0
Про службу на передовій, повернення додому та про приватну медичну практику після війни.
Василь Тимків працював лікарем амбулаторії у Глибоцькому районі. Розповідає, що у підлітковому віці він цілий рік пролежав у лікарні. За цей час звик до тієї атмосфери та потоваришував із персоналом. Тоді лікарі здавалися хлопцеві супергероями, і він захотів теж стати таким, коли подорослішає. Тож, 10 років тому чоловік став лікарем.
2015 року під час четвертої хвилі мобілізації медик отримав повістку до військового комісаріату. Через десять днів поїхав на підготовку до навчального полігону, а звідти — на схід України.
У зоні АТО Василь проходив службу військовим медиком. Місяць служив у Лисичанську та майже рік — у селищі Кримському на передовій. Там він також добровільно надавав послуги сімейного лікаря місцевим мешканцям, бо свого такого в селищі не було.
«Я не мав би цього робити, але у місцевій амбулаторії була лише медсестра. Тому коли людина помирала, кликали мене. Коли народжувалася — теж мене», — розповідає лікар.
Військовий пригадує бойові дії, як позиційну війну, тобто коли супротивники перебувають по окопах та немає переміщень у напрямку наступу чи відступу. Каже, що таке положення сил не є настільки небезпечним, ніж за ротацій. Але для військових психологічно важче тривалий час базуватися на одному місці.
Василь служив у зоні АТО рік. Так збіглося, що 25 квітня 2015 року він їхав зі Львова у східному напрямку, а рівно за рік, того ж дня, повертався додому. Він служив у складі медичної роти — основному медичному підрозділі бригади. На фронті лікар частіше мав справу із захворюваннями, ніж із пораненнями. Хворих військових пан Василь самостійно віз у шпиталь. Випадки бойових поранень траплялися три-чотири рази на тиждень. У таких випадках діяла система евакуації: лікар виїжджав на позицію, забирав поранених у медпункт, надавав невідкладну медичну допомогу та переправляв бійців до військового шпиталю.
«Ризик, що наш медпункт обстріляють, звісно, був постійно. Але значно небезпечніше було виїжджати на позиції під час бою, аби забирати поранених. Були випадки, коли ми потрапляли на виїздах під обстріли. Спочатку в нашому розпорядженні була звичайна «таблетка», а вже пізніше — броньований МТ-ЛБ. Найважчим, що мені було як командиру медичного пункту, — це вирішувати, хто зі мною поїде помічником на виклик. Тому що люди могли не повернутися», — розповідає пан Василь.
Медпункт, яким завідував Василь Тимків, був розташований у селі, на околицях якого проходила лінія розмежування — межа, вздовж якої йшли бої. На позиції їхали переважно вночі, без фар та на неброньованій автівці, бо саме в цей час зазвичай траплялися випадки поранень.
«У нас, медиків, був позивний «Гном». Мій заступник, фельдшер Сашко, був мені за старшого брата. Він, як і я, також високого зросту та великої статури. Коли ми їхали на позицію, про нас говорили: «Зараз приїдуть Гноми», і з машини виходили два здорованя», — пригадує лікар.
Василь розповідає, що повернувся додому в якомусь сенсі іншою людиною. Відчував, що за період служби він суттєво подорослішав, змужнів, а також змінив власні погляди щодо багатьох речей.
«Служба в АТО була значущим та вагомим періодом мого життя. Для мене, як для людини, це був величезний життєвий досвід. Як лікар я отримав цінні практичні навички. Багато речей, які я потім приймав для себе, були пов’язані з тим, що я отримав досвід і знання. Насамперед — уміння ухвалювати рішення та брати на себе відповідальність», — говорить ветеран.
Ці вольові навички допомогли Василю наважитися на звільнення з районної лікарні. Там він працював завідувачем відділення наступні два місяці після повернення. Та чоловік зрозумів, що не може більше сидіти на одному місці і займатися переважно паперовими справами. Адже тепер він знав, що вміє та прагне рятувати людські життя.
«За часів служби я навчився цінувати свій час та знання. Коли приїхав із війни, де реально рятував життя — цивільним чи військовим, — то знав, що десь по Землі ходять люди, які живі завдяки тому, що я був поруч у потрібний момент. А мені після приїзду говорять, що потрібно здати звіт і закрити план із кількости певних діагнозів для статистики… Вважаю це маразмом та залишковими явищами застарілої системи. Такі речі демотивують гірше, ніж низька заробітна плата», — зауважує лікар.
Тому Василь Тимків пішов на біржу, аби як колишній військовослужбовець отримати кошти на відкриття власної справи. Він відкрив масажний кабінет. Але справа не стала успішною через брак знань у сфері маркетингу.
Після того лікар дізнався, що у «Ресурсному центрі Кольпінга» для військовослужбовців організовують навчання. Там він з’ясував, що таке маркетинг, бізнес-план та основи ведення бізнесу. Тоді й виникла ідея відкрити приватний кабінет сімейного лікаря. Адже в рамках медичної реформи медик приватної практики може підписувати декларації з людьми та надавати безкоштовні для пацієнтів послуги, які оплачує держава.
«Я взагалі люблю навчатися. І коли бачу, що організовують якісь навчання для ветеранів, намагаюся брати участь. Це дуже потрібно для тих, хто вирішив бути самостійним у бізнесі, але не знає як. Таким чином також можна вирішити питання реабілітації. Бо чудово, якщо ветеран буде мати свою справу та почуватиметься самореалізованим. Адже зазвичай це люди з величезним потенціалом до ухвалення рішень, самоорганізації та активности. Звичайно, якщо вони не є у стані апатії та зберегли цей «бойовий» настрій. Можу сказати з власного досвіду, що людина після фронту або деморалізується, або загартовується.
Проблему реабілітації ветеранів, на мою думку, потрібно вирішувати за двома напрямками. По-перше, впорядкування роботи з резервістами — регулярні збори на навчання за фаховим принципом, аби вони відчували себе частиною команди. По-друге, якщо ветеран прагне самореалізації, потрібно допомогати йому з навчанням і коштами. Саме цим займається «Ресурсний центр Кольпінга» у Чернівцях», — говорить пан Василь.
Чоловік довго шукав приміщення, яке б відповідало вимогам приватної медичної практики за площею, санітарно-гігієнічними вимогами та доступними для маломобільних груп населення. Через це довго не міг податися на грант, який би покривав видатки оренди. Та врешті таке приміщення знайшлов на вулиці Залозецького. І тепер пан Василь готується до відкриття приватної практики лікаря сімейної медицини.
Стаття підготовлена у співпраці з «Ресурсним центром Кольпінга» у Чернівцях.
Фото Ганна Антонова
