0
Олександра Залевська 30 років тому отримала важку травму і відтоді пересувається на «візочку» — так вона його лагідно називає. Попри всі складнощі, жінка ніколи не опускала руки, втілювала свої цілі, шукала роботу і надихала інших на хороші справи.
З пані Олександрою зустрічаємося біля обласної лікарні. Незважаючи на те, що жінка щойно вийшла з кабінету лікаря, у неї на обличчі усмішка і випромінює вона добро.
Олександра Залевська родом із Луганщини. 30 років тому внаслідок ДТП жінка отримала перелом хребта. Лікарі тоді казали, що вона більше не зможе ходити і взагалі протягне ще 3 дні. Натомість минуло близько 30-ти років, а Олександра не лише живе, а й працює та надихає.
«Це все сталося у солодкому місті Ізюмі. Водій заснув за кермом, і машина впала з моста. Мене розірвало навпіл, бо тягнули за руки з машини через вікно. Коли мені сказали, що у мене залишилося три дні, я не відчувала, що так воно буде. Бо тільки ми можемо себе врятувати, знаючи, чого хочемо. Я була молода дівчина, мала маленьку дитину і дуже хотіла жити», — розповідає Олександра.
Вона зізнається, що коли лікарі сказали про три дні, то все життя промайнуло перед очима. І саме боротьба і бажання жити допомогли Олександрі пережити все, сприйняти себе нову і знайти роботу.
«Я пройшла свій тяжкий шлях. Але я боролася, не здавалася і постійно думала, що все залежить від мене. Я одразу попросила візок. Усі запитували, нащо він мені, адже я буду лежачою. «Хай тобі вже подають, доглядають удома», — казали вони. А мені було прикро і незручно, щоб хтось до мене ходив, щось приносив. Мені хотілося самій ходити у магазин, купувати все, що потрібно, і працювати», — каже Олександра.
Коли вона вперше прийшла у магазин, якийсь чоловік їй сказав: «Якого ти сюди приперлася? Йди додому, лягай, тобі принесуть». Олександра відповіла, що хоче сама це робити.
«Він сказав: «Ну якщо хочеш, то карапкайся сама! Я не буду допомагати тобі долати ці сходи». І ця несправедливість мене дуже лякала. Але все одно казала собі, що буду ходити сама на закупи. І я таки навчилася і в магазин іти, і підлогу мити, прати, готувати. Дуже хотіла бути незалежною від усіх», — розповідає пані Олександра.
Прагнення незалежности мотивувало її місяці вчитися робити буденні речі самій. Вона зізнається, що «цієї інвалідности в голові не було».
«Я ніколи не дозволяла мені допомагати, якщо я цього не прошу. Ви бачите, що у мене візок без «ріжок». Це каже про те, що людина активна і допомога їй потрібна лише тоді, коли вона сама просить. І взагалі, якщо хтось хоче допомогти, то краще запитати, чи потрібно. Я навіть намагалася піднятися на 5-й поверх сама. Я багато часу віддала активній реабілітації: їздила на збори, пояснювала, як плавати, танцювати, займатися аеробікою. У мене життя дуже цікаве, попри те, що я стільки років на візку. І я ніколи не зупинялася і не казала, що все – далі не можу. Навіть коли почалися якісь захворювання, я все одно кажу: “Далі буде!”», — каже Олександра.
12 років тому вона одружилася і переїхала у Чернівці. Вивчила і чудово розмовляє українською, та попри складнощі, які жінці довелося тут пережити, любить це місто.
Після того, як Олександра звикла до себе нової, вона почала думати, чим займатися. Адже освіта інженерки вже стала не актуальною.
«Я вчилася в’язати, шити, готувати якісь булочки, щоб продавати. Словом, бралася за все, з чого можна отримати якісь гроші. А коли я приїхала в Чернівці, у мого чоловіка була своя справа – виготовлення протезів, ортезів, корсетів тощо. І коли я це побачила, то сказала: «Ми будемо це робити, мені це подобається». Ми 12 років піднімали цю фірму. Так сталося, що ми розійшлися. Й останній рік я була в пошуку нової роботи», — зізнається пані Олександра.
Щоб влаштуватися на роботу, жінка відвідувала різні семінари, реєструвалася на сайтах із пошуку роботи.
«Усе, що могла, я робила. Навіть зверталася у якісь підприємства і напрошувалася на роботу. Я була готова робити все, що завгодно, незважаючи на те, що мені за 50. Може, не за фахом, але я хотіла працювати, спілкуватися, приносити користь таким, як я, а, може, і не таким. І мене таки взяли на роботу», — розповідає жінка.
Олександра наразі працює секретаркою у реабілітаційному центрі. Попри те, що це нова професія для неї, вона не засмучується і впевнено її опановує.
«Мене це не лякає. Неможливо все просто зробити. Все потихеньку можна опанувати. На своїй теперішній роботі я прошу, щоб стіл мені так повернули, у вбиральні треба так зробити, там гачечок треба – і для мене роблять. Тобто, не місце красить людину, а людина — місце. І коло спілкування теж ти вибираєш. Якщо людина «бука», не хоче ні з ким спілкуватися, то і до неї так будуть ставитися», — наголошує Олександра.
Жінка зізнається, що за ці 30 років були різні випадки нетолерантної поведінки з боку суспільства до неї.
«Усе було. Бо ми всі люди різні. Але, незважаючи на це, я зрозуміла, що обговорювати, лаятися не можна. Потрапивши рік тому у монастир у селі Банченах, я зрозуміла, що не можна ділити людей на хороших і поганих. Владика каже, що перед Богом рівні всі. От людина може лаятися на мене, а я у відповідь – усміхнутися і сказати щось хороше. І людина одразу міняється. Можна постійно жалітися — і від цього нічого не буде. Треба просто брати і робити», — каже пані Олександра.
Вона зізнається, що часом з’являються проблеми зі службами таксі.
«Були випадки, коли таксі приїжджало, водій бачив мене на візку, розвертався і їхав. Або приїжджав і казав, що не збирається везти мішок картоплі. Але і цю людину потрібно сприйняти, бо він так мислить, і це його справа. У таких випадках я усміхалася і казала, що не схожа на мішок картоплі. А якщо й мішок, то дуже красивий. Тому все треба перетворювати в позитив», — впевнена жінка.
Завдяки своїй наполегливості і бажанню змінити світ на краще Олександра щодня переконує своє оточення діяти так само.
«Я довгий час відвідувала одну перукарню. Коли прийшла туди вчергове, до мене вийшла адміністраторка і сказала, що зроблять для мене пандус. І це не лише з перукарнею так було. Тому варто до всього ставитися з оптимізмом — і світ до тебе повернеться обличчям», — зазначає жінка.
Пані Олександра зауважує, що попри величезну роботу активістів та небайдужих, місто у нас все-таки не надто доступне.
Бували випадки, коли жінка намагалася без ліфта і сторонньої допомоги піднятися на 5-й поверх.
«Мені незручно, коли заносять кудись. Я завжди у таких ситуаціях кажу: «Як було класно, якби я сама могла зайти. Але і занести теж класно, бо коли ще мене чоловіки носили на руках». Я намагаюся до всього ставитися з гумором і ніколи не сварюся», — зізнається пані Олександра.
Жінка підсумовує, що треба бути позитивним і нести цей позитив у світ. А негатив шукати не в оточенні чи суспільстві, а в собі. І намагатися чимдуж його у собі придушувати.
«Від того, що ти висловлюєш невдоволення, в людини погіршується настрій. Усі ми маємо якісь недоліки і якісь переваги. Люди діляться на дві категорії: одним треба щось дати, а інші хочуть узяти самі. Я приїжджала у Чернівці на різні семінари аж з Герцаївського району на автобусах, автостопом. По дорозі всім бажала хорошого дня. І всім кажу, що візочок – це не так страшно. І починаю розповідати, як це. І вже інакше на мене дивляться», — зазначає жінка.
Фото Володимира Гуцула
