0
Про людей, які змушені приховувати власну орієнтацію і через це відчувати постійний стрес. Про нерозуміння в сім’ях та ейджизм серед ЛГБТ+ спільноти.
«Шпальта» зібрала історії людей, які приховують орієнтацію — на роботі чи вдома, — щоб краще зрозуміти, як це, та дати відповідь на запитання: «Це вибір чи необхідність?»
Почати романтичні стосунки, познайомитися з батьками, одружитися. Час від часу зустрічатися з друзями чи колегами, ходити на корпоративи разом — такий, чи приблизно такий, сценарій відбувається у гетеросексуальних пар. Але як це відбувається у представників ЛГБТ?
Григорію — 46, підлітковий та юнацький період його життя припав на часи, коли не було прийнято говорити ні про сексуальність, ні про стосунки, ні про орієнтацію.
«Я ріс у Радянському Союзі, і тоді не прийнято було говорити на такі теми, адже вони були табуйованими. Коли навчався в школі, ровесники зустрічалися та фліртували з дівчатами, а мене це не цікавило. Коли мені було 17, я вперше відчув сексуальний потяг до хлопців, зрозумів, що щось не так. Мене це дуже гнітило, я закрився в собі, уникав однокласників та намагався більше часу проводити наодинці із собою. Це був важкий період, який зараз намагаюся менше згадувати».
Вже в університеті Григорій переконався, що гей.
«Попри те, що теми сексу не обговорювали, та в особистих бесідах уже говорили про те, що люди бувають різної орієнтації. Я мав надію, що бісексуальний, і навіть одного разу пробував зустрічатися з дівчиною. Але вона мені не подобалася. Почав більше шукати інформації, читати про це — університетські друзі листувалися зі знайомими з Франції, і ті надсилали газети, де йшлося про ЛГБТ. Ми перекладали статті, обговорювали це. Окрім того, щоліта я їздив до родичів у Москву і там купував самвидав (видання, які друкували підпільно та які не підлягали цензурі,— ред.), де розповідали про геїв і лесбійок. Це допомогло мені ідентифікувати свою орієнтацію».
Перші стосунки закінчилися нічим, бо хлопець Григорія пішов зі словами, що це неправильно, він переїжджає в інше місто і хоче про все забути. Через певний час хлопець вирішив, що повинен розповісти сім’ї про свою орієнтацію. Але рідні теж не зрозуміли.
«Ані мама, ані батько, ані рідний брат не сприйняли мою розповідь про те, що я гей. Мама якось сказала, що це неприйнятно і я вигадую, бо такого не може бути. А батько припинив зі мною розмовляти. Відтоді ми не спілкувалися про це, я закрився від сім’ї та навіть не намагався вести розмови на особисті теми. Коли мою маму запитували, чи є в мене дівчина, то вона вигадувала якісь історії: одного разу казала: “Ще не зустрів свою”, іншого розповідала про стосунки, яких не існує. У старшому віці на запитання людей відповідала, що у мене немає коштів, щоб завести сім’ю. Зараз уже ніхто і не питає. З братом ми спілкуємося, але не на особисті теми».
Після того Григорій закрився в собі та віддалився від сім’ї.
«Це було важко, мені бракувало підтримки, були думки про самогубство…»
Невдалий досвід камінг-ауту повпливав на подальше життя чоловіка. Зараз він намагається взагалі не відкривати тему стосунків будь-де: на роботі, серед друзів чи знайомих.
«З одного боку, я приймаю себе, адже моя орієнтація — частина моєї особистости, а з іншого боку, мені складно цілком відкритися людям, не кажучи про свої стосунки, бо це важлива складова кожної людини.
Я розумію, це стосується тільки мене й партнера, але часом хочеться поділитися і з іншими. Зараз я цього зробити не можу».
Григорій каже, що знає випадки, коли геї створювали сім’ї із жінкою тільки під впливом суспільства, та це не його варіант.
«Так, деякі гомосексуали одружувалися із жінкою тому, що треба було “тримати марку” перед людьми. Я ж так не можу — жити два життя і постійно в стресі через те, що хтось дізнається. Та водночас у Чернівцях, як і в інших містах України, поки важко знайти розуміння. Молодь краще сприймає, старше покоління досі не може прийняти факту існування гомосексуальних людей. Навіть серед спільноти геїв є дискримінація за віком, я це відчуваю дуже чітко, особливо, коли людина відмовляється зі мною спілкуватися, бо я старший. Через це думав пошукати долю в інших країнах: розглядав Іспанію або Канаду — там суспільство більш толерантне, та й рівень життя кращий. Чекаю, поки карантин закінчиться, щоб я міг втілити свою ідею».
Магді* 24 роки. Дівчина дізналася про те, що вона лесбійка, у підлітковому віці. Зізнається, що деякий час відкидала цю частину своєї особистости, сама не вірила, що таке може бути. Першими дізналися друзі — вони сприйняли це, на відміну від сім’ї.
«Спочатку хвилювалася. Але коли розповіла, то з’ясувалося, що у нашій компанії є гомосексуальний хлопець. Він теж розповів про свою орієнтацію, і це мене підтримало. Завжди жартую, що у нас трохи “нетрадиційна” компанія друзів.
Коли ж я розповіла мамі, вона відреагувала фразами “Можливо, тобі просто здалося?” і “Ти ж тільки експериментуєш, правда?” Але я тоді вже знала точно, ба більше, зустрічалася з однокласницею і була переконана, що лесбійка. З часом мама прийняла мою орієнтацію, ми навіть могли щиро розмовляти про мої стосунки. Мій досвід камінг-ауту (процес публічного відкриття особистої інформації, — ред.) в сім’ї був більше позитивний, аніж в моєї тодішньої дівчини. Її батько не прийняв цього, та навіть сказав, якщо вона не народить йому внуків, навіщо вона взагалі потрібна? Для неї це був удар, вона втекла з дому, а пізніше переїхала жити в Росію».
Після закінчення школи Маґда переїхала до Києва — там навчалася у технічному ліцеї. Стосунки з однокласницею не склалися, «мабуть, через відстань», — зізнається. Той час у Києві згадує неохоче: нове місто додало багато стресу, через це складно було завести нові стосунки та ладнати з одногрупниками.
«Всі мої зустрічі з київськими дівчатами закінчувалися нічим — мені важко було відкритися, я не бачила себе з ними. З одногрупниками теж назвати наші стосунки дружніми було складно: чи це переїзд так вплинув на мене, чи їхні жорстокі жарти про гомосексуалів, — досі не знаю. Але під час лекцій я завжди сідала далеко від усіх, а згодом і взагалі закрилася в собі. Той досвід був болісним, мені складно було слухати, як вони розповідають про те, що гомосексуальні люди — це не природно, що їх треба провчити. Хлопці були агресивніші, ніж дівчата, та довіряти їм я теж не могла».
Через рік Маґда вирішила покинути навчання та повернутися в рідне місто.
Одразу після того дівчина почала шукати роботу та знайшла її в приватній телекомунікаційній компанії — працювала операторкою. Але й тут намагалася не відкриватися колегам: чи то попередній досвід заважав, чи атмосфера не сприяла.
«На моїй роботі було багато чоловіків, і всі вони теж були агресивно налаштовані проти гомосексуалістів. Один із них — колишній військовий — особливо негативно ставився до такого. Коли йшлося про геїв, то казав, що їх варто бити дубинкою, а якщо про лесбійок — то потрібне “зцілюще зґвалтування”, мовляв, жінкам просто варто “спробувати” справжнього чоловіка. Про те, що йдеться про насилля, чоловік, мабуть, і не підозрював. Мене лякали такі розмови, тому я часто уникала їх. А через деякий час взагалі звільнилася, адже мені було некомфортно серед цих людей, та й робота мені не підходила — я завжди знала, що заслуговую на більше».
На запитання про те, приховувати орієнтацію — це вибір чи необхідність, Маґда каже, що буває по-різному, але в її випадку це — другий варіант.
«У кожного свій досвід. Мій мені говорить, що в Чернівцях поки краще не розповідати про власну гомосексуальність, щоб не наразитися на тих, хто захоче тебе виховувати дубинкою чи “порятувати” зґвалтуванням. Не всі ведуть себе агресивно стосовно ЛГБТ, є випадки, коли люди гарно сприймали мою орієнтацію. Але все ж я мрію про той день, коли зможу не боятися розкриватися і бути собою».
Анна дізналася про те, що лесбійка, досить рано — їй було 11, коли відчула, що закохалася в найкращу подругу.
«У мене тоді не було жодного досвіду стосунків, і мені здавалося, що так і мало бути. Тобто, я не розуміла, що це гомосексуальність, бо думала, що всі закохуються в своїх подруг чи друзів. Для мене було великою радістю, що вона відповіла взаємністю і ми почали стосунки. Так, це було по-дитячому наївно, без усіляких вульгарностей чи натяків на секс. Просто ходили за ручку, проводили час разом, я відчувала метелики в животі. Думаю, прийняти це допомогла психологиня в школі, яку я часто відвідувала. Спочатку наші стосунки нічим не відрізнялися від дружби, та вже у 13-14 років відчувала сильний статевий потяг до неї».
Ті стосунки не склалися. Дівчина Анни сказала, що це неправильно, і невдовзі вони розлучилися.
У школі Анна постійно відчувала тиск: однокласники жартували про неї, а вчителі докоряли за зовнішній вигляд.
«Коли почався підлітковий період, я дуже коротко підстригла волосся — так мені захотілося. Та через це я стала постійним об’єктом булінгу (цькування, — ред.). А вчителі викликали мене після уроків та розповідали, що у мене поганий вигляд, а тому ніколи не буду подобатися хлопцям. Коли я відповідала, що й не хочу їм подобатися, то вони або сміялися, або говорили, що дівчинка так себе не має поводити. Я відчувала поступово, як ставлення гіршає з кожним днем».
Якось однокласниці Анни зібралися, щоб побити дівчину.
«Я займалася бойовими мистецтвами і змогла себе захистити, проте відтоді вже не змогла ні з ким дружити, бо не могла довіряти людям. Я не була конфліктною, гарно вчилася, та єдине, за що вони на мене напали, — зовнішній вигляд».
Через деякий час Анна вирішила, що настав час розповісти батькам.
«Мій батько, на диво, сприйняв новину про те, що я лесбійка, спокійно. Він мене підтримав та періодично захищав від мами. Вона ж своєю чергою не зрозуміла мене. Спочатку подумала, що я жартую, а коли наполягала на своєму, вона злилася, і ми часто сварилися. Через це наші стосунки зіпсувалися».
Так тривало до повноліття Анни — вдома завжди воювала з мамою: вона не давала кишенькових грошей, влаштовувала скандали, поки вони не роз’їхалися.
«Коли мені стукнуло 18, я відчула свободу і майже одразу переїхала до своєї дівчини, влаштувалася на роботу, адже мала забезпечувати себе сама — так я стала незалежною від своїх батьків. Після цього наші стосунки з мамою поліпшилися, ми почали зустрічатися на свята, багато говорили. Батько навіть ходив нещодавно на марш рівности, і я цим дуже пишаюся. Дідусь теж підтримував, поки був живий. Зазвичай відбувається навпаки — тато не підтримує, а мама з розумінням ставиться. У мене ж вийшло нестандартно».
Перша робота Анни була соціальною — вона доглядала за дітьми.
«Я працювала разом зі своєю дівчиною, ми не афішували своїх стосунків через те, що з нами працювали старші жінки, і найімовірніше, що вони не зрозуміли б. Вони часто глузували на роботі з представників ЛГБТ, тому ми вирішили не говорити про наші стосунки. Пізніше я пішла звідти, а моя дівчина залишилася. Вона розповіла одній із колег про свою орієнтацію. Та її підтримала, а вже наступного дня сміялася з цього позаочі. Коли ця інформація дійшла до керівництва, то їй пригрозили звільненням: мовляв, такі, як вона, не можуть працювати з дітьми. Щоб уникнути скандалу, моя дівчина пішла сама. Зараз я розумію, наскільки мудрим було рішення не говорити про власну гомосексуальність».
Нині Анна працює віддалено, колег бачить час від часу, та про власну орієнтацію вирішила не розповідати.
«Я не хочу, щоб у робочих чатах люди обговорювали те, з ким я зустрічаюся. Можливо, вплинув попередній досвід — тепер я знаю, що нічого хорошого немає в тому, що колеги знають про твою гомосексуальність.
Так, мені часом хочеться під час розмови розповісти про подарунок моєї дівчини, чи про те, що я теж мрію про дітей і буду їх виховувати з партнеркою, але стримуюся.
Я вважаю, що моя орієнтація ніяк не впливає на якість роботи чи мої професійні здібності. Це свідомий вибір приховати певну частину свого життя, і я не бачу в тому нічого поганого»
* ім’я змінене
Ростислава Мартинюк
Ілюстрації Іванни Шевчук
