0
Активістка провела студійну зйомку і зробила мініінтерв’ю з кожним учасником та учасницею.
У Чернівцях представили проєкт про життя ЛГБТ-спільноти міста «НеВидимі».
Виставку відкрили 25 травня в приміщенні молодіжного центру «Резиденція молоді», за адресою вулиця Головна, 41.
Як розповіла «Шпальті» фотографиня та організаторка виставки Наталка Жукова, цей проєкт спрямований на знайомство чернівчан з іншими людьми, які є представниками і представницями ЛГБТ-спільноти.
Працює вона над «НеВидимими» вже декілька місяців.
«Виставку планували ще в кінці березня, але почалася «червона» зона, і ми її не провели. Проєкт полягає не лише у самих фото, які тут представлені. У нас вийшла студійна зйомка, хоча першочергово планували, що вона буде документальною, на кшталт «День із життя людини». Але зрештою маємо студійну зйомку кожного учасника та кожної учасниці. Паралельно я записувала, як уміла, інтерв’ю з учасниками й учасницями. Говорила з ними про різні аспекти життя, не лише про те, як це – жити в Чернівцях і в Україні, якщо ти належиш до ЛГБТ-спільноти. Вони ділилися своїми проблемами, переживаннями, закоханностями. Я хотіла показати, що передусім – це людина, в якої є своє неповторне і багате різними явищами і подіями життя, і сексуальна орієнтація – це лише один із аспектів, це не є визначальним у цій людині», — зазначила активістка.
Наталія розповідає, що в неї багато друзів з ЛГБТ-спільноти, і вона впевнена, що такі є у колі багатьох, просто ми про це не здогадуємося. Вони бояться відкритися через неготовність суспільства їх прийняти.
Навіть під час проєкту були випадки, що людина погодилася розповісти свою історію, але уникала при цьому публічности. Та в ході знайомства готова була відкритися і заговорити про себе такою, яка вона є.
«Мені хотілося розвіяти стереопити, які є в суспільстві. Можливо, не в кожного є друзі з ЛГБТ-спільноти. Може, вони є, але не хочуть відкриватися через нетолерантність суспільства. В мене багато таких друзів, я їх знаю і хотіла показати їх вам. У ході проєкту я зрозуміла, що важливий не самий проєкт, фото чи історії, а шлях, як ми спілкувалися і дійшли до кінцевого результату. Деякі з них не були готові публічно говорити про свою сексуальну орієнтацію. Йшлося про те, що фото будуть закритого формату. Але в процесі обговорення людина наважилася відкрито про себе говорити. Мене це дуже надихає. Можливо, це не матиме великого впливу на суспільство, але конкретно для цієї людини він точно буде. І він буде кардинальним», — додала вона.
Наразі проєкт має 18 фоторобіт. Під ними маленькими буквами є вирізки цитати з посиланням на інстаграм-сторінку проєкту, де опубліковані мініінтерв’ю учасників та учасниць проєкту. Цю сторінку будуть наповнювати і надалі. Можливо, вона надихне й інших людей не боятися, а відкритися суспільству.
«Я думала, Зі мною щось не так»
«Чому я погодилася на проєкт «НеВидимі»? Тому що цей проєкт про моє життя. Я хочу бути відкритою перед колом своїх друзів та подруг, перед рідними та близькими. Я хочу жити у власній країні, передусім безпечній країні. Я бажаю говорити про себе та не ховати очей. Я хочу бути частиною змін на шляху до гідного та вільного життя», — каже Олена Григоряк.
«Думала, що у 24 роки я буду абсолютно іншою, якоюсь наче фантастичною. Не можу сказати, що успішною, тому що раніше я не думала про те. У мене є відчуття, що я ще та маленька дівчинка, яка мало що може, якій складно самій, якій дуже потрібна підтримка, і вона така невпевнена в собі.
⠀
Зараз, коли я дивлюся на себе з боку, я не можу повірити, що то дійсно я. Виявляється, що я дійсно стала тією фантастичною дівчиною, яка робить речі, які їй подобаються, яка може починати щось нове, а може й закінчувати щось почате. Така собі господарка свого життя», — ділиться своєю історією Марія Григоряк.
«Коли я зрозуміла, що я лесбійка, у мене почалася істерика: я безжалісно ліквідувала все, що потрапляло мені під руку. На щастя, я була достатньо притомною, аби дивитися, куди саме я щось жбурляю, бо не хотіла поцілити в людей; водночас мені було достатньо кепсько, щоб хотіти зникнути, розчинитися в повітрі і більше не існувати, адже в моїй тогочасній картині світу краще було не жити, ніж бути гомосексуальною.
Високий рівень внутрішньої гомофобії зробив дорогу до себе невимовно складною. Втім, я отримала потужну допомогу в просуванні цим шляхом завдяки подрузі, людям із ком’юніті та психотерапевтці. Я пам’ятаю, мене знайома колись запитала: «А що, покохати жінку — це погано?». Це настільки банальне, звичайне запитання, але тоді я лише починала осмислювати свою сексуальну орієнтацію, і воно завело мене у ступор. А ще мої уявлення та стереотипи про людей зі спільноти ЛГБТІК+ підпадали під сумнів завдяки безпосередньому спілкуванню з ними. Чомусь прийняти їх було простіше, ніж себе. Але, зрештою, це толерантне ставлення стало огортати і мене саму», — розповідає учасниця проєкту Вікторія.
Більше історій і детальніше ознайомитися з проєктом ви можете на цій сторінці. Фотовиставку можна буде відвідати до 31 травня з 17:00 до 20:00 години.
Фото Володимира Гуцула
