0
Як Галина Добровольська стала сильною, успішною на роботі та щасливою мамою, про виклики долі та власні секрети успіху.
Чернівчанка Галина Добровольська з вродженим порушенням правої руки створила сім’ю, народила сина та працює за фахом.
У дитинстві Галину цькували, але це не завадило їй закінчити звичайну школу, училище та інститут культури. Зараз жінка працює за фахом — начальницею відділу в обласній бібліотеці імені М. Івасюка. Галина має сім’ю та виховує сина.
Як із дитинства вчилася бути сильною, про підтримку рідних та близьких, шлях до своєї мети — читайте.
Галина Добровольська нині завідувачка відділу інформаційних технологій та електронних ресурсів в обласній бібліотеці імені Михайла Івасюка.
Тут вона працює з 10 березня 1993 року.
Галина пам’ятає цю дату чітко. На третьому курсі бібліотечного відділення в культосвітньому училищі кураторка групи (Світлана Гуска) і викладачка (Валентина Швець) запропонували звернутися за працевлаштуванням в обласну бібліотеку. Попри побоювання та сумніви працювати тут, молода фахівчиня пройшла стажування та зарекомендувала себе якнайкраще.
«Коли була студенткою, мені здавалося, що ця бібліотека не для мене, бо дуже велике приміщення, багато користувачів, і мене це лякало. Я дружня, але не публічна. Так я вважала.
Тодішній директор Іван Ярошенко — це перша людина, яка повірила в мене. На співбесіді він сказав: «Я вас беру, але з випробувальним терміном два місяці». Я повинна була показати свій потенціал», — пригадує жінка.
Першим місцем роботи Галини в обласній бібліотеці був відділ технічної літератури. Каже, тоді її шокувала така перспектива працювати у цьому відділі. Адже перш за все не мала досвіду, крім того, не розбиралася в технічній літературі.
За місяць Галина вивчила фонд цього відділу. Завжди підтримувала та допомагала їй завідувачка Людмила Сухарєва, яка теж повірила у неї.
Згодом директор наполягав, аби Галина вступила на бібліотечне відділення Рівненського інституту культури (1994 рік). Дівчина тоді була не готова до такого. З декількох причин: не знала вступного предмета — історії України; не володіла тоді досконало українською мовою, адже закінчила школу не в Україні, а в Німеччині; а ще не могла наважитися на навчання у чужому місті.
Незважаючи на все це, Галина вступила до інституту культури.
«На співбесіді з української мови я витягнула білет: Леся Українка «Лісова пісня». Як тепер пам’ятаю: на той момент це був єдиний твір, який я прочитала від початку до кінця. Можливо, це везіння, адже я захоплювалася поезією Лесі Українки, і багато її читала, але драму лише одну. Для мене ця жінка була як приклад того, як можна боротися і досягати мети. Цю тендітну письменницю-поетесу я поклала собі за взірець. Можливо, тоді фортуна була на моєму боці», — розповідає Галина Добровольська.
Після вступу в інститут перевели працювати у науково-методичний відділ.
Це було ще одним випробуванням для молодої фахівчині. Адже цьому відділу були підпорядковані всі бібліотечні філії области. А це понад 400 бібліотек.
«1994-й, коли я прийшла в методичний центр, був роком змін, бо тоді багато методистів звільнилися через різні сімейні обставини: хтось виїхав на інше місце проживання, хтось пішов у декретну відпустку… Тож вчилася на тих довідках, які робили колеги до мене», — пригадує Галина Добровольська.
Жінка розповідає, що школа, яку пройшла в інституті культури та училищі, допомогла їй у житті.
«Так склалося, що з дитинства проходила школу виживання, але я завдячую перш за все своїм батькам — Ганні Миколаївні та Василю Івановичу, бо вони зробили мене бійцем. Мати привчила мене до порядности, домовлятися з людьми, ставитися так, як би хотіла, щоб ставилися до мене. А ще вчила не зневірюватися, йти до мети. Цьому їй завдячую. А батько сформував у мені войовничий військовий характер, адже з народження займався мною і показував, що можу зробити все те, що й інші діти. Я не боялася перешкод. Пригадую своє дитинство: побиті коліна, коли ставала на ковзани, падала, піднімалася, але ніколи не плакала, розуміла, що зможу все», — ділиться Галина Добровольська.
«Неприємно, коли фахівці акцентують увагу на інвалідності»
У перший місяць роботи у відділі технічної літератури обласної бібліотеки Галину Добровольську сприйняли добре.
«Я не відчувала там свою інакшість. Мене сприйняли такою, яка я є. Іноді навіть не помічаючи, що маю якісь порушення. Але навіть нині у нашій установі зустрічаються люди, які мають необережність образити просто словом, що ти з інвалідністю. Але їх менше. Більше таких, які завжди готові підтримати і допомогти. Просто всім треба пам’ятати, що кожна людина з інвалідністю – це така ж людина, як і без неї», — каже Галина.
Жінка розповідає, що наразі в Україні багато розмов про інклюзію, але не всі в суспільстві готові працювати з інклюзивними дітьми, людьми.
Галині неприємно, коли акцентують увагу на інвалідності ті, хто не мав би цього робити, зокрема фахівці, а саме лікарі. З цим жінка зіштовхувалася в лікарні, коли оформляла довідку в МСЕКу на підтвердження інвалідности в 16 років.
«Іноді ті люди, які тебе принижують, вони тебе ж і загартовують. Я можу не всім подобатися, не все знати, але хочу, щоб мене сприймали такою, яка я є», — каже пані Галина.
Вірте в себе та не соромтеся інакшости
Жінка каже, що впродовж життя їй завжди траплялися люди, які готові підтримати, і вона вдячна долі, що давала їй людей, які підштовхують, вірять.
Для тих, хто має інакшість, Галина Добровольська радить: завжди вірити в себе, не соромитися своєї себе, адже такі люди значно сильніші (психологічно) особистості, ніж звичайні. Батькам, які мають дитину з інвалідністю, радить вірити у своїх чад, не соромитися певної різноманітности і дати можливість дитині спробувати все. Не варто занадто опікуватися. Адже згодом дитина не зможе адаптуватися в соціумі.
Жінка пригадує, коли була маленькою — ще не було й п’яти років — їздила з батьками до Києва. Вони хотіли, щоб донька мала протез. Але тоді були такі технології, що з ним було важче, аніж без.
«Вони були гумові, перетягувалися через плече, кріпилися пасками. Я не ображалася на дітей у дитячому садку, коли вони хотіли зірвати з мене протез, бо їм усе було цікавим, але я відчула тоді страшний біль. Після цього сказала, що більше його не одягну. Коли в більш дорослому віці мені пропонували протез сучасніший, я вирішила більше не пробувати. Вирішила: нехай мене сприймають такою, як є. Хоча соромилася своєї фізіологічної інакшости. Але це не завадило закохуватися і бути коханою, вчитися, досягати мети», — ділиться Галина.
2020 року, коли світ охопила пандемія коронавірусу, Галина зрозуміла, що вдячна Богові за прожитий день і те, що має.
«Потрібно цінувати те, що маєш. Найголовніше — моя сім’я. Дякую, що всі живі-здорові, росте син. Адже мріяла про дітей довго. Закохувалася і була коханою, але пізно вийшла заміж, бо мене не приймали у сім’ї. Нині ми живемо окремо від батьків, сама все роблю вдома, а що не виходить, завжди поруч чоловік Руслан. Умію вишивати, в’язати, пекти і випікати. Я завжди ставила собі мету і досягала її», – зазначила Галина Добровольська.
Нині жінка робить подарунки для рідних та друзів власноруч.
Галина зауважує, що наше місто не є цілком доступним для людей з інвалідністю. Тому здебільшого вони нікуди не виходять із дому. Але є й такі, які на власному досвіді змінюють Чернівці, змінюють світогляд чернівчан щодо інклюзії. І їм потрібно завдячувати.
Фото Володимира Гуцула
Публікацію виготовлено у межах проєкту «Інклюзивні робочі місця», що реалізує ГО «Чернівецьке об’єднання «Захист» у межах проєкту ПРООН «Громадянське суспільство задля розвитку демократії та прав людини в Україні», що реалізовується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Данії та підтримки IM Swedish Development Partner.
