік як ВПО (внутрішньо-переміщена особа), бо чула, що це потрібно було зробити. Але й треба було влаштовувати дітей у школу та садочок. Мене направили до центру зайнятости, стала на облік. Уже там я дізналася, що не можу повернутися працювати до банку. Причина — минуло чимало часу і, як мені сказали, я втратила навички. Мовляв, якщо повертатися до банку, то це починати кар’єру спочатку… А я вирішила не починати.
А потім мені зателефонували з того ж центру зайнятости і запросили на зустріч для жінок ВПО. Я прийшла, нам щось розповідали, запрошували плести з бісеру тощо. Познайомилася з більшістю переселенців. І відтоді ми тримаємося разом, допомагаємо одне одному.
У вашому житті хобі виготовлення мила та косметологія з’явилося саме тоді?
Ще до того часу. Після закінчення економічного вишу я працювала в казначействі. Потім у мене народився син, і у період декрету з’явилося захоплення — виготовлення мила. Але це було лише хобі. Оскільки повернутися в банківську справу було неможливо, я подумала, що якщо все ж починати щось заново, то чому б не почати з того, що хочеться робити? Тому я виготовляла мило, брала участь у ярмарках і вирішила зробити косметологію своєю професією. У центрі Кольпінга я брала участь у тренінгах, де підприємниці розповідали про свій шлях до успіху. Було дуже цікаво дізнатися, як хобі зробити бізнесом та як заробляти на цьому. І це навчання дуже допомогло — я закінчила курси косметології і в жовтні 2017 року почала працювати косметологинею.
Що треба знати, аби стати професіоналом у цій справі?
Я проходила професійні курси косметології у Києві, потім були з підвищення кваліфікації, а тепер здобуваю середню медичну освіту. Але вчитися потрібно все життя.
А щоб розробити свій якісний продукт, треба знати потреби шкіри.
Я навіть не вагалася, щоправда, збирала кошти, бо це достатньо дороге навчання. І я отримую фармацевтичну освіту, аби на професійному рівні запустити виготовлення доглядово-лікувальної косметики за індивідуальними замовленнями. Як у ательє шиють сукні за певними мірками для людини, так і в косметиці. Кожна людина індивідуальна, має свої вподобання у запаху, у засобах, адже хтось вмивається пінкою, хтось — молочком. Комусь подобається легка структура, а хтось обожнює багато крему або використовує багато засобів загалом. Тому з урахуванням таких тонких «налаштувань» я і хочу зробити лінійку.
Поки це на стадії мрії, плану та розробки. Як косметологиня, я й зараз створюю індивідуальну продукцію, маю своїх клієнтів. З одного боку, я косметологиня, знаю потреби шкіри. З іншого — я фармацевтиня, знаю технології та властивості компонентів продуктів.
Чи змінився рівень патріотизму в Маріуполі відтоді, як ви поїхали? І який він у Чернівцях?
До всіх цих подій я навіть не відчувала межі України. Я виросла в Росії, мої батьки мешкають там досі. І мені було однаково, бо у Маріуполі розмовляли російською. Але я 2008 року доньку віддала у єдиний україномовний клас — це ж державна мова України. Тому коли ми приїхали у Чернівці, не було жодних проблем із мовою.
Різниця між Маріуполем і Чернівцями, ясна річ, є. Там люди живуть із розумінням війни. Тут такого немає, бо війна далеко.
Всюди є і патріоти, і байдужі. Тому не можна казати, що якесь місто патріотичніше за інше. Щоправда, у Маріуполі я відчуваю Україну — що вона є, що у нас є армія, а ми відповідальні. Але це життя і вибір кожного.
З чого починати переселенцям, які переїхали в чуже місто та не знають, що робити?
Якщо людина планує переїзд, знаходить житло, потроху перевозить речі, шукає роботу — це одне. У моєму випадку до цього було неможливо підготуватися. Я складні ситуації розглядаю як точку росту. Це насправді дуже складно, хоча збоку здається, мовляв, «клас, які молодці, вони це пережили». Однак є багато людей, які поїхали додому і вирішили там залишитися, хоча там падають снаряди…
Чого точно не треба робити — це сідати і шкодувати себе. Потрібно триматися, не втрачати надію. Намагатися знайомитися з людьми. Бувати всюди, куди запрошують. Десь зустрінеться саме та людина. Можливо, це буде новий друг, на якого можна буде спертися. Будуть свої люди.
Фото Володимира Гуцула
Статтю підготували у співпраці з «Ресурсним центром Кольпінга» у Чернівцях.
