0
Рецензії від книжкової оглядачки Лілії Шутяк.
Немає вдалої форми, щоб говорити про втрати. Єдине, що можна зробити, коли хочеш дізнатися більше з історії жертв, — дати їм можливість звучати власними голосами. Як-от в інтерв’ю, коли є запитання та відповідь, а поміж тим проступає чимало емоцій, інтонацій і жестів, що виражають значно більше, ніж просто слова.
До такого жанру вдався сучасний фотограф і письменник Міколай Ґринберґ, який уже багато років займається проблематикою та історією польських євреїв ХХ століття. Щоб краще пізнати і зрозуміти розповіді та переживання людей, він застосовує передусім діалогічний метод. Вочевидь ця техніка має стосунок до освіти письменника (він – психолог), але втім добре виправдовує себе й у літературі. Ґринберґ записав і видав три збірки розмов: «Уцілілі в ХХ столітті» (2012), «Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії» (2014) та «Книга Виходу» (2018). Остання здобула нагороду книговидавців «Варшавська літературна прем’єра». Крім того, він є автором тому оповідань «Рейвах» (2017), що потрапив до фіналу найпрестижнішої у Польщі літературної премії Nike.
День пам’яті й примирення, який відзначаємо 8 травня, в річницю капітуляції нацистської Німеччини, – добра нагода поговорити про спогади і забуття, а передусім — про жертв та їхніх нащадків. Цьому й присвячена книжка Ґринберґа «Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії», що побачила світ українською в перекладі Олександра Бойченка у «Видавництві 21».
Книжка містить 24 історії, кожну з яких, за влучним зауваженням перекладача, можна розгорнути в роман. Але автор цього не робить. Він подає читачеві палітру живих голосів дітей тих, хто вцілів під час Голокосту. Головна спільна риса всіх співрозмовників Ґринберґа в тому, що хоч вони й безпосередньо не були в ґетто й не зазнали на собі інших жахіть, але є такими ж жертвами Голокосту, як і їхні батьки. «Хтось від раннього дитинства детально знав історію своєї родини, хтось до зрілого віку навіть не здогадувався про своє єврейське походження. Але уникнути травми не вдалося нікому», – читаємо в передмові. І, звісно, одна справа – мешкати в США чи Ізраїлі, зовсім інша – залишитися у Польщі, недалеко від Аушвіца, де кожен камінь відлунює страхом і пам’яттю тих жахливих часів.
Книжка «Я звинувачую Аушвіц» написана у формі збірки інтерв’ю. Люди, з якими спілкується автор, – журналісти, художники, архітектори тощо. Але не лише письменник ставить запитання своїм співрозмовникам, іноді це роблять й інтерв’юйовані. У такий спосіб він не просто сторонній спостерігач, а повноцінний учасник розмови, один із героїв книжки. На початку кожної бесіди Ґринберґ дає коротку довідку про своїх персонажів, тим самим забезпечуючи достовірність розказаних ними історій.
У всіх розмовах спостерігаємо декілька спільних тем. Чи розповідали батьки про своє єврейське походження і що діти вцілілих тепер кажуть власним нащадкам? За словами Даніеля, «у їхньому домі багато зусиль вкладено в те, щоб ті історії ніколи не поверталися. Такий інстинкт уцілілих: жити, а не повертатися до смерті». Лілі додає: «Тоді були такі часи, що ніхто не хотів про це говорити. Всі перебували у своїй травмі й мовчали». Багато героїв скаржаться на те, що раніше ніхто не хотів розповідати, а тепер уже нема кого й розпитати. У цьому і є «квінтесенція другого покоління – нема до кого звернутися, бо довкола порожньо…Успадкована порожнеча».
Що означало бути вцілілим? На думку Стіва, це жити в центрі торнадо все життя. «Ти приречений на постійну боротьбу. – міркує герой, – Бути дитиною вцілілих означає не могти полегшити батьківський тягар». «Я думала про маму, як про номер, – зізнається Лілі, – а вона не була номером, вона була моєю мамою». Нестерпним було і відчуття провини, з яким доводиться жити наступним поколінням. Стів, згадуючи свою матір, зазначає: «Вона ніколи не раділа, нікуди не виходила, не витрачала грошей на себе…Я складаюся винятково з почуття провини. Я завжди почувався винним. За все зло».
Чи були ці люди щасливими? «Я думала, ти хочеш зі мною порозмовляти про життя, про батьків, про війну, – говорить Това, – а це до щастя не має жодного стосунку». «А хто тобі сказав, що я щаслива? – обурюється Сара. – Я сильна, а не щаслива. Євреї завжди були такі, тому й збереглися».
Ще одна спільна риса цих історій – ставлення до їжі. У сім’ях вцілілих воно було особливим. Батьки вчили дітей, що треба з’їдати все й нерідко залякували Аушвіцом. Зростаючи, нащадки не розуміли всього масштабу трагедії, але перебували в постійному страху перед її згадкою. Змінилися і цінності поколінь. Якщо в тебе є їжа і дах над головою – більше нічого не треба. Крім того, чимало опитаних зізнавалися, що впродовж життя своїх батьків мало не щодня підтримували з ними контакт – бачилися або телефонували і перевіряли, як ті почуваються.
Звертає на себе увагу й тональність спілкування. Не всі охоче розповідають письменнику про трагічне минуле. Декого, як-от Сару, важко розговорити, а подекуди героїня реагує вкрай агресивно. «Ті, що кажуть тобі неприємні речі, – виправдовує такі вчинки інша співрозмовниця Ґринберґа Леа, – це люди, отруєні своїми батьками». Але, до чести автора, він не відкинув подібних історій, і вони своєю чергою забезпечують особливо щемливий характер книжки.
Серед співрозмовників Ґринберґа трапляються ті, чиї батьки своїми історіями дотичні до фільму американського режисера Стівена Спілберга «Список Шиндлера», а також Дорон і Роджер – сини Кристини Хіґер, книжка якої «Дівчинка в зеленому светрі» частково лягла в основу стрічки польської режисерки Аґнєшки Голланд «У темряві».
«Всі ми знаємо розповіді наших родичів і друзів, – зауважує автор, – Там є спільні мотиви страху, голоду, втечі, іноді чудесного порятунку, а іноді – побаченої на власні очі смерті найближчих». «Я звинувачую Аушвіц» він написав передусім тому, щоб «розповісти іншим, що діялося в наших домах», щоб люди могли «прочитати і зрозуміти». А головне – спробувати примиритися, завжди пам’ятаючи про минуле.
