0
Рецензії від книжкової оглядачки Лілії Шутяк.
Фото свои.city
Польський репортер і юрист Томаш Ґживачевський, який у 2015–2016 роках об’їздив Абхазію, Південну Осетію, Придністров’я, а також побував на фронті під Донецьком, в уста одного з героїв своєї нової книжки «Кордони мрій. Про невизнані республіки» вкладає промовисту фразу: «Щоб побудувати державу, самих лише високих ідеалів замало. Героїзм потрібний, коли війна, але потім треба просто закочувати рукави і братися до роботи. У всьому світі діє простий принцип: люди їдуть туди, де їм краще живеться, а не навпаки». 2018-го це видання відзначили премією Маггелана як найкращу книжку репортажів року та ще низкою нагород. Але про нього – згодом. Зараз пропоную повернутися до цитати, яка є чудовою ілюстрацією до іншої книжки – «Кафе Європа: Життя після комунізму» хорватської письменниці та журналістки Славенки Дракуліч. Видання містить 25 історій, об’єднаних однією темою, яка досі лишається актуальною для жителів Східної Європи. Тут авторка ділиться власними спостереженнями щодо того, як люди жили при комунізмі та що не змінилося у їхніх головах із його крахом.
фото Yakaboo
За жанром – це нонфікшн, у якому Славенка Дракуліч поєднує свою журналістську спостережливість, фактаж, історичний бекграунд та публіцистичні рефлексії на актуальні суспільно-політичні події з літературною майстерністю та вмінням розповідати історії. Цінність книжки в тому, що, демонструючи наслідки тодішньої ідеології (передусім світоглядні), з якими досі мають справу вихідці зі Східної Європи, авторка показує, яким було життя при комунізмі, й у такий спосіб застерігає читачів від повторення історії. Серед прикладів, добре відомих і українцям зокрема, – система приниження на кордоні й страх, що тебе не пропустять, сфера послуг, у якій клієнту ніхто нічого не винен (іноді – якраз навпаки), відсутність привітних людей на вулицях, ставлення до грошей за принципом «кради сьогодні, бо завтра можеш не мати такої можливости» тощо. В цьому контексті письменниця звертає увагу на важливу рису, властиву героям її історій, – відсутність візії майбутнього. Життя є тільки тут і тепер, і що взяв від нього, те й твоє.
Ці та інші приклади Дракуліч розглядає в контексті зміни передусім власної свідомости та способу життя. Втім, це той спадок минулого, який лишається з людиною на підсвідомому рівні. І навіть для авторки він непоясненний, як і те, чому жінка завжди привозить рідним у Хорватію звичайні речі, що їх сьогодні можна знайти будь-де. Але ж «міф про переваги життя на Заході не втрачає сили й після краху комунізму. Подарунки звідти є не лише соціальною звичкою, а й красивим і очікуваним жестом із боку особи, яка «там побувала», а також своєрідним доказом того, що ти справді «там побувала».
Книжка Дракуліч повна контрастів – як на світоглядному, так і сюжетному рівнях. Вона демонструє, як люди зі Східної та Західної Європи після падіння Берлінської стіни продовжують жити і сприймати навколишній світ. У першій відсутні нормальні громадські вбиральні, в них часто не знайдеш мила й туалетного паперу, натомість Західна Європа – «це достаток: їжа, машини, світло, все – такий собі фестиваль кольорів, розмаїття, розкоші, краси. Вона пропонує вибір: від шампуню до політичних партій». До речі, крім вбиралень, мірилом соціального становища людини й суспільства загалом письменниця називає… стан зубів. «У моєму дитинстві було два види пасти, – пише Дракуліч, – м’ятна та полунична, й обидві однієї фірми — «Калодонт». Тривалий час я думала, що «калодонт» – це синонім зубної пасти, адже вдома його вживали як загальне поняття».
Помічає контрасти Дракуліч не лише між Сходом і Заходом. Впадає їй в очі й різниця між бідними і багатими в окремій країні. Як приклад письменниця згадує доньку румунського диктатора Ніколае Чаушеску Зою, в якої брала інтерв’ю. Авторка ніяк не забуде ванної кімнати, обставленої всуціль у рожевому кольорі. Натомість у квартирі подруги письменниці теж була ванна, але нерідко там бракувало води через регулярні відключення.
Фото “Лівий берег”
Принципово важливе значення має і те, як людина позиціонувала себе в тодішньому суспільстві. «Я росла з «ми» і «нас», – пише Дракуліч, – садочок, школа, організації для піонерів і молоді, в осередку, на роботі. Росла, слухаючи промови політиків, які казали: «Товариші, ми повинні…» І з цими товаришами ми робили те, що нам казали, бо нас не існувало в іншій граматичній формі». Хоча в цьому випадку йдеться навіть не про граматичну різницю між «ми» і «я». Чи точніше, не лише про неї. «Ми» означає страх, покору, послух, теплий натовп, – додає авторка, – а також той факт, що твою долю вирішує хтось інший. «Я» означає дати шанс індивідуальності та демократії».
У «Кафе Європа» Славенка Дракуліч міркує також про кордони між державами і ті, що в головах, про життя в селі та місті й те, як кожен із нас адаптує простір, у якому мешкає, до своїх потреб. Важливим залишається питання, як український читач сприйме цю екскурсію в міське життя чотирьох столиць – Будапешта, Тірани, Варшави та Загреба. Адже в нас не лише багато схожого, але й донині спосіб мислення деяких людей, на жаль, не відрізняється від описаного в книжці.
Ще один нонфікшн про визначені чітко й не зовсім межі – твір згаданого на початку репортера Томаша Ґживачевського «Кордони мрій». Видання складається з 13 художніх репортажів, у кожному з яких автор розповідає історії невизнаних республік, які в певний період виникли на пострадянському просторі. Зокрема тут ідеться про Абхазію, Південну Осетію, Нагірний Карабах, Придністров’я, «ЛНР», «ДНР». Упродовж 2015-2016 років журналіст подорожував кожною з них. Ця книжка – спроба показати передумови появи цих республік, а також життя людей, що триває тут «за своїми специфічними законами, продиктованими парадоксальною реальністю».
Виграшним у цьому сенсі видається жанр художнього репортажу, в якому написано книжку. Він дозволяє авторові поєднувати факти та їхнє художнє осмислення. Особливу увагу Томаш Ґживачевський приділяє опису історичних умов, які сприяли утворенню згаданих невизнаних республік. Значущість «Кордонів мрій» передусім в тому, що її автор був свідком подій, які описує, та безпосередньо спілкувався з людьми, які своїми «голосами» допомогли відтворити реальний стан справ. До речі, якраз їм репортер і надає можливість висловлювати власну точку зору, часто контроверсійну, подаючи її докладно та часто змінюючи мовців. У такий спосіб забезпечує швидку зміну ракурсів, і в читача складається враження, ніби він не просто читає книжку, а дивиться кіно. Для підкреслення пережитого на власному досвіді автор також використовує багато описів, що дозволяють докладно передати атмосферу кожної з локацій.
У центрі сюжету – звичайні люди, чиї історії є документальними свідченнями. Як-от: професор історії Микола Бабілунґа з Придністров’я, тренер школи карате «Тіґрьонок» Олександр Негатуров із Одеси, провідник із абхазької діаспори в місті Адапазари Турхан Хумсач, репер Арцах, ексміністр національних справ Північної Осетії-Аланії Сослан, журналістка Ірина Яновська та інші. Подекуди автор змінює справжні імена та рід занять персонажів, щоб захистити їхні приватні життя. Герої книжки говорять живою мовою, часом вживаючи суржик та навіть нецензурну лексику. Щоправда, такий прийом цілком виправданий жанром художнього репортажу і забезпечує особливий колорит тексту.
Важливе місце в книжці займає Україна. На початку війни репортер був під Донецьком. І саме там, «в українських окопах, разом із воїнами добровольчих батальйонів, я вперше доторкнувся до невизнаного світу, – зазначає автор на обкладинці українського видання книжки. – Я побачив, як легко можна посіяти ненависть у людях. Викликати гниття душ. Саме тоді я зрозумів, що повинен написати цю книжку. Незалежно від того, який політичний, історичний чи географічний контекст цих історій, на першому місці в них – людина, втягнута в грубу імперську політику, яка не дає ані виграти, ані програти».
