0
Нерозуміння суспільства, відкриті люки та невиконані обіцянки влади, або що не так із доступністю в Чернівцях.
Можна часто почути про те, що наше місто не є інклюзивним. Ідеться зазвичай про відсутність пандусів та з’їздів на тротуарах. Це, звісно, надзвичайно важлива й актуальна проблема, яка потребує негайного вирішення. Проте у місті є мешканці, чиє існування залишається майже непоміченим — це люди з порушенням зору. Більшість із них компактно проживає у районі провулку Ентузіастів та вулиці Головної, де розташована Чернівецька обласна організація Українського товариства сліпих (УТОС).
Ми вирішили дізнатися, як живуть незрячі люди в Чернівцях та з якими проблемами зіштовхуються в повсякденному житті. Тож, ми вирушили в організацію УТОС, де познайомилися з Віталієм Лукіним, головою виробничої організації і завідувачем кабінету електронної бібліотеки, а також з Ольгою Гускою, яка раніше теж працювала в структурі організації, але через відсутність фінансування втратила роботу.
Незрячі серед незрячих
Працевлаштування для незрячих є одним із найбільших викликів, адже роботодавці не хочуть брати на роботу людей з інвалідністю. Віталій каже, що в цьому, як і в багатьох інших питаннях, потрібно розрізняти слабозорих та тотально незрячих людей.
«Тотально незрячим жити набагато важче. Таких людей у нас на обліку в області близько тисячі. Зараз ґаджети значно полегшують нам життя, але не всі можуть собі їх дозволити. Допомагати потрібно всім, але тотально незрячим потрібна особлива допомога. Це стосується і пересування містом, і пільг, і працевлаштування», — каже завідувач бібліотеки.
За словами Віталія, на підприємстві УТОСу працюють 125 людей з інвалідністю. В кращі часи підприємства, коли основною його діяльністю було виготовлення електропроводки, штат працівників налічував майже 900 осіб. Зараз тут виготовляють папки для паперів та збирають вторсировину.
«У нас люди працюють з ранку до вечора, ще й зі шкідливими матеріалами, а отримують 1-2 тисячі гривень. Багато хто скаржиться на запаморочення та алергічні реакції після роботи з картоном. Нам потрібно модернізувати виробництво та розвиватися в нових напрямках. Ми могли б спільно з колл-центрами розробити спеціальне програмне забезпечення, і незрячі спокійно працювали б операторами, але ніхто не хоче ускладнювати собі життя», — скаржиться Віталій.
Всю складність ситуації на власному досвіді пережила Ольга Гуска. Вона вже майже рік перебуває в пошуках роботи, але коли роботодавці чують про її інвалідність, то одразу відмовляють.
«Підприємства не виконують норми з працевлаштування людей з інвалідністю, їм простіше заплатити штраф управлінню соцзахисту. У центрі зайнятости мені нічого запропонувати не змогли, тому шукала роботу своїми силами. Я пишу прозу, вірші і навіть рекламу, але куди б я не телефонувала, скрізь мені відмовляли. Менеджер однієї з компаній запропонував зустрітися, але коли я сказала про проблеми із зором, то почула «ви нам не підходите», — розповідає жінка.
Про щоденні перешкоди та відсутність інфраструктури
Навіть у районі компактного проживання, де незрячі добре орієнтуються, їм весь час доводиться зіштовхуватися зі складнощами.
«У нас не ходьба, а подолання перешкод. Ями на дорозі, рекламні щити посеред тротуару, запарковані машини та відкриті люки – це лише декілька проблем. Ніхто не думає про те, що тут можуть ходити незрячі. Те ж стосується і стихійних ринків. Ніколи не знаєш, чи не стоїть хтось у тебе на дорозі», — скаржиться Ольга.
Віталій говорить про непристосованість транспортної інфраструктури до потреб незрячих. За його словами, в районі працює лише 12 озвучених світлофорів, а давно обіцяні маршрути з тактильної плитки так і не з’явилися.
«От якщо слабозора людина ще може побачити, що тролейбус під’їхав, можливо, навіть його номер розпізнає, то незряча — ні. Буває, навпомацки підходиш до тролейбуса, запитуєш, який номер, а ніхто не відповідає. Зараз у багатьох обласних центрах на транспорті є зовнішні динаміки, які озвучують маршрут, а в нас поки немає», — додає голова виробничої організації.
Про створення інклюзивної інфраструктури ми запитали членкиню комітету доступности та громадську активістку Любов Свіріденко. За її словами, міська влада лише імітувала бажання розвиватися в цьому напрямку.
«Основна проблема не у відсутності коштів, а в бездіяльності влади. Це можна побачити на прикладі того, як ремонтували вулицю Руську. Немає ні озвучених світлофорів, ні тактильної плитки, що є порушенням державних норм. На нещодавних місцевих виборах на забезпечення доступности виборчих дільниць виділили 1,3 млн гривень, проте навіть кабінки для голосування не були оснащені відповідним освітленням для людей із вадами зору, не кажучи вже про інші елементи доступности», — зазначає активістка.
Спеціалізованих шкіл немає, а інклюзія працює не завжди
Ще одна проблема, з якою зіштовхнулася Ольга, — відсутність у місті шкіл для дітей із порушеннями зору. Спеціалізований інтернат для слабозорих є у селі Карапчеві Глибоцького району, але, за її словами, там навчаються здебільшого сироти, а рівень освіти залишає бажати кращого. Тому її донька пішла у звичайну школу.
«Добре, що зараз є інклюзивні школи, але інклюзія не завжди вдається. У Чернівцях немає жодного тифлопедагога, а інклюзивне навчання передбачає для дітей із вадами зору заняття з таким спеціалістом. Я думаю, що у батьків повинен бути вибір між спеціалізованою й інклюзивною школами. Дехто вважає, що в інтернаті дитина стане більш самостійною, адже буде вчитися і побутових справ, і догляду за собою. Але там вона залишається у закритому середовищі, де навколо неї лише такі ж незрячі дітки. Плюс інклюзії в тому, що діти з дитинства звикають до людей із різними вадами і потім не тікають одне від одного», — зауважує Ольга.
На її думку, базова освіта є надзвичайно важливою для таких дітей, адже, навчившись читати шрифтом Брайля та користуватися комп’ютером, вони можуть з легкістю здобути і вищу освіту. Сучасні ґаджети значно спрощують це завдання.
Віталій розповідає, що, коли він навчався в університеті, йому доводилося записувати лекції на бобіни і просити когось читати йому. Саме в студентські роки він захопився комп’ютером.
Про застарілу структуру УТОСу та засилля російської мови
У приміщенні, де працює Віталій, раніше функціонувала вечірня школа для незрячих. Коли її закрили, то він відкрив клас комп’ютерної грамотности, а Ольга давала уроки читання шрифтом Брайля. Проте 2014-го закрили і цей клас, нібито через нерентабельність. Ольга каже, що це був чи не єдиний шанс для тих, хто пізно втратив зір, отримати необхідні для повсякденного життя базові знання.
Все, що залишилося від багаторічної праці Віталія, – це його електронна бібліотека. Проте через реформу децентралізації його кабінет втратить державне фінансування, а на кошти з міського бюджету розраховувати поки не доводиться.
«У мене 25 тисяч книг в електронному форматі для незрячих людей. Я збирав їх 22 роки. Стає страшно, коли думаю, що все може зникнути. Я пропонував приєднати нашу електронну бібліотеку до однієї із міських, але відповіді так і не отримав», — бідкається бібліотекар-ентузіаст.
Він вважає, що структура УТОС дуже застаріла, адже керівні посади займають здебільшого люди похилого віку, яким не цікавий розвиток організації за допомогою сучасних технологій. За його словами, більшість контенту для незрячих доступна лише російською мовою, а дикторів, які начитують українську літературу, дуже мало.
«Зараз намагаються робити щось і українською. Я теж пропонував зробити на базі нашої всеукраїнську бібліотеку. Нам потрібен лише хороший сервер, щоб не було затримок, а книжки у нас є. Ми розробимо програмне забезпечення, щоб люди мали змогу читати українську літературу. Зараз у мене таких книжок лише близько тисячі. Це дуже мало. До прикладу, російською — близько 20 тисяч», — додає Віталій.
Ольга каже, що раніше в УТОС була своя газета, яка виходила шрифтом Брайля. Зараз їй теж би хотілося мати етерний час на обласному радіо чи ТБ, де вона могла б розповідати про життя незрячих.
«Нас просто не знають»
Наші співрозмовники скаржаться, що часто немає розуміння з боку суспільства. Інколи доходить до справді принизливих та прикрих ситуацій.
«Багато хто помилково вважає, що незрячі є обов’язково ще й розумово відсталими. Люди дивно реагують, починають кричати, ніби, крім порушень зору, є ще й порушення слуху. Ми розуміємо, що це не тому, що вони хочуть нас образити, вони нас просто не знають. Наше суспільство не звикло до незрячих. Можливо, й краще було б, якби не було такого компактного проживання — тоді незрячі не були б у закритому середовищі», — зауважує Ольга.
У випадку порушення прав людей з інвалідністю ви можете звернутися до громадської організації «Чернівецьке об’єднання «Захист» листом за адресою: м. Чернівці а/с 1151, телефоном: 0960165979 (Viber/WhatApp/Telegram), електронною поштою: [email protected], Іnstagram: zahystcv, Facebook: zahystcv.
Статтю створили в рамках реалізації проєкту «Захист прав людини у Чернівцях» за підтримки IM Swedish Development Partner.
Фото Олексія Яковійчука
