0
Що відчуває людина, коли занурюється в крижану ополонку та чому це хочеться робити щороку, читайте в публікації.
Уже більше 10 років я кожного Водохреща пірнаю в ополонку. Трендом цьогоріч стало висміювання такої традиції. Як людина, якій властиво підкорятися стадному інстинкту, я теж замислився над доцільністю. Замислився – і вкотре знову занурився в холодну воду. Чому я зі своїм другом перетворили це на традицію і чому це неприємна процедура, яку натомість хочеться повторювати щороку, спробую роз’яснити.
Заїжджаємо сьогодні з кумом, його дружиною та маленьким сином на територію відпочинкового комплексу. Тут ми вкотре зібралися пірнати в ополонку. Незмінно робимо це з 2010 року.
«Ну, все, шляху назад немає», — каже кум, ніби вперше зібрався занурюватися в крижану воду.
«Хлопці, зараз такий холод на вулиці, що я не буду засуджувати або сміятися з вас, якщо ви передумаєте», — відповідає його дружина.
Звісно, ніхто не збирався відмовлятися від багаторічної традиції. Та все ж відучора я багато думав, для чого ми це робимо щороку…
«Куме, а для чого нам це? Ми пірнаємо в ополонку, щоби що? Це давно вже не челендж для нас. Особисто мені значно важче щоразу змушувати себе йти на тренування, вчити англійську або працювати вдома. Та ми ж не збираємося 19 січня задля того, аби поспілкуватися англійською чи повчити перфектні часи. Чому ж стільки років купаємося в холодній воді і чи потрібно це нам?» — запитую його.
Кум мій лаконічний і небагатослівний.
«А для чого ми час від часу збираємося випити або пограти у плейстейшн? Щоби що?» — відповідає.
І не посперечаєшся з ним.
Нехай пробачать авторові віряни, проте ми це робимо не з релігійних міркувань. Хоча щоразу, занурюючись у крижану воду, все одно хрестимося. Страшно ж бо. Навіть через десять років щорічних пірнань це залишається стресом для організму.
Крім того, далеко не щоразу організатори створюють комфортні умови для учасників цієї акції. До прикладу, нині нам довелося спускатися в холодну воду дерев’яною драбиною, вкритою льодом, яка ще й хиталася. Тому спускатися та підніматися босими ногами такою драбиною — посереднє задоволення.
Хоча це й не найважчий випадок. До прикладу, під час другого занурення у моєму житті на березі Прута мені довелося в мороз бігти крижаною водою по гострому камінню ледь не до середини річки, аби води було хоча б по пояс і можна було бодай якось зануритися. Яке там очищення від гріхів – доки біг холодним Прутом, із моїх вуст лунав весь відомий мені лексикон лайливих слів.
А торік нам довелося чекати півтори години, перш ніж ополонку освятили та дозволили в неї зануритися. Ми промерзли ще до пірнання, але до машини принципово не йшли грітися. У зв’язку з цим ви можете припустити, що наші розумові здібності не надто високі. Мабуть, ваше припущення є правильним.
Можливо, це і є роз’яснення того, чому ми з кумом щороку пірнаємо на Водохреще. Ми спробували вигадати роз’яснення, для чого робимо це. Проте не змогли. Просто після сьогоднішнього занурення вкотре вирішили, що наступного року знову їдемо купатися на Водохреще.
Скажу відверто – в самому процесі занурення мало приємного. Ти роздягаєшся на холоді і встигаєш замерзнути ще до купання. Опісля чекаєш на свою чергу (хоча вона зазвичай швидкоплинна — ніхто у воді надовго не затримується).
За десять років мій організм, мабуть, уже адаптувався до такого стресу. Проте я досі пам’ятаю свої перші купання. Відчуття холоду моментально охоплює все тіло, щойно ви зайшли до води. М’язи напружуються так, що їх не вдається розслабити, навіть якщо цього хочеш…
Після виходу з води німіють кінцівки. Змерзлими руками ти швидко намагаєшся одягнутися… Але швидко не вдається – добре витертися не можеш, одяг липне.
Та нагадаю – схоже відчуваєш лише перші рази. Надалі організм такий стрес сприймає спокійніше.
Отже, після такого шоку за хвилину або дві тіло пронизує тепло. Відтак можна спокійно повністю одягнутися, випити гарячого чаю, бульйону або глінтвейну та насолоджуватися відчуттям ейфорії, яке триває щонайменше пів дня, а часом і весь день.
У цей момент ти впевнений, що наступного року знову поїдеш пірнати в ополонку. Проте напередодні наступного Водохреща кум знову запитує: «Що, цьогоріч будемо пірнати?» Ти ствердно відповідаєш, бо не можеш дозволити собі порушити традицію, яка 11 років тому була просто експериментом, коли молодим, двадцятирічним хлопцям (ну, гаразд, 22-річним), захотілося випробувати свої можливості та відчути екстрим.
Мабуть, у слові «екстрим» і криється таємниця нашої традиції. Як пояснював мені колись товариш, котрий понад 30 разів стрибав із парашутом, під час занурення в ополонку маєш схожі відчуття. Щоразу це страшно робити, і розум намагається напоумити відмовитися від наміру. Але щоразу відчуваєш кайф від подолання страху, холоду та своєї ліні.
Хоча… Мабуть, краще я все-таки повчив би англійську або дописав запланований матеріал.
